Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 7)

Проте, я старався з усіх сил. Рік за роком, мої очі сканували їдальні як Т-1000, шукаючи групу, яка могла би мене прийняти. Але навіть інші ізгої не хотіли мати нічого спільного зі мною. Я був надто дивним навіть для диваків. А дівчата? Розмова з ними навіть не обговорювалась. Для мене вони були схожі на такі собі екзотичні чужорідні види, однаково красиві та страшні. Щоразу, коли я опинявся біля них, мене неодмінно кидало в холодний піт і я втрачав здатність говорити повними реченнями.

Для мене школа була вправою на виживання. Щоденні глузування, жорстоке поводження та ізоляція. Коли я перейшов до шостого класу, то почав задумуватися, чи зможу залишатись при здоровому глузді до закінчення школи, а це ще шість довгих років.

Тоді, в один прекрасний день, наш директор оголосив, що будь-який учень з прохідним середнім балом може подати заявку на переведення в нову шкільну систему ОАЗи. Реальна шкільна система, якою керував уряд, вже кілька десятиліть не мала достатнього фінансування і була переповненою. А тепер умови в багатьох школах стали настільки жахливими, що кожна дитина хоча би з половиною мозку заохочувалась залишитися вдома і відвідувати школу онлайн. Я мало не зламав собі шию, біжучи до школи подавати заявку. Її прийняли й наступного семестру я перейшов до середньої школи ОАЗи №1873.

До того часу мій аватар ніколи не покидав Інсіпіо, планету в центрі Сектора-1, де з’являлись нові аватари в момент створення. На Інсіпіо не було чим особливо зайнятись, окрім спілкування з іншими нубами або відвідин одного з гігантських віртуальних торгових центрів, які покривали планету. Щоб піти в цікавіше місце, потрібно було заплатити за телепортацію, а це коштувало грошей, яких у мене не було. Тож мій аватар застряг на Інсіпіо. Доки моя нова школа не надіслала ваучер на телепортацію, який покривав вартість транспортування аватара на планету Людус, де розташовувалися усі школи ОАЗи.

На Людусі були сотні шкільних кампусів, рівномірно розміщених по всій поверхні планети. Усі школи були однакові, тому що той самий код споруди копіювали і вставляли в інші місця щоразу, коли була необхідна нова школа. А оскільки будівлі були лише частиною програмного забезпечення, їхній дизайн не обмежувався витратами чи навіть законами фізики. Таким чином, кожна школа скидалася на величний палац науки, з полірованими мармуровими коридорами, класами, схожими на собори, спортзалами з невагомістю та віртуальними бібліотеками, що містили кожну (затверджену Радою директорів школи) книгу коли-небудь написану.

У свій перший день у школі №1873 я думав, що помер і потрапив на небеса. Тепер, замість того, щоб щоранку втікати від хуліганів і наркоманів на шляху до школи, я йшов прямо до сховку і залишався там протягом усього дня. Найкращим було те, що в ОАЗі ніхто не міг знати, що я був товстим, мав прищі, або носив той самий старий одяг щотижня. Хулігани не могли плюватися у мене кульками з паперу, натягнути труси на голову чи просто побити на велопарковці після уроків. Ніхто не міг навіть доторкнутися до мене. Тут я був у безпеці.

Коли я прийшов у клас всесвітньої історії, кілька студентів вже сиділи за партами. Їхні аватари сиділи нерухомо, із заплющеними очима. Це сигналізувало, що вони були «зайняті», тобто в даний час відповідали на телефонні дзвінки, переглядали веб-сторінки або сиділи в чаті. Спроба поговорити із зайнятим аватаром була в ОАЗі ознакою поганого етикету. Як правило, вас просто ігнорували, і ви отримували автоматичне повідомлення забиратись геть.

Я сів за парту і натиснув на значок «зайнятий» у кутику дисплея. Очі мого аватара заплющились, але я все ще міг бачити все навколо. Я натис на ще одну іконку, і з’явилося велике двомірне вікно веб-браузера, підвішене в просторі безпосередньо переді мною. Такі вікна, як це, були видимі тільки для мого аватара, так що ніхто не міг читати через моє плече (хіба що я би вирішив це дозволити).

Як домашню сторінку я встановив Інкубатор — один з найпопулярніших форумів для мисливців. Інтерфейс сайту був розроблений так, щоб виглядати і працювати як стара електронна дошка оголошень часів до Інтернету, не забули й про хрипіння модему 300-бод під час входу в систему. Досить круто. Я провів кілька хвилин, переглядаючи останні теми, звертаючи особливу увагу на останні новини та плітки про мисливців. Я рідко коли щось писав на форумі, хоч і перевіряв його кожен день. Цього ранку я не побачив нічого цікавого. Звичайні словесні війни між кланами мисливців. Постійні суперечки про «правильну» інтерпретацію якогось загадкового уривку з «Альманаху Анорака». Вихваляння аватарів високого рівня новими магічними предметами або артефактами, які вони отримали. Це лайно триває вже декілька років. За відсутності будь-якого реального прогресу субкультура мисливців грузнула в браваді, нісенітницях і безглуздих внутрішніх суперечках. Насправді це було сумно.

Мої улюблені теми стосувались цькування «шісток». Зневажливим нікнеймом «шістки» мисливці нагородили співробітників «Innovative Online Industries». «ІОІ» (вимовляється ай-о-ай) — це глобальний комунікаційний конгломерат і найбільший у світі постачальник Інтернет-послуг. Велика частина бізнесу «ІОІ» зосереджувалась навколо надання доступу до ОАЗи і продажу товарів та послуг всередині неї. З цієї причини, «ІОІ» кілька разів прагла поглинути «Gregarious Simulation Systems», але ці спроби не увінчалися успіхом. Зараз вона намагалася отримати контроль над «GSS», шукаючи «лазівку» в заповіті Галлідея.

«ІОІ» навіть створила новий відділ всередині компанії, який назвали «відділ оології». (Перше визначення «оології» — наука про вивчення пташиних яєць, але в останні роки вона отримала ще одне значення: «наука» про пошуки «великоднього яйця» Галлідея). Відділ оології «ІОІ» мав лише одну мету: перемогти в змаганні Галлідея і отримати контроль над його статками, компанією та самою ОАЗою.

Як і більшість мисливців, мене лякала сама думка про те, що «ІОІ» може отримати контроль над ОАЗою. Піар-відділ компанії ясно доніс її наміри. В «ІОІ» вірили, що Галлідей не монетизував своє творіння належним чином, і хотіли це виправити. Вони хотіли почати стягувати абонентську плату за доступ до симуляції. Розмістити рекламу на всіх видимих поверхнях. Анонімність та свобода слова відійшли б у минуле. Момент, коли «ІОІ» перейме ОАЗу, стане кінцем ОАЗи як віртуальної утопії, у якій я виріс. Він стане корпоративною антиутопією, дорогим парком розваг для багатої еліти.

«ІОІ» вимагала від своїх мисливців, яких називали «оологами», використовувати як імена аватарів номери працівників. Ці номери складались із шести цифр і починалися з цифри «6», тому всі почали називати їх «шістками». Сьогодні більшість мисливців називає їх «шестірками». (Тому що вони відстій).

Щоб стати «шісткою», потрібно було підписати контракт, який серед іншого передбачав: якщо ви знайдете «великоднє яйце» Галлідея, винагорода стане винятковою власністю роботодавця. У свою чергу, «ІОІ» давала вам зарплату двічі на місяць, харчування, житло, медичне страхування та план виходу на пенсію. Компанія також забезпечувала вашого аватара першокласною бронею, транспортними засобами, зброєю та покривала всі витрати на телепортацію. Стати «шісткою» було майже як вступити до армії.

Помітити «шістку» було не важко, тому що всі виглядали однаково. Всі вони повинні були використовувати той же масивний чоловічий аватар (незалежно від справжньої статі оператора), з коротко підстриженим темним волоссям і рисами обличчя, які система пропонувала за замовчуванням. І всі вони носили однакову темно-синю уніформу. Розрізнити цих корпоративних трутнів можна було лише перевіривши шестизначний номер співробітника, який був вибитий справа на грудині, зразу під корпоративним логотипом «ІОІ».

Як і більшість мисливців, я ненавидів «шісток» і відчував огиду від самого їхнього існування. Наймаючи армію мисливців за контрактом, «ІОІ» спотворювала всю ідею змагання. Звичайно, можна стверджувати, що всі мисливці, які приєднались до кланів, робили те ж саме. Існували сотні кланів мисливців, деякі з тисячами учасників, де всі працювали разом, щоб знайти «великоднє яйце». Кожен клан був пов’язаний залізною юридичною угодою, у якій ішлось про те, що в разі перемоги одного з учасників змагання, усі учасники ділили приз. Самітникам, як я, клани теж не дуже подобалися, але ми все одно поважили їх як колег мисливців — на відміну від «шісток», метою яких було передати ОАЗу в руки злого транснаціонального конгломерату, який хотів її спаскудити.

Моє покоління ніколи не знало світу без ОАЗи. Для нас це було набагато більше, ніж гра чи розважальна платформа. Скільки ми себе пам’ятаємо, вона була невід’ємною частиною нашого життя. Ми народились у жахливому світі, а ОАЗа стала нашим щасливим прихистком. Думка про те, що симуляцію приватизує і гомогенізує «ІОІ», лякала нас усіх настільки, що народженим до появи ОАЗи важко зрозуміти. Для нас це було ніби погроза забрати сонце чи брати плату за те, щоб дивитись на небо.

«Шістки» стали спільним ворогом для мисливців, а знущатися з них на форумах і в чатах було нашою улюбленою справою. Багато високорівневих мисливців мали жорсте правило вбивати (чи намагатися вбити) кожного з «шісток», з ким перетнеться їхня дорога. Було створено кілька сайтів для відстеження діяльності та руху «шісток», а деякі мисливці проводили більше часу полюючи на «шісток», ніж шукаючи «великоднє яйце». Більші клани навіть проводили щорічний конкурс під назвою «Зачистка шестірок». Приз отримував клан, якому вдавалось вбити найбільше «шісток».