Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 27)

— Залежить — де. Наприклад, спальня. Якщо ти будеш достатньо кмітливим, вони тебе ніколи не дістануть у твоїй спальні.

— Ну гаразд, а якщо, скажімо, у твоїй кімнаті оселився привид — як ти зайдеш у кімнату поночі? — зацікавлено запитався Еморі.

— Береш патик, — відповідав Алек із повчальною інтонацією, — приблизно такий, як держак від мітли. Тепер перше, що ти маєш зробити, — це засвітити світло. Для цього ти заплющуєш очі і стрімголов біжиш до вимикача. Потім три-чотири рази роз-

махуєш патиком з порога. Далі, якщо все чисто, можна заглянути досередини. Завжди, повторюю, завжди спочатку інтенсивно проходишся патиком, а потім уже роззираєшся.

— Я знаю, це старий кельтський ритуал, — ваговито сказав Том.

— Так, але вони зазвичай ще й моляться спочатку. У будь-якому випадку цей метод придатний для всіх приміщень і всюди, де є двері.

— І ліжко, — додав Еморі.

— Ні, Еморі, ні в якому разі! — перелякано вигукнув Алек. — Цей метод — не для ліжка! Ліжко вимагає зовсім іншої тактики. Якщо привид під ліжком — від нього треба триматись якнайдалі, бо в третині випадків, він як правило там.

— Тоді... — почав Еморі.

Алек зробив жест рукою.

— Ніколи не заглядай під ліжко! Треба стати посеред кімнати і ще до того, як він оговтається, ти з усього розгону застрибуєш на ліжко. Не ходи біля ліжка, твоя щиколотка — найбільш вразливе місце. А як тільки заскочив до ліжка — ти в безпеці. Він може стирчати там хоч до світанку — тобі нічого не загрожує. Якщо ще маєш сумніви — накрийся ковдрою з головою.

— Усе це дуже цікаво, справді...

— Правда? — засяяв від гордості Алек. — Моя власна система! Я — Сер Олівер Лодж Нового світу!

Еморі знову бездумно насолоджувався життям. До нього повернулося відчуття, що він рухається по чіткій прямій; молодість забарвила яскравими кольорами давнє оперення. Він навіть накопичив надлишок енергії, щоб приміряти нову роль.

— До чого тут отой твій «відчужений» погляд, Еморі? — запитався якось Алек, спостерігаючи за нібито заглибленим у читання Еморі: — Хоч при мені не копіюй містика Берна...

Еморі поглянув на нього нерозуміюче.

— А що таке?

— Що таке? — передражнив його Алек. — Хочеш зачитатися до блаженного стану?

Він вихопив книжку і глузливо поглянув на обкладинку.

— Ну і що? — сухо поцікавився Еморі.

— «Життя святої Терези»! Це ж треба!

— Слухай, Алеку... Чому тебе це обходить?

— Що саме?

— Те, що я відсторонений, і взагалі...

— Роби як знаєш. Мене це насправді не обходить.

— Тоді не заважай. Якщо мені подобається переконувати наївняків, що я геній, то не псуй мені цю насолоду...

— Про тебе вже й так патякають, що ти дивак, — реготнув Алек. — Але якщо ти це навмисне...

Алек нарешті зголосився, що в присутності інших не буде кпинити над лицедійством Еморі, але за умови, що наодинці іноді поглузує. Отже, Еморі почав запрошувати найбільш ексцентричних гостей: аспірантів із шаленими очима, що розводилися мудрагельськими теоріями про Бога чи про уряд, чим дуже потішали скептичних і презирливих завсідників «Котеджу».

Весь у пасмугах сонячного проміння, лютий прямував назустріч березню. Еморі декілька разів їздив на вихідні до монсеньйора. Якось він узяв з собою і Берна, що мало великий успіх: він з однаковою гордістю і насолодою показував їх один одному. Монсеньйор декілька разів возив його в гості до Торнтона Генкока і один чи два рази — до місіс Лоуренс (схибленої на Римі американки, яка одразу йому сподобалась).

Потім одного дня прийшов лист від монсеньйора із цікавою припискою:

«Чи ти знаєш, що твоя троюрідна сестра, Клара Пейдж, котра живе у Філадельфії, овдовіла шість місяців тому і дуже бідує? Здається, ви ніколи не зустрічалися, але я б хотів тебе попросити ось що: поїдь провідай її. На мою думку, вона дуже цікава жінка, до того ж іще досить молода».

Еморі зітхнув, але вирішив поїхати.

Вона була неймовірна — Клара із золотавим хвилястим волоссям. Товариство Еморі не зовсім підходило для неї (як, зрештою, і будь-кого з чоловіків). Її чеснота була вище прозаїчних намірів шукачок чоловіків, як і вище показного жіночого благочестя.

Печаль огортала її легким серпанком. Коли Еморі зустрів її, йому здалось, що її блакитно-сірі очі випромінюють радість буття (прихована сила і реалії життя сповна проявили себе після тих знегод, з якими їй довелось зіткнутися). Вона зосталась сама на світі — з двома маленькими дітьми, без грошей, але парадокс — із юрмиськом друзів. Тієї зими він споглядав, як вечорами її дім повниться гостями (а він знав, що у неї не було прислуги, окрім темношкірої дівчини, яка доглядала дітей нагорі). Він бачив, як один із розпусників міста, який постійно був напідпитку, із сумнозвісною репутацією (як у себе вдома, так і далеко за його межами), сидів навпроти неї — схвильований і щирий, обговорюючи варіанти пансіону для дівчаток. Яким дивовижним був її розум... Вона могла розвинути захоплюючу, блискучу тему бесіди з найтонших порухів, які витали довкола.

Думка про те, що жінка живе у скруті, спонукала його уяву домальовувати сумні картини. Коли він приїхав у Філадельфію, то уявляв собі Арк-стрит провулком халуп. Він навіть був злегка розчарований, коли побачив, що це не так. То був старовинний будинок, що колись належав сім’ї її чоловіка. Літня тітонька заборонила продавати будинок і, залишивши управителю гроші на утримання на кілька років наперед, подалася кудись аж в Гонолулу. Клара ж залишилась вирішувати насущні проблеми, як могла.

Але його зустріла жінка, зовсім не схожа на убогу згорьовану бідачку із голодним дитям на руках. Вона справила на Еморі враження жінки, яку ніщо в цьому житті не бентежить.

Спокійна стриманість і романтичний гумор, що контрастував з її врівноваженістю, — такий настрій слугував повсякчас їй прихистком. Вона могла виконувати купу найбуденніших справ (але була достатньо розумна, щоб не марнувати час банальним плетивом і вишивкою), натомість раптом брала книжку і дозволяла своїй уяві літати, як хмарці під вітром. Вона випромінювала довкола золотаве сяйво — десь із глибин своєї душі. Як вогонь у темній кімнаті, що гріє відчуттям романтики і піднесеності, вона виблискувала світлотінями скрізь, де перебувала.

Вона вміла наділити свого старого прозаїчного дядька химерним ореолом мислителя, перетворити якогось хлопчину-кур’єра на химерного домовика. Спочатку ця її риса дратувала Еморі. Він вважав, що і без цього достатньо унікальний. Його скоріше знічувало, коли вона намагалась вияскравити якісь риси його особистості (особливо з-поміж інших своїх прихильників). Почувався він при цьому так, ніби ввічливий, але настирний імпресаріо примушує його якось по-новому зіграти роль, що її він давно вже вивчив напам’ять.

Клара була чудовою оповідачкою, про що б вона не розповідала — про шпильку для капелюшка, про п’яного чоловіка чи про себе... Дехто намагався переповісти ті історії, але звучали вони вже прісно і буденно. Товариство обдаровувало її увагою і найщи-рішими веселощами, багато хто навіть не уявляв, що можна так сміятись (сліз у Клари залишилось мало, але коли люди слухали її, їхні очі од реготу наповнювались слізьми).

Еморі часом залишався трохи посидіти після того, як її почет розходився. Вони увечері пили чай із хлібом з повидлом або трапезували кленовим сиропом, як вона це називала.

— Ти — дивовижна, правда... — спускався із вершин своєї винятковості Еморі, спершись об стіл у центрі їдальні.

— Зовсім ні, — відповіла вона, шукаючи серветки в буфеті. — Я буденна і банальна. Я з тих жінок, яких нічого не цікавить, окрім власних дітей.

— Розкажи комусь іншому... — доскіпливо усміхнувся Еморі. — Ти — промениста...

Він запитав її про єдину річ, яка могла б її знітити. То були слова, з якими перший зануда звернувся до Адама:

— Розкажи мені про себе.

Відповідь була така сама, як, мабуть, і в Адама.

— Та нема про що розповідати...

Але якимось чином вона таки розповіла зануді про те, що думає вночі, коли цикади співають у пожухлій траві... Того вечора Клара розповіла Еморі досить детально про себе. Життя її було клопітне, відколи їй виповнилось шістнадцять, і її навчання різко обірвалось за браком дозвілля. Копаючись у її бібліотеці, Еморі натрапив на пошарпану сіру книжку. Із неї випав пожовклий аркуш, який він жадібно прочитав. Це був вірш, який вона написала ще у школі. Про сірі монастирські стіни, про похмурий день, про дівчину в плащі, що його розвіває вітер. Про те, як вона спостерігає за цим, мріючи про барвистий світ. Зазвичай, такі сентименти не цікавили його. Але цей вірш був таким прозорим і водночас щирим... Як спалах, в його уяві виник образ Клари. Холодний, сірий день, блакитні очі дівчинки вдивляються пильно, намагаючись розгледіти ті знегоди, які чигають на неї за садами монастиря. Він позаздрив цій щирості. Як би він хотів побачити її отам при стіні! Говорити їй усілякі романтичні нісенітниці, щоб вона хилилась до нього, наче билинка під вітром. Він раптом відчув жахливий порив ревнощів: до її минулого, до її дітей, до юрмиська гостей, які стікалися, щоб усмак напитися із цілющого джерела її доброти і спочити душею, як на захопливій виставі...

— Невже тобі ще ніхто не набридає? — обурено допитувався він.

— Та ні, десь половина моїх знайомих такі докучливі, — зітхнула Клара. — Але це непоганий показник. Хіба ні?