Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 24)

— А який сенс цього всього?

— А такий: клуби шкодять принстонівській демократії, відбирають кошти, час, встановлюють соціальні рамки і все те саме, що інколи чуєш від розчарованих другокурсників. Кажуть, Вудро[9] висловився, що їх треба скасувати.

— То це все серйозно?

— Абсолютно. Я думаю, їм це вдасться.

— На Бога, не тягни! Розповідай докладніше.

— Отже, — почав Том, — здається, ідея виникла одночасно в кількох головах. Я нещодавно розмовляв із Берном. Він переконаний, що це — логічний результат процесу роздумів розумних людей над вадами соціальної системи. У них була публічна дискусія, і хтось підняв питання щодо скасування клубів. Всі запалились, бо так чи інакше давно про це думали, — потрібна була тільки іскра.

— Чудово! Присягаюсь, то буде найбільша подія за останній час! А що кажуть в «Шапці і Мантії»?

— Як звичайно. Збираються, сваряться, лаються, шаленіють і скиглять. Все те саме — я всюди був. Потім хапають якогось радикала, затиснуть у кут і починають допитувати.

— А як це витримують радикали?

— Доволі спокійно. Берн — з біса гарний промовець і такий щирий! За ним усі готові хоч на барикади. Для нього вихід із власного клубу важить набагато більше, ніж для нас спроби цьому завадити. Знаєш, я відчув себе нікчемою, коли спробував посперечатись, і врешті зайняв таку собі нейтральну позицію. Мені навіть здалось якоїсь миті, що Берн переконав мене.

— Ти кажеш, майже третина виходить із клубів?

— Скажеш четвертина — не помилишся.

— Хто б міг подумати...

У двері бадьоро постукали, зайшов Берн власною персоною.

— Привіт, Еморі, привіт, Томе.

Еморі підвівся.

— Добрий вечір, Берне. Вибач, що не залишусь — мушу бігти до Ренвіка.

Берн пильно зиркнув на нього.

— Ти напевне знаєш, про що я хочу поговорити з Томом? Це зовсім не приватна розмова. Я б хотів, щоб ти залишився.

— Я був би радий... — Еморі сів, а Берн зіперся на стіл і вступив у суперечку з Томом (він зміг уважніше, ніж досі, розглянути цього революціонера). Широкобровий, із сильним підборіддям, чесні сірі очі, такі, як у Керрі, виказували людину непересічну. Берн справляв відчуття величі і надійності — затятий (то було очевидно), але його затятість не була упертою. Еморі слухав його хвилин п’ять і зрозумів, що його жвавий ентузіазм не містить ані краплі дилетанства.

Пізніше Еморі збагнув, яким відчуттям безмірної сили пашіло від Берна, і це було несхоже на те захоплення, яке він відчував до Гемберда. Інші люди, яких він причисляв до вищого класу, приваблювали його передовсім своєю особистістю. А в Берні він спочатку не розгледів того невідпорного магнетизму, до якого відчував особливу прихильність. Але того вечора Еморі був вражений крайньою серйозністю Берна (якістю, яку він зазвичай асоціював тільки з обмеженою тупістю), і його величезний ентузіазм оживив в його душі заглухлі струни. Берн якимось чином стояв на тій тверді, яку Еморі так сподівався побачити десь там на горизонті, і це був саме той час, коли пора б їй вже було з’явитися. Том, Еморі та Алек зайшли в глухий кут; у них, здавалось, вже не було якихось нових вражень, оскільки Том і Алек безцільно стирчали в своїх комітетах і колегіях, поки Еморі байдикував. Єдине, що у них залишалось для обговорення, — університет, особисті плани і таке інше — і весь цей харч вони перемололи вже багато разів.

Тієї ночі вони обговорювали проблему клубів до дванадцятої (в основному, вони погодились із Берном). Для сусідів по кімнаті це питання не виглядало таким уже життєво важливим, як два роки тому. Але логіка Бернових застережень щодо обмежень соціальної системи повністю збігалася з тим, про що вони думали, отож вони більше питали, а не сперечались, і заздрили здоровому глузду юнака, який спонукав його постати проти всіх традицій.

Потім Еморі звернув розмову в інше русло і побачив, що Берн добре розуміється й на інших темах. Його цікавила економіка, він схилявся до соціалістичних ідей. Пацифізм також займав певне місце в його свідомості (і він згадував «Masses»[10] і Льва Толстого).

— А як щодо релігії? — запитав його Еморі.

— Це складне питання. Я ще не впевнений щодо багатьох речей. Я лише почав відкривати для себе певні речі, треба ще багато читати.

— Читати — але що саме?

— Усе. Звичайно, треба вибирати і зважувати. Для мене це книги, які змушують думати. Зараз я читаю чотири Євангелія і «Різноманіття релігійного досвіду».

— А що стало головним поштовхом для цього?

— Веллс. Я гадаю, ще Толстой та ще один чоловік — Едвард Карпентер. Я вже читаю більше року все стосовно тих питань, які вважаю найголовнішими.

— А поезія?

— Ну, щиро кажучи, не оте, що ви називаєте поезією. Ви, звичайно, обидвоє пишете і дивитесь на речі по-іншому. Вітмен — ось хто мене цікавить.

— Вітмен?

— Так, він був для мене певним етичним рушієм.

— Мені соромно зізнатися, але я повний нуль щодо Вітмена. А ти, Томе?

Том присоромлено махнув рукою.

— Правда, — продовжив Берн, — у нього є кілька досить занудних поем. Але я маю на увазі його творчість у цілому. Він грандіозний, як і Толстой! Вони обидвоє дивляться на речі ясно і якимось чином (хоча вони дуже різні) відстоюють однакові принципи.

— Ти мене збив з пантелику, Берне, — зізнався Еморі. — Я, звичайно, читав «Анну Каретну» і «Крейцерову сонату». Але Толстой пише переважно про російські реалії, наскільки мені відомо.

— Він — видатна особистість, що випереджає час на багато сотень років! — вигукнув Берн запально. — Ти коли-небудь бачив його фото — цю кудлату голову старця?

Вони прогомоніли до третьої — від біології до релігії, — і коли Еморі, тремтячи від холоду, заліз до ліжка, свідомість його була збуджена ідеями і відчуттям роздратування, що хтось інший знайшов стежку, якою він сам міг крокувати. Було очевидно, що Берн Голідей розвивається, як Еморі думав так само щодо себе. Досі він впадав у критичний скепсис стосовно всього, що траплялось йому на шляху, дійшовши висновку, що люди не змінюються. Він читав Шоу і Честертона просто для тренування мізків. А раптом усі його дотеперішні ментальні побудови здались йому зашкарублими і нікчемними, просто примарним досягненням... І понурим доказом тому слугував випадок минулої весни, що наповнив його ночі задушливим жахом і відібрав у нього сили молитися. Адже насправді він не був католиком. Але це був єдиний відомий йому хоч якийсь натяк на кодекс. Урочистий, ритуальний, парадоксальний католицизм, чиїм прихильником був Честертон, служниками — причесані граблями літератури Гюїсманс і Бурже, американським спонсором — Ральф Адамс Крам — низькопоклонник соборів тринадцятого століття. Для Еморі саме католицизм такого штибу був придатним для вжитку — без абатів, таїнств і жертв.

Він не міг спати, тож повернувся до своєї лампи для читання і дістав «Крейцерову сонату», уважно вишукуючи зародки Берно-вого ентузіазму. Бути таким, як Берн, видалось йому бажанішим, аніж бути просто розумним. Але... Він зітхнув, можливо, це ще один колос на глиняних ногах?..

Він згадав останні два роки. Берн тоді здавався йому нервовим першокурсником, вічно у поспіху, затінений особистістю свого брата. Але потім згадав один епізод, де Берн, як підозрювали, зіграв головну роль.

Декана Голістера застала за сваркою із водієм таксі велика група студентів (водій саме привіз його зі станції). У процесі суперечки декан заявив, що «він і сам може купити таксі». Він розплатився і вийшов геть. Але наступного ранку, зайшовши до себе в кабінет, на місці, де зазвичай стоїть стіл, він побачив... таксі із надписом «Власність декана Голістера. Куплено і оплачено». Два досвідчені умільці витратили півдня, щоб спочатку розібрати машину на деталі, а тоді зібрати (що тільки зайвий раз доводить, яким вигадливим може бути прояв гумору другокурсників під ефективним керівництвом).

Якось тієї самої осені Берн знову викликав сенсацію. Така собі Філліс Стайлз (любителька бігати на всі бали від коледжу до коледжу) не отримала свого щорічного запрошення на гру Гарвард—Принстон.

Кілька тижнів перед тим Джесс Ферренбі запросив її на якусь менш важливу гру і заручився допомогою Берна (з метою руйнації його відрази до жінок).

— Ти йдеш на гру із Гарвардом? — мав необачність запитати її Берн, просто щоб підтримати розмову.

— Якщо ти мене запросиш, — кокетливо підхопила вона.

— Авжеж, запрошу, — приречено відповів Берн. Він не тя-мився на лукавості жінок і був певен, що такий у неї звичний спосіб жартувати. Ще й години не минуло, як він зрозумів, що втрапив у пастку. Філліс вже скрутила його, повідомивши йому номер поїзда, на якому приїжджає, чим остаточно добила його. Він, власне, планував парубкувати весь вечір і розважатись із друзями з Гарварда, отож палко зненавидів Філліс.

— Ну, нехай начувається... — повідомив він юрму гостей, що увірвалась до його кімнати з метою веселих кпинів. — Це буде остання гра, на яку вона збаламутить чиюсь невинну душу.

— Але ж, Берне, чому ти її кликав, якщо вона тобі не сподобалась?

— Берне, насправді ти, мабуть, божеволієш від неї, ось у чому річ...

— Що ти робитимеш, Берне? Що можна вдіяти проти Філліс?

Але Берн тільки труснув головою і пробурмотів щось на зразок: «Вона ще побачить...»

Філліс весело несла всі свої двадцять п’ять літ, виринувши із поїзда. Але на пероні її зустріли скептичні позирки. То були Берн і Фред Слоун, виряджені, як блазенські клоуни на університетських плакатах. Вони вдягли ядучого кольору костюми із здоровенними ватяними підплічниками і штанами-галіфе. На головах у них були хвацько вдягнені університетські капелюхи із пришпиленими спереду оранжево-чорними спортивними стрічками, а з целюлоїдних комірців звисали яскраво-оранжеві краватки. На рукавах у них були чорні пов’язки з оранжевими «П», а в руках — тростини із прапором Принстона. Для повного ефекту шкарпетки і нагрудний носовичок були такого ж кольору. На брязкотливому ланцюжку красувався здоровенний злий кіт, розмальований під тигра.