Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 23)

Він занурив обличчя в долоні, затулив очі й вуха. І весь цей час у нього навіть і думки не виникло, що він може марити або бути п’яним. Усе було абсолютно реальне, він ще ніколи не переживав такого відчуття реальності. Увесь його розум слухняно підкорився і вивернув усе, що він будь-коли знав, як рукавичку. Він навіть не збентежився. Це щось схоже на задачу, яка зрозуміла на папері, але рішення якої не вловлюєш. Жах минув. Він пірнув під його тонку поверхню і плавав у водах, де і кроки, і страх були реальними, живими, відчутними. Тільки десь у глибині його єства ще жеврів маленький вогник, який пахкотів і кричав, що щось тягне його вниз, намагається затягнути за браму і зачинити її за ним. А коли вона зачиниться, залишаться оті кроки і білі стіни у місячному сяйві, і, можливо, від нього лишиться тільки відлуння кроків.

Протягом п’яти-десяти хвилин він ще чекав у тіні огорожі. Там було оте незбагненне полум’я... (це було єдине слово, яким він потім зміг хоча б наближено назвати пережите). Він пам’ятав, як голосно волав у тіні темної огорожі:

«Мені потрібен хоч хтось! Пошли мені хоч когось дурного!» — а десь оддалік кроки все човгали і човгали... Він здогадувався, що «дурний» і «добрий» якимось чином перемішались в його голові. Коли він кричав, то не був акт волі взагалі — страх ніс його геть від тої постаті на вулиці, — то був зойк інстинкту, то була успадкована із глибини віків дика молитва, яка з’явилась задовго до тієї ночі. Раптом щось пролунало, як негучний гонг, і перед його очима виникло обличчя... бліде лице, спотворене, наче полум’ям, безкінечним злом (але він знав, за ті півмиті, коли вдарив гонг і затих його звук, що то було обличчя Діка Гемберда).

Уже через хвилину він скочив на ноги, тьмяно усвідомлюючи, що звук ущух, що він був сам у передсвітанковій імлі. Було холодно, і він хутко побіг на пляму світла, яке виднілось на другому кінці вулиці.

Коли він прокинувся, вже був пізній ранок. Телефон біля його ліжка дзвонив без упину. Він пригадав, що просив розбудити його об одинадцятій. Слоун голосно хропів, його одяг безладною купою лежав біля ліжка. Він розштовхав його. Вони мовчки одягнулись і вийшли на свіже повітря. Розум Еморі працював повільно, він намагався усвідомити те, що сталось, і відділити хаотичні картини, які застрягли в його голові, від реальності. Якби ранок був холодний і похмурий, він би одразу зібрав краплини вчорашнього. Але то був один із тих травневих нью-йоркських днів, коли повітря на П’ятій авеню п’янке, як вино. Еморі було все одно, що саме і скільки пам’ятав Слоун; вочевидь, той зовсім не відчував нервового напруження, у якому перебував Еморі і яке розтинало його пам’ять, як скриплива пила.

Потім Бродвей насунувся на них, і від усього того вавилонського шуму і вервечки облич Еморі стало зовсім кепсько.

— Заради Бога, давай повернемось! Заберімося з цього місця геть...

Слоун здивовано витріщився на нього.

— Що з тобою?

— Ця вулиця... вона просто жахлива... Ходімо звідси! Повернімось додому...

— Ти не хочеш прогулятись? — сказав Слоун флегматично. — Старий, через оті корчі у шлунку ти вчора поводився, як маніяк. Отже, ти що — ніколи не вийдеш на Бродвей?

Еморі тут же прирівняв його до натовпу — він уже не був тим життєрадісним Слоуном із чудовим почуттям гумору, його обличчя було лише одним із злих облич, які товпились довкола у каламутному потоці.

— Хлопче! — заволав він так, що люди на розі вулиці аж обернулись на них. — Вона ж брудна! Ти що, цього не помічаєш? І ти теж брудний!

— Тут я нічим не зараджу, — уперто процідив Слоун. — Що з тобою взагалі коїться? Совість замучила? Ти б ліпше зараз себе почував, якби залишився тоді з нами.

— Я йду, Фреде, — повільно процідив Еморі. Його коліна трусились, він відчував, що коли залишиться тут ще на мить, то впаде на місці. — Я буду снідати у «Вандербілді».

Він швидко покрокував геть і звернув на П’яту авеню. Йому покращало, він зайшов у цирульню, щоб поголитися. Але запах пудри і тоніку нагадали йому усмішку Аксії — викривлену і двозначну, тож він хутко вийшов.

На порозі номера в готелі Еморі огорнула темрява, немов розступились хвилі ріки, щоб прийняти його. Коли він прийшов до тями, то зрозумів, що минуло кілька годин. Він упав на ліжко і накрився з головою. Смертельний страх, що він божеволіє, охопив його. Він прагнув товариства — когось притомного, хоч якогось, нехай і дурного. Хтозна, скільки він пролежав отак нерухомо. Він відчував, як у нього на чолі випнулись судини, і жах скував його, як гіпс. Йому здалось, що він продирається крізь тонкий наст жаху, але тепер міг уже відрізнити, як його покидає похмурий присмерк. Вочевидь, він заснув, а коли знову свідомість повернулась до нього, то оплатив рахунок за готель і сів у таксі.

Йшов сильний дощ. У поїзді до Принстона він не побачив нікого знайомого, тільки компанію втомлених філадельфійців. Присутність вульгарно розмальованої жінки навпроти викликала новий приступ нудоти, і він перейшов в інший вагон, намагаючись сконцентруватись на якійсь статті у журналі. Він зловив себе на думці, що вкотре тупо перечитує той самий абзац. Тож він полишив це і втомлено притулив своє гаряче чоло до холодної шибки. У вагоні для курців було гаряче і душно, повітря було таке, наче тут змішались запахи усієї кочової орди штату; він відчинив вікно, і на нього війнуло хмарою прохолодного туману. Дві години їзди видались йому двома днями, і він уже не тямився з радості, коли поруч з’явились вежі Принстона, і жовті пасма світла просочились крізь рясний дощ.

Том стояв посеред кімнати, задумливо розкурюючи недопалок сигарети. Еморі здалось, що той відчув полегшення, побачивши його.

— Ти мені всю ніч чомусь снився, — вимовив він надтріснутим голосом крізь сигаретний дим. — Неначе втрапив у якусь халепу...

— Заради Бога, ані слова про це... — ледве стримався Еморі. — Я страшенно втомлений і знесилений...

Том здивовано зиркнув на нього, потім сів у крісло і відкрив підручник італійської. Еморі жбурнув своє пальто і капелюх у куток, послабив комірець і взяв з полиці оповідання Веллса. «Це хоч щось нормальне, — подумав він, — а якщо не допоможе, буду читати Руперта Брука».

Минуло десь півгодини. За вікном здійнявся вітер, Еморі стрепенувся, коли мокре гілля зашкрябало віттям у шибки. Том заглибився в роботу, і тільки спалахи сірників чи скрип шкіряних крісел порушували тишу.

І раптом щось змінилось, як спалах блискавки. Еморі враз випростався в кріслі і завмер у холодному оціпенінні. Томів погляд прикипів до нього, рот його перекосився.

— Господи! — вигукнув Том. — Озирнись!

Еморі блискавично обернувся. Там не було нічого, окрім темного вікна.

— Воно зникло... — за хвилину почувся сполошений голос Тома. — Щось дивилось на тебе...

Еморі били дрижаки, він упав на крісло знесилено.

— Я мушу тобі розповісти... — сказав він. — Зі мною сталось щось жахливе. Мені здається... я бачив диявола чи щось таке. Що саме ти бачив?.. Скажи?

І він усе розповів Томові. Закінчив свою оповідь аж опівночі, після чого обидвоє вляглись спати, увімкнувши все світло, — двоє сонних, наляканих хлопців читали один одному «Нового Макіавеллі», аж поки світанок не розвиднився над Візерспун-Холл, а під двері не кинули свіжий номер «Принстонівця». Травневі пташки привітали своїм співом сонце, яке вийшло на зміну вчорашньому дощу.

Розділ 4. Нарцис поза грою

Протягом перехідного періоду в Принстоні (тобто протягом останніх двох років навчання) Еморі спостерігав, як університет змінюється і розширюється, виправдовуючи свою славу іншими засобами, аніж нічні оргії. Декілька постатей вразили Еморі до глибини душі. Дехто з першокурсників, дехто — з однокурсників чи на рік молодші. Зазвичай вони збирались за столиками в «Нассау Інн» і починали обговорювати усталені порядки — ті питання, які Еморі та й багатьох інших так хвилювали. Спочатку (майже мимохідь) вони натрапили на них у певних книжках: то були біографічні романи, які Еморі охрестив «квест-буками». У цих «квест-буках» герой вирушав у життя із безцінним набутком досвіду, із чітким наміром використати все це належним чином для власного просування уперед без усіляких докорів сумління. Але герой «квест-бука» згодом дізнається, що цей набуток можна використати набагато ефективніше. З-поміж цих книжок були: «Немає інших богів», «Зловіща вулиця» і «Величні пошуки»; остання захопила Берна Голідея настільки, що весь початок старшого курсу він міркував, чого варте його становище автократа у клубі на Проспект авеню, і чи варто купатись у промінні сумнівної слави свого курсу. Адже якби не протекція університетської верхівки, Берн не досягнув би свого становища. Еморі перетинався з ним доволі опосередковано — через Керрі. І лише в січні останнього курсу вони стали справжніми друзями.

— Чув останні новини? — запитав Том, забігаючи в кімнату якось пізно ввечері. Він змок під дощем, але вигляд у нього був переможний, як після вдалої словесної баталії.

— Ні. Хтось знову провалився? Чийсь корабель потонув?

— Гірше! На третьому курсі десь третина студентів виходить зі своїх клубів!

— Та невже?

— Точно!

— Чому?

— Дух реформаторства і всіляке таке... За цим стоїть Берн Голідей. Сьогодні збори президентів клубів, будуть думати, якими методами з цим боротися.