Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 32)
Лист від Еморі із заголовком «Брест, 11 березеня 1919 року». Лейтенантові Т. П. Д’Інвільє, табір Гордон, Джорджія.
«Дорогий Бодлере!
Ми зустрічаємося в Мангеттені 30-го числа цього місяця, і шукаємо затишну квартиру — ти, я і Алек, який заглядає зараз з-за плеча, як я тобі пишу. Я не знаю, чим я буду займатися, але у мене є невиразна мрія податися в політику. Чому в Англії цвіт молоді з Оксфорда і Кембриджа йде в політику, а ми в США довіряємо цю справу всіляким неотесам, що виховані дряблими політиканами? Вони зрощені на політичних збіговиськах і влізли в Конгрес, оті роздуті від жиру корумповані мішки, позбавлені як ідей, так само й ідеалів (як часом ми говорили на дебатах). Ще сорок років тому у нас були гідні люди в політиці. Але наступне покоління виховали, щоб заробляти мільйони і показати, «з чого ми зроблені». Інколи мені шкода, що я не англієць; тутешнє життя здається мені таким з біса безглуздим, дурним і безбарвним.
Після смерті бідної Беатріс у мене залишилось трохи грошей. Я можу пробачити матері майже все, крім того факту, що у нападі релігійного екстазу вона заповіла половину того, що залишилося, на вітражі і пожертви для духовних семінарій. Містер Бартон, мій юрист, пише, що гроші були вкладені в акції трамвайних компаній, але вони зараз збиткові через здорожчання проїзду. Уяви платіжну відомість на 350 доларів у місяць для людини, яка вміє читати і писати! Але я в це вірю, хоча бачив на власні очі, як колись величезні статки розтанули між спекуляціями, марнотратством, владою демократів і податками на доходи, — то все новий я, Мейбеле.
У будь-якому випадку кімната в нас буде дивовижна. Ти можеш знайти роботу в якомусь модному журналі, Алек може піти в цинкову компанію (або чим там володіють його родаки), — він заглядає через плече і каже, що це латунна компанія, але яке то має значення, правда ж? Яка різниця, на чому заробляти гроші, — на цинку чи на латуні — корупція всюди однакова. Щодо добре тобі відомого Еморі — то він би писав безсмертні твори, якби знав, що те, що він хоче повідати, хоч комусь потрібне. Немає гіршого дарунку потомству, аніж майстерно закручені банальності.
Чому б тобі не стати католиком? Звичайно, щоб бути хорошим католиком, тобі довелось би облишити ті бурхливі амури, про які ти мені колись розповідав. Але ти писав би гарну поезію, якби долучився до позолочених канделябрів і монотонних літургій, навіть попри те, що американські священики більше схожі на буржуа (як казала Беатріс). Тобі треба відвідувати тільки найкращі церкви (я познайомлю тебе з монсеньйором Дарсі, — він просто дивовижний).
Смерть Керрі була ударом, і Джессова теж, але вже не настільки. Чи не знаєш, який химерний закуток цього світу поглинув Берна? Може, він у якійсь тюрмі під чужим іменем? Мушу зізнатися, що війна зробила з мене затятого атеїста, а не правовірного (що було б більш закономірно). У католицької церкви підрізані крила і доволі сильно останнім часом, тож роль її була зовсім незначна. Та й немає у них більше хороших письменників (від Честертона мене вже нудить).
Я знав тільки одного солдата, який пройшов через широко розрекламовану духовну кризу (як той дядько Дональд Генкі). Та й той до війни вже готувався прийняти сан, тож він уже був морально готовим. Чесно кажучи, я думаю, то все гниляччя, але для тих, хто залишився вдома, це давало душевну опору, і можливо, змушувало матерів та батьків по-справжньому цінувати своїх дітей. Ця натхненна кризою мода на релігію насправді нічого не варта і в кращому разі — швидкоплинна. Я гадаю, на чотирьох солдатів, які відкрили Париж, лише один відкрив для себе Бога.
Але ми — ти, я і Алек, — ми заживем! У нас буде лакей-японець, ми будемо перевдягатись до вечері, пити вино і вести безжурне безстрасне життя, поки не вирішимо постріляти з пістолетів або скинути бомби на весь більшовицький устрій. Томе, я так хочу, щоб усе це скінчилося... Я відчуваю себе безпорадним і жахливо боюся, що розтовстію або закохаюся й одомашнюся.
Маєток у Лейк-Дженева зараз здається в оренду, але коли я зійду на берег, то поїду додому зустрітися з містером Бартоном, дізнаюсь про все докладніше. Пиши мені у «Блекстон», Чикаго.
Прощавай!
Книга друга. Виховання особистості
Розділ 1. Дебютантка
Час — лютий. Місце — велика вишукана спальня у будинку Коннеджів на Шістдесят восьмій вулиці в Нью-Йорку. Дівоча кімната: рожеві стіни і штори, рожеве покривало на кремовому ліжку. Кімната в рожевих і кремових тонах, єдиний предмет умеблювання — люксусовий туалетний столик зі шкля-ною поверхнею і тристулковим дзеркалом. На стінах — дорогі копії «Стиглих вишень», кілька симпатичних песиків Лендсіра і «Король Чорних островів» Максфільда Перріша.
На додачу — купа таких предметів: 1) сім чи вісім порожніх картонних коробок (з їхніх пащек висолопились язики паперових серветок); 2) комплект суконь на повсякдень упереміш із вечірніми варіантами, всі звалені гамузом на столі, всі безсумнівно нові; 3) рулон тюлю, який, втративши опору, звився довкола всіх цих предметів; 4) на двох маленьких стільцях — колекція білизни, яку неможливо описати. Комусь би було цікаво поглянути на рахунок отих пишнот, а хтось би захотів глянути на принцесу, якій належить це все... О, погляньте-но! Хтось заходить! Яке розчарування... Це просто покоївка, вишукує щось, піднімає завали на стільці... ще одне нагромадження на трюмо, на полицях шифоньєра. Вона витягає на світ Божий кілька вишуканих нічних сорочок і гарну піжаму, але це її не вдовольнило — вона виходить.
Нерозбірливе бурмотіння. Це мама Алека, місіс Коннедж, поважна, густо нарум’янена, але вкрай виснажена. Губи її виразно рухаються, поки вона шукає щось. Торпається вона не так старанно, як завзято, що трохи компенсує схематичність пошуків.
Вона спотикається об тюль, і її «чорт!» дуже добре чути. Вона випростується з порожніми руками.
Знову розмова за сценою, чути дівочий голос — якийсь захрип-ливий, він промовляє: «Які ж недотепи...»
Після паузи заходить дівчина (не та, що із зіпсованим голосом, — молодший варіант). Цецилія Коннедж — шістнадцяти років, гарненька, кмітлива і повсякчас у доброму гуморі. Вона — у вечірньому платті, його простота, вочевидь, їй набридла. Вона підходить до стосу, вибирає якийсь рожевий предмет і розглядає його у витягнутій руці.
Цецилія. Рожевий?
Розалінда
Цецилія. Отой блискучий?
Розалінда. Ну так.
Цецилія. Знайшла!
Розалінда
Цецилія перестає танцювати і виходить, закинувши предмет на праве плече.
З інших дверей виходить Алек Коннедж. Швидко озирається довкола і голосно вигукує: «Мамо!» З-за сусідніх дверей чути суперечку, що заохочує його рухатись туди, але хор голосів вже наближається.
Алек. Ось ви де всі. Еморі Блейн вже тут.
Цецилія
Алек. Та він же внизу.
Місіс Коннедж. То покажи йому його кімнату. І передай, що мені шкода, що не можу його зараз зустріти.
Алек. Він уже багато чув про вас. Добре було б, якби ви поквапилися. Тато йому там за війну розповідає, а хлопцеві вже терпець уривається. Він у нас темпераментний.
Цецилія
Алек. Ну, він ще й пише всякі штуки.
Цецилія. А на фортепіано грає?
Алек. Не думаю.
Цецилія
Алек. Так... він не святенник.
Цецилія. А щодо грошей?
Алек. Господи, та запитайся у нього сама! Колись було чимало, а тепер у нього сякий-такий дохід.
З’являється місіс Коннедж.
Місіс Коннедж. Алеку, звичайно, ми раді бачити кожного твого друга...
Алек. Ви обов’язково мусите познайомитись із Еморі.
Місіс Коннедж. Звичайно, я хочу з ним познайомитися. Але мені здається, це так по-хлоп’ячому з твого боку — піти з такого хорошого будинку, щоб жити з двома приятелями в якійсь холостяцькій квартирі. Я сподіваюсь, це не для того, щоб ви могли пити скільки заманеться?
Розалінда (за
Місіс Коннедж виходить.
Алек. Розалінда зовсім не змінилася.
Цецилія
Алек. Сьогодні вона побачить свій еквіалент.
Цецилія. Кого? Містера Еморі Блейна?