Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 25)

Добра половина станції уже витріщалась на них, застрягши між співчутливим жахом і несамовитим реготом. А коли Філліс, роззявивши рота, наблизилась до них, ці двоє схилились у блазенському поклоні і виголосили своє привітання, голосно додаючи у кінці ім’я Філліс. Із помпою і гучними вітаннями її провели через кампус у супроводі галасливої ватаги під веселий сміх присутніх (половина з них уявлення не мала, що то був розіграш, вони гадали, що Берн і Фред, два університетських спортсмена, демонструють знайомій дівчині тутешні традиції).

Можна уявити собі почуття Філліс, коли її з парадом провадили біля трибун Гарварда і Принстона, де сиділи десятки її колишніх залицяльників. Вона намагалась іти хоч трошки попереду, або трохи позаду, але вони трималися поруч, щоб ні в кого не виникало сумнівів, із ким вона. Та ще й голосно вітались із своїми друзями з футбольної команди, поки вона ще могла розчути, як її знайомі перешіптуються:

— Кепські справи, це ж треба — Філліс чогось поперлась із цими двома...

Отакий був Берн — запально-жартівливий і водночас ґрунтовно-серйозний. Із цього коріння пробивалась та енергія, яку він намагався спрямувати на проблеми насущні...

Так минали тижні, але ті глиняні ноги, які буцімто тримали Берна, так і не завалились. Приблизно сотня першокурсників і старшокурсників вийшла із своїх клубів у пориві праведного гніву, і очільники клубів звернули на Берна свою найпідступнішу зброю — посміховище. Кожен, хто знав його, схилявся перед ним, він відстоював своє щоразу завзятіше. Але не кожен міг витримати батоги злих язиків, отож хто був слабший — не витримував.

— Тобі не жаль втрачати престиж? — запитався Еморі одного вечора. Вони вже почали навідувати один одного кілька разів на тиждень.

— Пусте. Та й що таке, зрештою, престиж?

— Дехто каже, що ти — політик-оригінал.

Він зареготав.

— Те саме мені сказав Фред Слоун сьогодні. Напевно, я таки нарвуся.

Якось після обіду вони заглибились у питання, яке давно цікавило Еморі, — співвідношення фізичних особливостей і природи людини. Берн торкнувся біологічної складової і сказав:

— Звичайно, здоров’я має значення — здорова людина має вдвічі більше шансів бути доброю.

— Я не погоджуюся з тобою, я не вірю у «жилаве християнство».

— А я вірю. Я гадаю, Христос мав передовсім велику фізичну витривалість.

— Не думаю, — заперечив Еморі. — Він занадто виснажливо працював. Я гадаю, що коли він сконав, то був понищеною людиною. Та й уславлені святі не були такими вже здорованями.

— А я гадаю, що були.

— Але, навіть приймаючи таку точку зору, я не думаю, що здоров’я має щось спільне із добротою. Звичайно, для страстотерп-ця важливо мати фізичну силу, щоб витримувати усілякі складні випробування. Але ота звичка новомодних проповідників, які, вдаючи мужність, горлопанять, що гімнастика врятує світ... — ні, Берне, це не для мене...

— Гаразд, давай облишимо цю тему. Ми так ні до чого не дійдемо. Окрім того, я ще сам не сформував для себе думку із цього питання. Але у дечому я таки впевнений: зовнішність теж багато важить.

— Невже? — жадібно стрепенувся Еморі.

— Безперечно.

— Ми з Томом уже склали певні уявлення, — погодився Еморі. — Ми взяли альбоми за останні десять років і розглядали фото Ради старшокурсників. Я знаю, ти не надто схвальної думки про цей «високий» орган, але у будь-якому випадку він втілює певний успіх. Отже, десь приблизно тридцять п’ять відсотків кожної групи — блондини із світлою шкірою, в той час як у Раді старшокурсників їх дві третини. Ми переглянули фотографії за останні кілька років. Нагадую: один із п’ятнадцяти блондинів на старших курсах потрапляє в раду, а з темноволосих — лише один із п’ятдесяти.

— Це схоже на правду, — погодився Берн. — Світловолосий — то вищий тип, якщо говорити загалом. Я якось докладав цю теорію до президентів Сполучених Штатів і з’ясував, що половина із них були світловолосими, при тому, що загалом в нашій расі переважають брюнети.

— Підсвідомо усі це визнають, — сказав Еморі. — Ти помітив, що коли йдеться про блондинів, то важливе уточнення. Якщо блондинка балакуча, ми називаємо її просто «лялькою», якщо блондин небагатослівний, ми вважаємо його тупуватим. Хоча у світі повно «мовчазних шатенів» і «млявих брюнеток», які не мають ані краплі розуму, але чомусь їх ніхто не звинувачує в обмеженості.

— А широкий рот і круте підборіддя та ще й великий ніс, без сумніву, є ознакою вищої породи.

— Я не впевнений... — Еморі був за класичні риси обличчя.

— Так і є. Ось я покажу тобі. — Берн витягнув зі столу колекцію фотографій бороданів, кошлатих знаменитостей — Толстой, Вітмен, Карпентер та інші.

— Хіба вони не чудові?

Еморі ввічливо намагався вникнути, але не стримався і зайшовся сміхом.

— Берне, мені здається, то найповторніше товариство, яке я коли-небудь бачив. Товариство престарілих, направду!

— Та ні, Еморі. Ти поглянь на чоло Емерсона, вдивись уважніше в очі Толстого... — із докором сказав він.

Еморі заперечливо хитнув головою.

— Ні. Можеш казати, що вони видатні, чи ще щось. Але зовнішньо вони однозначно відразливі.

Берн без тіні збентеження любовно провів долонею по високих чолах і заховав стос фотографій у стіл.

Вечірні прогулянки були одним із його улюблених занять, і якогось вечора він намовив Еморі скласти йому компанію.

— Ненавиджу темряву! — віднікувався Еморі. — Колись так не було, хіба що коли моя уява домальовувала собі щось. Але зараз — справді ненавиджу, просто як дурень.

— У цьому немає ніякого сенсу, ти ж знаєш!

— Можливо.

— Ходімо отуди, — запропонував Берн, — а потім через ліс, там є декілька стежок.

— Щось мене це не дуже приваблює... — неохоче зізнався Еморі, — але гаразд, ходімо.

Вони вирушили бадьорим кроком. Десь на годину їх поглинула жвава суперечка, аж поки вогні Принстона не перетворились у білі плями позаду них.

— Будь-яка людина з уявою приречена боятися, — вагомо виголосив Берн. — Я також колись боявся гуляти вночі. Тепер розповім, чому зараз я можу гуляти будь-де і не боятися.

— Давай... — Еморі не терпілося довідатися. Вони підійшли впритул до лісу, Берн почав виразно і впевнено.

— Я приходив сюди сам уночі, десь три місяці тому, і завжди зупинявся на тому перехресті, яке ми зараз проминули. Попереду загрозливо вимальовувався ліс, як тепер, у темряві, вили собаки, і не було жодних ознак живої душі. Звичайно, ліс населився для мене усілякими примарами, як для тебе зараз, правда ж?

— Так і є... — зізнався Еморі.

— Отже, я почав аналізувати. Моя уява продовжувала наповнювати темряву жахіттями, натомість я вирішив наповнити зсередини темрявою свою уяву, щоб вона поглянула із мого нутра. Уява перетворювала мене то на здичавілого пса, то на збіглого каторжника, або на примару, аж поки я не побачив самого себе, що йшов дорогою. Вийшло досить вдало — завжди виходить добре, коли повністю ставиш себе на чиєсь місце. Я зрозумів, що якби я був псом чи каторжником, то не був би загрозою для Берна Голідея, принаймні не більше, ніж він для мене. Потім я згадав про свій годинник. Я подумав, може, ліпше повернутись, залишити його, а потім уже іти випробовувати ліс? Ні, вирішив, що краще я загублю годинник, аніж відступлюся зараз. І я таки зайшов до лісу — не просто скраю, а занурився в хащі. Я більше не боявся, я гуляв довго, аж поки одного вечора не заснув просто в лісі; тоді я збагнув, що більше не боюся темряви.

— Господи... — видихнув Еморі. — Я б так не зміг. Я, мабуть, пройшов би стежкою трохи. Але якби фари якогось авта з’явились у темряві, я б відразу заскочив до гущавини.

— Ну от, — раптом сказав Берн після хвилинної паузи. — Половину дороги ми вже пройшли, ходімо назад.

По дорозі він заглибився у роздуми про силу волі.

— У цьому вся суть, — стверджував він. — Це єдина межа між добром і злом. Я ніколи не зустрічав пропащих людей із сильною волею.

— А як щодо знаменитих злочинців?

— Вони всі зазвичай хворі. А якщо ні — то просто безвольні. Не існує такого поняття, як сильний нормальний злочинець.

— Берне, тут я з тобою не згоден; а як же надлюдина?

— А що з нею?

— Вона видається мені злою і, попри те, сильною і здоровою.

— Я ніколи такого не зустрічав. Готовий закластися: він дурний або божевільний.

— А я зустрічав таких багато разів — і він ані те, ані інше. Ось чому мені здається, що ти помиляєшся.

— А я впевнений, що не помиляюся, бо не вірю в користь ув’язнення, окрім як для душевнохворих.

Із цим судженням Еморі ніяк не міг погодитися. Йому здавалося, що в історії і в житті було багацько сильних злочинців — кмітливих, але часто в полоні власних ілюзій. Їх можна зустріти і в політиці, і в бізнесі, серед можновладців і серед генералів. Але Берн так з ним і не погодився.

І з цієї точки їхні шляхи почали розходитися. Берн усе більше й більше відсторонювався від світу довкола нього. Він відмовився від посади віце-президента випускного курсу і майже весь час читав і прогулювався. Він відвідував додаткові лекції з філософії і біології, просиджував на них із патетично-пильним виглядом, очікуючи чогось, до чого лектор так ніколи і не доходив. Інколи Еморі помічав, як він совається у своєму кріслі, як запалюється його обличчя у передчутті гострої дискусії.

Часом він проходив вулицею, геть відсторонений, його навіть почали звинувачувати у снобізмі, але Еморі знав, що це зовсім не так. І якось, коли Берн пройшов повз нього, нічого не помічаючи, Еморі ледь не задихнувся від піднесеного збудження, адже він знав, що думки Берна блукають за тисячі миль звідси. Берн, здавалося, підкоряв вершини, куди ніхто з них ніколи й не ступить.