Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 26)
— Кажу тобі, — заявив він якось Томові, — він — перший з моїх ровесників, чию розумову перевагу я визнаю.
— Погане ти вибрав місце для подібних заяв — оточення починає думати, що він просто дивак.
— Але він завжди на голову вищий за них! Ти й сам це відчуваєш, коли говориш із ним, Господи, Томе, ти ж сам колись виступав проти «натовпу». Успіх безперечно є заручником умовностей.
Роздратування Тома наростало.
— А що він намагається довести? Зробити із себе святого?
— Ні, він просто не такий, як усі. Він ніколи не вступить до Філадельфійського братства[11] чи щось на кшталт. Він не вірить у всю цю гнилизну. Він не вірить, що громадські басейни чи подібні нововведення виправлять вади цього світу. Більше того — він п’є тоді, коли йому хочеться.
— Однозначно з ним щось не те.
— Ти останнім часом з ним розмовляв?
— Ні.
— Тоді ти взагалі не в курсі, який він зараз.
Суперечка закінчилась нічим, але Еморі помітив, наскільки останнім часом змінилось ставлення до Берна у кампусі.
— Дивно, — сказав якось Еморі Тому одного вечора, коли вони знайшли більш дружній тон для цієї теми. — Ті, хто жорстко засуджує радикалізм Берна, дуже схожі на фарисеїв — я маю на увазі, найбільш освічених людей у коледжі, — редакторів газет, як ти і Ферренбі, молодих викладачів... Такі безграмотні спортсмени, як Лангедак, думають, що він просто дивак, і кажуть: «У дивака Берна — чергова чудернацька ідея в голові» і проходять мимо, а фарисеї — то зовсім інша річ! Вони усіляко висміюють його.
Наступного ранку він зустрів Берна на алеї Мак Кош по дорозі із громадських читань.
— Камо грядеши, царю?
— До редакції газети, зустрітись із Ферренбі, — він помахав примірником ранкового «Принстонівця». — Він написав пере-довицю.
— Хочеш здерти з нього шкіру?
— Ні, але він мене приголомшив. Чи я недооцінив його, чи він раптом перетворився на найгіршого в світі радикала.
Берн побіг. І тільки через декілька днів Еморі почув суть розмови у видавництві. Берн зайшов у святая святих, себто в кабінет редактора, весело тримаючи перед собою газету.
— Привіт, Джессе.
— Привіт, Савонароло[12].
— Якраз прочитав твою передовицю.
— Молодчина, не думав, що ти впав так низько.
— Джессе, ти приголомшив мене.
— Цікаво, чим?
— Ти не боїшся, що вся кафедра накинеться на тебе, якщо будеш і далі писати про релігію в такому тоні?
— Не зрозумів...
— Як сьогодні зранку?
— Що за чорт... Передовиця мала бути про систему підготовки.
— Так, але ота цитата...
Джесс сів.
— Яка цитата?
— Ну ось ця: хто не зі мною — той проти мене.
— А що з цією цитатою?
Джесс був спантеличений, але не схвильований.
— Ти пишеш ось тут... зараз гляну. — Берн розгорнув газету і прочитав: — «“Хто не зі мною, той проти мене”, — як сказав один джентльмен, чиєю єдиною сумнозвісною зброєю були вульгарні порівняння і необдумані узагальнення...»
— І що тут не так? — Ферренбі почав насторожуватися. — Це сказав Олівер Кромвель, хіба ні? А може, Вашингтон чи якийсь святий? На Бога, я забув...
Берн зайшовся сміхом.
— Ох, Джессе, любий Джессе...
— То хто ж це сказав, щоб тобі...
— Гаразд, — сказав Берн, ледве стримуючись. — Святий Матвій приписує ці слова... Христу!
— Господи! — вигукнув Джесс і повалився прямо на відро для сміття.
Тижні нанизувалися один на один. Еморі час від часу навідувався у Нью-Йорк, сподіваючись знайти щось новеньке, що би, як блискучий льодяник, підсолодило його настрій. Одного разу він навідався до театру на відновлену постановку п’єси — назва здалась йому знайомою. Піднялась завіса, і на сцені з’явилася дівчина. Він майже не дивився на неї, але після перших її фраз якась слабка струна задзвеніла в його пам’яті. Де? Коли?
Потім він раптом почув, ніби поруч хтось шепоче: «Ой, я така забудькувата, завжди підказуйте мені, якщо я роблю щось не так».
Розгадка спалахнула приємним відблиском спогаду про Ізабель.
На звороті театральної програмки він почав швидко писати:
— Привиди такі нетямущі, — сказав Алек, — вони важкодум-ні. Я привида завжди перехитрую.
— Себто? — запитався Том.