Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 30)
Але згадавши, що вальс з’явився набагато раніше, він викреслив рядок.
— І назвав «Пісня часів порядку»... — звідкись долинув голос професора. — «Часи порядку», тьху!.. Все розіпхали по валізах, а вікторіанці всілися згори і блаженно усміхаються... І Браунінг у своєму італійському маєтку бадьоро вигукує: «То все на краще!». Еморі знову нашкрябав щось.
Чому у нього не виходило більше двох рядків поспіль? Тепер отут потрібна рима:
Ну, менше з тим...
— Такими були основні постулати творчості Теннісона... — знову втрутився голос професора. — Гаслом Теннісона цілком міг стати вірш Свінберна «Пісня часів порядку». Він возвеличував порядок над хаосом, над безглуздим марнотратством...
Еморі знову перегорнув сторінку і енергійно застрочив (що зайняло останніх двадцять хвилин лекції). Потім підійшов до кафедри і поклав вирвану із зошита сторінку.
— Ось вірш, присвячений вікторіанцям, сер, — холодно сказав він.
Професор із цікавістю взяв аркуш, а Еморі хутко вийшов з аудиторії.
На аркуші було:
Початок квітня промайнув, як у тумані, — довгі вечори на веранді клубу (грамофон постійно прокручував «Бідна Баттерфляй»), і звуки цієї пісні стали наче мотивом останнього навчального року. Війна, здавалось, майже не торкнулась їх. Так проходили й всі весни минулих років (якщо не зважати на післяобідню стройову підготовку), хоча Еморі глибоко відчував, що це була остання весна, прощання з колишнім.
— Готується великий протест проти «надлюдини»... — сказав Еморі.
— Гадаю, так, — погодився Алек.
— Він абсолютно несумісний з будь-якою утопією. Поки вождь існує — будуть проблеми, і все зло, яке дрімає в глибині натовпу, буде пробуджуватись, якщо він заговорить.
— Власне тиран — не більше ніж обдарована людина, але без будь-яких моральних цінностей.
— Точно. Найгірше, що це вже відбувалось раніше, і може повторитися знову. Згадай: п’ятдесят років спливло після Ватерлоо — і Наполеон уже такий самий герой для англійських школярів, як і Веллінгтон. Звідки ми знаємо, що наші онуки не ідеалізуватимуть фон Гінденбурга так само?
— І в чім причина?
— Клятий час, та ще історики. Якби ж то ми могли розрізняти зло само по собі — незалежно від того, заляпане воно в болото, в непомірності чи у величі.
— Господи! Хіба ми не розгрібали завали цього світу останні чотири роки?
Потім прийшов останній вечір. Том і Еморі, які зранку від’їжджали у різні тренувальні табори, прогулювались тінистими стежками, і їм здавалося, що там і досі мелькають знайомі обличчя.
— Ти не помітив — багато привидів сьогодні в тіні...
— Весь кампус ними кишить...
Вони зупинилися на мить і дивилися, як сходить місяць, що посріблив черепичні дахи будинків і залив сяйвом крони дерев.
— Мені здається, — тихо мовив Том, — те, що ми зараз відчуваємо, — це почуття всієї тієї молоді, чиї голоси лунали всі двісті років отут, у цих алеях...
Останні звуки пісень долинули десь від арки Блера — уривчасті голоси перед довгим розставанням.
— Те, що ми залишаємо тут, — це дещо більше, ніж наша група, це вся спадщина молодості. Ми — ще одне покоління, яке розриває зв’язок, що ніби пов’язував нас із усіма попередниками... В ці темно-сині ночі вони крокували тут пліч-о-пліч із Бур-ром і Гаррі Лі.
— Саме темно-сині, — зголосився Том. — Будь-який інший колір зіпсував би їх, зробив буденними. Шпилі на фоні неба як передвісники світання, й сині тіні на дахах — це велично...
— Прощавай, Аароне Бурр! — вигукнув Еморі, звертаючись до порожнього Нассау-Холлу, — ми з тобою спізнали потаємні закутки життя.