Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 9)

— Нічого, — відповів я. — Пішов додому відпрацьовувати кілька класичних аркадних ігор.

— Без потреби.

— Ага. Але в мене був відповідний настрій.

Я не питав, що він робив минулої ночі, а він не поспішав ділитись деталями. Я знав, що він, імовірно, був на Ґайґексі, або в якомусь настільки ж крутому місці, проходив квести на швидкість, щоб отримати трохи очок досвіду. Він просто не хотів засмучувати мене. Ейч міг дозволити собі проводити у віртуальному світі чимало часу, слідуючи підказкам та шукаючи Мідний ключ. Але він ніколи не використовував це проти мене, і не висміював за те, що я не мав достатньо грошей, аби кудись телепортуватися. І він ні разу не образив мене пропозицією позичити кілька кредитів. Негласне правило серед мисливців: якщо ти сам по собі, то не хочеш і не потребуєш допомоги ні від кого. Мисливці, які хотіли допомоги, приєднались до кланів. Ми з Ейчем погоджувалися, що клани були для нездар та позерів. Ми обидва поклялися, що залишимось самітниками до кінця життя. Ми досі іноді обговорювали «великоднє яйце», але ці розмови завжди були обережними і ми уникали конкретики.

Після того, як я переміг Ейча у трьох раундах «Tron: Deadly Discs», він з огидою жбурнув джойстик «Intellivision» і схопив журнал, що лежав на підлозі. Це був старий випуск журналу «Старлог». На обкладинці я впізнав Рутґера Гауера з промо-фото до фільму «Леді-яструб».

— Старлог, ге? — сказав я, схвально киваючи.

— Ага. Я завантажив кожнісінький випуск з архіву Інкубатора. Досі їх усіх не проглянув. Я саме читаю цей чудовий шматок про «Битву за Ендор».

— Екранізовано. Випущено в 1985 році, — продекламував я. «Зоряні війни» були однією з моїх спеціалізацій. — Повний непотріб. Реально найслабший момент в історії «Воєн».

— Це ти так кажеш, нікчемо. Тут є деякі великі моменти.

— Ні, — сказав я, хитаючи головою. — Немає. Це навіть гірше, ніж перший фільм про евоків, «Караван мужності». Краще б назвали його «Караван лайна».

Ейч закотив очі й повернувся до читання. Він не збирався піддаватись на провокації. Я подивився на обкладинку журналу.

— Гей, я можу поглянути, коли ти закінчиш?

Він посміхнувся.

— Для чого? Щоб ти зміг прочитати статтю про «Леді-яструба»?

— Можливо.

— Чувак, та тобі ж подобається така мура, чи не так?

— Відсмокчи, Ейч.

— Скільки разів ти вже бачив цю мелодраму? Навіть мене змусив подивитись весь фільм принаймні двічі. — Тепер він провокував мене. Він знав, що «Леді-яструб» була однією з моїх таємних слабкостей, і що я бачив фільм більше двох десятків разів.

— Я робив тобі послугу, змушуючи дивитися, нуб. — Я вставив новий картридж у приставку і запустив гру «Astrosmash» на одного гравця. — Колись ти ще подякуєш. Зажди і побачиш. «Леді-яструб» це канон.

«Каноном» ми називали будь-який фільм, книжку, гру, пісню чи телешоу, фанатом яких, як відомо, був Галлідей.

— Ти ж не серйозно? — сказав Ейч.

— Ні, я Парзіваль. Але говорю цілком серйозно.

Він опустив журнал і нахилився вперед.

— Не може бути, щоб Галлідей був фанатом «Леді-яструба». Я гарантую це.

— І які твої докази, придурку?

— У нього був смак. Це єдиний доказ, який потрібен.

— Тоді, будь ласка, поясни мені, чому в нього був цей фільм і на касеті, і на диску?

Список усіх фільмів у колекції Галлідея на момент його смерті був включений в додатки «Альманаху Анорака». Ми обидва його завчили.

— Хлопець був мільярдером! У нього були мільйони фільмів, більшість із яких він, ймовірно, ніколи навіть не дивився! У нього також були DVD «Говарда-качки» і «Крулла». Це не означає, що він любив їх, дебіле. І це вже точно не робить їх каноном.

— Це навіть не обговорюється, Гомере, — сказав я. — «Леді-яструб» — це класика вісімдесятих.

— Це чортовий відстій, ось що це! Мечі виглядають, ніби зроблені з фольги. А саундтрек епічно відстійний. Повний синтезаторів і лайна. Виконаний довбаним гуртом Alan Parsons Project! Відстійнорама! За межами відстію. Відстійний, як «Горець-2».

— Ей! — вдав, ніби кидаю в нього джойстик Intellivision. — А це вже образа! Лише акторський склад «Леді-яструба» робить фільм каноном! Рой Бетті! Ферріс Бюллер! І чувак, який грав професора Фалкена у «Військових іграх»! — Я намагався згадати ім’я актора. — Джон Вуд! Знову разом із Метью Бродеріком!

— Справжнє дно в їхній кар’єрі, — сказав він, сміючись. Він любив сперечатися про старі фільми навіть більше, ніж я. Решта мисливців у чат-кімнаті почали формувати навколо нас невеликий натовп, щоб послухати. Наші суперечки часто були непоганою розвагою.

— Ти явно накурився! — крикнув я. — Режисером «Леді-яструба» був Річард бляха Доннер! «Бовдури»? «Супермен»? Хочеш сказати, що цей хлопець відстій?

— Мені до сраки, навіть якби Спілберг був режисером. Це дівчачий фільм, замаскований під меч і магію. Мабуть, єдиний ще більш дівчачий жанровий фільм це… та бісова «Легенда». Той, кому насправді подобається «Леді-яструб» — справжнісіньке дівчисько!

Сміх із натовпу. Тепер я насправді починав злитися, адже був великим шанувальником «Легенди», і Ейч про це знав.

— О, то це я дівчисько? Це ж твій фетиш — евоки! — Я вихопив у нього з рук «Старлог» і пожбурив у плакат «Помсти джедая» на стіні. — Припускаю, ти думаєш, що глибоке знання культури евоків допоможе знайти «яйце»?

— Не починай знову про ендорців, — сказав він, погрозивши вказівним пальцем. — Я попереджав. Я тебе забаню. Клянуся.

Я знав, що це пуста погроза, тому збирався розвинути тему евоків далі, може щось про те, що він називає їх «ендорцями». Але саме тоді на сходах матеріалізувався новий аватар. Цілковитий ламер на ім’я Ай-р0к. Я застогнав. Ай-р0к і Ейч вчилися в одній школі й мали кілька уроків разом, але я досі не міг зрозуміти, чому Ейч дав йому доступ до Підвалу. Ай-р0к вважав себе елітним мисливцем, але був нічим іншим, як нестерпним позером. Так, він багато телепортувався по ОАЗі, виконуючи завдання і підвищуючи рівень аватара, але він нічого насправді не знав. І завжди розмахував великою плазмовою гвинтівкою завбільшки зі снігохід. Навіть у чат-кімнатах, де це було абсолютно безглуздо. Хлопець зовсім не мав почуття доречності.

— Ви, пісюни, знову сперечаєтесь про «Зоряні війни»? — сказав він, спустившись сходами і приєднавшись до натовпу навколо нас. — Це лайно вже настільки заїжджене, йоу.

Я повернувся до Ейча:

— Якщо хочеш когось забанити, чому б не почати з цього клоуна?

Я перезапустив Intellivision і почав іншу гру.

— Закрий пащу, Пенісвіль! — крикнув Ай-р0к, використовуючи свій улюблений варіант імені мого аватара. — Він не банить мене, бо знає, що я еліта! Чи не так, Ейч?

— Ні, — сказав Ейч, закотивши очі. — Це не так. Ти така ж еліта, як і моя прабабуся. А вона мертва.

— Пішов ти, Ейч! І твоя мертва бабуся!

— Оце так, Ай-р0к, — пробурмотів я. — Тобі завжди вдається підняти інтелектуальний рівень розмови. Вся кімната просто освітлюється, коли ти заходиш.

— Так шкода тебе засмучувати, кіпітане Без-Кредитів, — сказав Ай-р0к. — Ей, а тобі не треба бути зараз на Інсіпіо, жебракувати на краще майбутнє? — Він потягнувся за другим джойстиком, але я схопив його першим і передав Ейчеві.

Він сердито на мене глянув:

— Виродок.

— Позер.

— Позер? Пенісвіль називає мене позером? — він повернувся до невеликого натовпу. — Цей лох такий бідний, що автостопом добирається до Ґрейгока, аби вбивати кобольдів за шматки міді! І він називає мене позером!

Це викликало кілька смішків з натовпу, і я відчув, як обличчя під візором почервоніло. Одного разу, близько року тому, я припустився помилки, поїхавши разом з Ай-р0ком, щоб спробувати отримати кілька очок досвіду. Висадивши мене на Ґрейгоку в зоні низькорівневих квестів, цей покидьок насправді пішов за мною. Наступні кілька годин я провів убиваючи невелику групу кобольдів, чекав, поки вони респавнуться, а тоді вбивав їх ще раз, знову і знову. На той час мій аватар був все ще першого рівня, і для мене це був один з небагатьох безпечних способів його підняти. Тієї ночі Ай-р0к зробив кілька скріншотів мого аватара і підписав їх «Пенісвіль — Могутній Винищувач Кобольдів». А тоді виклав в Інкубаторі. Він все ще згадував про це за будь-якої нагоди. І ніколи не збирався дозволити мені про це забути.

— Саме так, я назвав тебе позером, позер, — я підвівся і опинився прямо перед його обличчям. — Ти неосвічений пристосуванець, який нічого не знає. Просто те, що ти чотирнадцятого рівня, не робить тебе мисливцем. Потрібно ще володіти певними знаннями.

— Точно, — сказав Ейч, киваючи на знак згоди. Ми стукнулись кулаками. Більше смішків з натовпу, тепер спрямованих на Ай-р0ка.

Ай-р0к сердито зиркнув на нас.

— Добре. Подивимося, хто справжній позер, — сказав він. — Погляньте на це, дівчатка.

Посміхаючись, він видобув з інтвентаря предмет та підняв його вгору. Це була стара гра до «Atari 2600», все ще запакована. Він навмисне закрив рукою назву, але я все-одно впізнав обкладинку. На зображенні молоді чоловік та жінка в давньогрецькому наряді розмахували мечами. Позаду них ховався мінотавр і бородатий хлопець з пов’язкою на оці.

— Знаєш, що це таке, розумнику? — виклично сказав Ай-р0к. — Я навіть дам підказку... Це гра до «Атарі», випущена як частина змагання. Вона містила кілька головоломок, розплутавши які можна було виграти приз. Звучить знайомо?