Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 8)

Після перевірки декількох інших форумів мисливців, я натиснув на закладку одного з моїх улюблених веб-сайтів, «Послання Арті», блоґ мисливиці на ім’я Арт3міда (вимовляється як «Артеміда»). Я знайшов його близько трьох років тому і з того часу був вірним читачем. Вона розміщувала чудові хаотичні нариси про свої пошуки «великоднього яйця» Галлідея, які вона назвала «безумне полювання на макгафін». Вона писала гарно і розумно, а її записи були наповнені самоіронією та гумором, без злоби. Крім розміщення своїх (часто істеричних) інтерпретацій уривків з «Альманаху», вона також залишала посилання на книги, фільми, телешоу та музику, які в даний час вивчала в рамках дослідження Галлідея. Я вважав, що всі ці пости були наповнені хибними вказівками та дезінформацію, але вони все ж були цікаві.

Мабуть, не варто й додавати, що в мене була велика кібер-закоханість в Арт3міду.

Час від часу вона викладала скріншоти свого чорнявого аватара, й іноді (завжди) я зберігав їх у папку на жорсткому диску. Її аватар мав гарне обличчя, але воно не було неприродно досконалим. В ОАЗі ви звикали бачити в усіх жахливо красиві обличчя. Але риси обличчя Арт3міди не виглядали ніби обрані з меню краси при створенні аватара за шаблоном. Її обличчя мало виразні риси реальної людини, так ніби справжні риси були відскановані і перенесені на аватар. Великі карі очі, округлі вилиці, загострене підборіддя і постійна усмішка. Я вважав її нестерпно привабливою.

Тіло Арт3міди також було дещо незвичним. В ОАЗі в жіночих аватарів зазвичай зустрічалася одна з двох форм тіла: абсурдно тонка, та все ж популярна, фігура супермоделі, або статура порнозірки з тонкою талією та пишним верхом (що виглядало в ОАЗі ще менш природно, ніж в реальному світі). Але Арт3міда була низькою і пишною. Вся у вигинах.

Я знав, що моє захоплення Арт3мідою було нерозумним і нерозважливим. Що я насправді про неї знаю? Вона, звичайно ж, ніколи не розкривала свою справжню особу. Або свій вік чи місцеперебування в реальному світі. Ніяк не можна було дізнатись, як вона виглядає насправді. Їй могло бути і п’ятнадцять, і п’ятдесят. Багато мисливців навіть сумнівались, чи вона насправді жінка, але я не був одним з них. Мабуть тому, що не міг витримати думки про те, що дівчина, в яку я закоханий, насправді може виявитись чуваком середнього віку на ім’я Чак, з волоссям на спині та ранніми ознаками облисіння.

У наступні роки, після того, як я почав читати «Послання Арті», він став одним з найпопулярніших блоґів в Інтернеті, з мільйонами відвідувань на день. І Арт3міда тепер стала знаменитістю, принаймні серед мисливців. Але слава не вдарила їй у голову. Її стиль був такий же смішний і самоіронічний, як завжди. Її найновіший пост у блозі називався «Блюз Джона Г’юза». Це був поглиблений трактат про шість її улюблених підліткових фільмів Джона Г’юза, які вона розділила на дві окремі трилогії: трилогія «Тупі дівчачі фантазії» («Шістнадцять свічок», «Красуня в рожевому» та «Щось прекрасне») і трилогія «Тупі хлопчачі фантазії» («Клуб “Сніданок”», «Дивна наука» та «Ферріс Бюллер бере вихідний»).

Щойно я закінчив читати, на екрані вискочило вікно з миттєвим повідомленням. Це був мій найкращий друг — Ейч. (Добре, якщо вже говорити відверто, то він був моїм єдиним другом, не рахуючи місіс Ґілмор.)

Ейч: Доброго ранку, аміґо.

Парзіваль: Привіт, компадре.

Ейч: Що робиш?

Парзіваль: Та просто лажу в неті. А ти?

Ейч: Запустив Підвал. Приходь перед школою і подивимось, йолопе.

Парзіваль: Класно! Буду за секунду.

Я закрив вікно повідомлення і перевірив час. У мене все ще було близько півгодини до початку уроку. Посміхнувшись, я натиснув іконку у вигляді дверей в кутку дисплею, а тоді обрав зі списку улюблених чат-кімнату Ейча.

Система перевірила, чи я мав права доступу до чату, та дозволила ввійти. Вид на класну кімнату зменшився до маленького віконечка в нижньому правому кутку дисплея, дозволяючи мені бачити, що відбувається перед аватаром. Решту поля зору заповнив інтер’єр чату Ейча. Мій аватар опинився якраз біля дверей на вершині вкритих килимом сходів. Двері нікуди не вели. Вони навіть не відчинялись. Так було через те, що Підвал та його вміст не існував як частина ОАЗи. Чат-кімнати були автономними симуляціями — тимчасовими віртуальними просторами, куди аватари могли потрапити з будь-якої частини ОАЗи. Мій аватар насправді не був «у» чат-румі. Так тільки здавалось. Вейд3/Парзіваль все ще сидів у класі всесвітньої історії із заплющеними очима. Входячи в чат-кімнату, ви були ніби в двох місцях одночасно.

Ейч назвав свою чат-кімнату Підвалом. Він запрограмував її так, аби та виглядала, як велика кімната відпочинку в приміському будинку кінця вісімдесятих. Стіни з дерев’яних панелей вкривали плакати старих фільмів та коміксів. У центрі кімнати стояв вінтажний телевізор компанії RCA, підключений до відеомагнітофона «Бетамакс», плеєра «Лейзер-діск» та кількох старих відеоконсолей. Уздовж дальньої стіни вишикувалися книжкові полиці, заповнені додатками до рольових ігор та старими випусками журналу «Дракон».

Утримувати таку велику чат-кімнату було недешево, але Ейч міг це собі дозволити. Він заробив досить багато грошенят беручи участь у телевізійних змаганнях на PvP-аренах після школи та на вихідних. Ейч був одним з топових бійців ОАЗи в обох лігах: матчі смерті та захопленні прапора. Він був навіть відомішим за Арт3міду.

За останні кілька років Підвал став ексклюзивним лігвом для елітних мисливців. Ейч надавав доступ тільки людям, яких вважав достойними, тому запрошення в Підвал було великою честю, особливо для такого нікчеми третього рівня, як я.

Спустившись сходами вниз, я побачив кілька десятків інших мисливців, з аватарами, які дико варіювалися за зовнішнім виглядом. Були люди, кіборги, демони, темні ельфи, вулканці та вампіри. Більшість із них згуртувалися навколо ряду старих аркадних ігор біля стіни. Кілька інших стояли біля стародавнього стерео (грала пісня «The Wild Boys» гурту Duran Duran), переглядаючи гігантську стійку старих касет Ейча.

Сам же Ейч розвалився на одному з трьох диванів у чат-кімнаті, які розташувались перед телевізором у формі літери П. Аватар Ейча був високим, широкоплечим чоловіком кавказької зовнішності з темним волоссям і карими очима. Якось я запитав його, чи в реальному житті він хоч приблизно був схожим на свого аватара, і він жартома відповів:

— Так. Але в реальному житті я ще гарніший.

Коли я підійшов, він відірвався від гри, яку грав на приставці «Intellivision». Від вуха до вуха простягалася його характерна чеширська посмішка.

— Зі! — крикнув він. — Що нового, аміґо?

Він простягнув праву руку і дав мені п’ять, я впав на диван навпроти нього. Ейч почав називати мене «Зі» незабаром після знайомства. Він любив давати людям прізвиська з одної букви. Та й ім’я його власного аватара вимовлялося як англійська літера «H».

— Як справи, Гампердінк? — відповів я. Це була наша гра. Я завжди називав його якимось випадковим ім’ям на «Г», як-то Гаррі, Губерт, Генрі або Гоґан. Я вгадував його реальне ім’я, яке, як він одного разу зізнався, починається з літери «Г».

Я знав Ейча вже більше трьох років. Він також був учнем на Людусі, в старших класах школи №1172, яка була на протилежному боці планети від моєї. Ми зустрілися одних вихідних у відкритому чаті для мисливців і одразу подружились, тому що поділяли схожі інтереси. Якщо точніше, то один інтерес: повна і всепоглинаюча одержимість Галлідеєм та його «великоднім яйцем». Через кілька хвилин після нашої першої розмови я зрозумів, що Ейч був справжнім професіоналом, елітним мисливцем з серйозним психічним кунг-фу. Він досконало вивчив все про вісімдесяті, і не лише канонічний матеріал. Він був справжнім ученим-дослідником Галлідея. І, мабуть, бачив ті ж якості в мені, тому що дав мені картку свого контакту і запросив приходити в Підвал, коли мені захочеться. З того часу він став моїм найближчим другом.

Протягом років між нами поступово зростало дружнє суперництво. Ми багато говорили про те, хто з нас першим дістанеться на вершину Табла. Постійно намагалися перевершити один одного знанням невідомих дрібниць, цікавих мисливцям. Іноді навіть проводили дослідження разом. Це, як правило, означало перегляд дешевих фільмів і телепередач вісімдесятих у його чат-кімнаті. Ми, звичайно, також грали у багато відеоігор. Ми з Ейчем витратили незліченні години на такі класичні ігри для двох гравців, як «Contra», «Golden Axe», «Heavy Barrel», «Smash TV» та «Ikari Warriors». Окрім вашого покірного слуги, Ейч був найкращим ґеймером, якого я коли-небудь зустрічав. У більшості ігор ми були рівними, але в деяких він міг мене перемогти, особливо в шутерах від першої особи. Зрештою, це була його сфера діяльності.

Я нічого не знав про те, ким був Ейч у реальному світі, але в мене було відчуття, що його життя вдома не було таким прекрасним. Як і я, він, здавалося, проводив кожну хвилину в ОАЗі. І хоча ми ніколи не зустрічалися особисто, він не раз казав мені, що я його найкращий друг, тому я припустив, що він був настільки ж ізольованим і самотнім, як і я.

— То що ти робив після того, як пішов минулої ночі? — запитав він, кинувши мені інший джойстик Intellivision. Вчора ввечері ми кілька годин зависали у його чат-кімнаті, переглядали старі японські фільми про монстрів.