Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 68)
— Маєш пропозиції?
— Не хочу вас розчаровувати, друзі, але я теж бездомний і сиджу з публічного терміналу, — сказав я. — Я переховуюся від «шісток» вже протягом року, пам’ятаєте?
— У мене є будинок на колесах, — сказав Ейч. — Ласкаво прошу до мене. Але не думаю, що зможу за тридцять шість годин потрапити в Колумбус, Ванкувер і Японію.
— Думаю, я можу допомогти вам, — сказав глибокий голос.
Ми всі підстрибнули і обернулися якраз вчасно, щоб побачити, як прямо позаду нас з’явився високий сивий аватар. Це був Великий і Могутній Оґ, аватар Оґдена Морроу. І він не матеріалізувався повільно, як зазвичай аватар робив при вході в чат-кімнату. Він просто виник, наче був тут весь час і тільки тепер вирішив зробитися видимим.
— Хто-небудь бував у штаті Орегон? — сказав він. — Тут дуже гарно о цій порі року.
Ми всі дивилися на Оґдена Морроу в заціпенінні.
— Як ви сюди потрапили? — запитав нарешті Ейч, коли йому вдалося підняти відвислу щелепу з підлоги. — Це приватна чат-кімната.
— Так, я знаю, — сказав Морроу, виглядаючи трохи збентеженим. — Боюся, я підслуховував вас чотирьох упродовж досить тривалого часу. І сподіваюся, що ви приймете мої щирі вибачення за вторгнення у ваше приватне життя. Я зробив це тільки з найкращими намірами, обіцяю вам.
— При всій повазі, сер, — сказала Арт3міда. — Ви не відповіли на його питання. Як ви отримали доступ до цієї чат-кімнати без запрошення? І без нашого відома, що ви тут?
— Пробачте, — сказав він. — Розумію, чому це може вас непокоїти. Але не потрібно турбуватися. Мій аватар має багато унікальних повноважень, в тому числі вхід у приватні чати без запрошення. — Говорячи, він підійшов до однієї з книжкових поличок і почав переглядати старі додатки до рольових ігор. — До початкового запуску ОАЗи, коли ми з Джимом створили собі аватарів, ми надали собі суперкористувацький доступ до всієї симуляції. Крім безсмертності та невидимості наші аватари могли йти куди завгодно і робити що завгодно. Тепер, коли Анорака немає, мій аватар єдиний має ці сили. — Він повернувся до нас чотирьох. — Ніхто не має можливості підслуховувати вас. Особливо «шістки». Протоколи шифрування чат-кімнат ОАЗи надійні, я вас запевняю. — Він злегка посміхнувся. — Всупереч моїй присутності.
— Він перекинув ту стопку коміксів! — сказав я Ейчу. — Після нашої першої зустрічі тут, пам’ятаєш? Казав же, що це не глюк програми.
Оґ кивнув і винувато стенув плечима.
— Це був я. Я можу бути досить незграбним.
Запала коротка мовчанка, під час якої я нарешті набрався сміливості поговорити безпосередньо з Морроу.
— Містере Морроу… — почав я.
— Будь ласка, — сказав Морроу, піднімаючи руку. — Називай мене Оґ.
— Добре, — сказав я, нервово сміючись. Навіть за таких обставин я був під враженням. Я не міг повірити, що насправді звертався до
— Тому що хочу допомогти вам, — відповів він. — І з того, що я почув хвилину тому, це вам може знадобитись.
Ми всі обмінялись нервовими поглядами, і Оґ, здавалося, зрозумів наш скептицизм.
— Будь ласка, зрозумійте мене правильно, — продовжив він. — Я не даватиму вам підказок чи якусь інформацію, яка допоможе вам знайти «яйце». Це зіпсує все задоволення, чи не так? — Він підійшов і його голос став серйозним. — Незадовго до смерті Джима, я пообіцяв йому, що за його відсутності я зроблю усе можливе, щоб захистити дух і цілісність його змагання. Ось чому я тут.
— Але, сер… Оґ, — сказав я. — В автобіографії, ви писали, що не розмовляли з Джеймсом Галлідеєм останні десять років свого життя.
Морроу глузливо посміхнувся.
— Дитинко, не можна вірити всьому, що читаєш, — він засміявся. — Насправді, це твердження було здебільшого правдою. Я не говорив з Джимом останній десяток його життя. За винятком кількох тижнів до його смерті. — Він зробив паузу, наче згадуючи. — У той час я навіть не знав, що він хворий. Він просто зателефонував мені ні з того ні з сього, і ми зустрілися в приватній чат-кімнаті, схожій на цю. Потім він розповів мені про свою хворобу, змагання і свій план. Він хвилювався, що у воротах може бути кілька багів. Або що після його смерті виникнуть ускладнення, через які змагання відбуватиметься не так, як він планував.
— Ви маєте на увазі такі, як «шістки»? — запитав Шото.
— Саме так, — сказав Оґ. — Як «шістки». Тому Джим попросив мене стежити за змаганням і втручатись, коли це необхідною. — Він почухав підборіддя. — Чесно кажучи, я не хотів такої відповідальності. Але це було передсмертне бажання мого старого друга, тож я погодився. І протягом останніх шести років я спостерігав. Попри все, що «шістки» зробили проти вас, ви четверо все ще тримаєтесь. Але тепер, коли ви описали своє становище, думаю, прийшов час мені втрутитися, щоб зберегти цілісність гри Джима.
Арт3міда, Шото, Ейч і я здивовано перезирнулися, немов шукаючи одне в одного підтвердження, що все це відбувається насправді.
— Я хочу запропонувати вам притулок у своєму будинку в Орегоні, — сказав Оґ. — Звідси ви зможете втілити свій план і безпечно завершити квест, не турбуючись про агентів «шісток», які за вами стежать і можуть вдертись будь-якої миті. Я можу забезпечити кожного з вас найсучаснішою імерсивною установкою, кабельним зв’язком з ОАЗою, і всім, що вам може знадобитися.
Ще одне приголомшене мовчання.
— Дякуємо, сер! — нарешті випалив я, опираючись бажанню впасти на коліна і безупину бити поклони.
— Це найменше, що я можу зробити.
— Це неймовірно щедра пропозиція, містере Морроу, — сказав Шото. — Але я живу в Японії.
— Я знаю, Шото, — сказав Оґ. — Я вже орендував для тебе приватний літак. Він очікує в аеропорту Осаки. Якщо надішлеш мені своє місце перебування, я організую лімузин, який підвезе тебе до злітної смуги.
Шото на секунду онімів; тоді низько вклонився.
— Аріґато, Морроу-сан.
— Не хвилюйся, дитино, — він повернувся до Арт3міди. — Панночко, як я розумію, ви зараз в аеропорту Ванкувера? Я і для вас організував подорож. Водій чекає на вас у зоні видачі багажу з табличкою «Бенетар». Він відвезе вас на рейс.
На секунду я подумав, що Арт3міда теж вклониться. Але вона підбігла і обняла Оґа.
— Дякую, Оґ! Дякую, дякую, дякую!
— Прошу, люба, — він збентежено засміявся.
Коли вона нарешті його відпустила, він повернувся до нас з Ейчем.
— Ейч, як я розумію, у тебе є транспорт і ти зараз недалеко від Піттсбурга?
Ейч кивнув.
— Якщо не заперечуєш, чи можеш заїхати в Колумбус і захопити свого друга Парзіваля, а я організую літак, який забере вас обох в аеропорту Колумбуса. Якщо ви, хлопці, не проти спільної поїздки?
— Ні, звучить чудово, — сказав Ейч, поглядаючи на мене скоса. — Дякую, Оґ.
— Так, спасибі, — повторив я. — Ви наш рятівник.
— Сподіваюся на це, — він похмуро посміхнувся, а потім повернувся до всіх. — Безпечної подорожі, кожному з вас. Скоро побачимося.
А тоді він зник, так само швидко, як і з’явився.
— Що ж, чудово, — сказав я, звертаючись до Ейча. — Арт3міда і Шото отримали лімузини, а я повинен їхати в аеропорт з твоєю потворною дупою? В якійсь купі лайна, яку ти називаєш будинком на колесах?
— Це не купа лайна, — відповів Ейч, сміючись. — І ти можеш взяти таксі, мудак.
— Це буде цікаво, — сказав я, крадькома кинувши погляд на Арт3міду. — Ми всі нарешті зустрінемося особисто.
— Це буде велика честь, — сказав Шото. — З нетерпінням чекаю цього.
— Так, — сказала Арт3міда, зустрівшись зі мною поглядом. — Не можу дочекатись.
Після того, як Шото і Арт3міда вийшли, я дав Ейчу свої координати.
— Це мережа «Штепсель». Подзвони мені, коли приїдеш, і я вийду.
— Буде зроблено, — сказав він. — Слухай, я повинен тебе попередити. Я виглядаю зовсім не так, як мій аватар.
— Ну і що? А хто виглядає? Я не такий високий. Або м’язистий. І мій ніс трохи більший…
— Я просто попереджаю. Зустріч зі мною може бути… трохи шокуючою.
— Гаразд. Чому б тобі прямо зараз не сказати, як ти виглядаєш?
— Я вже в дорозі, — сказав він, ігноруючи запитання. — Побачимось через декілька годин, добре?
— Добре. Щасливої дороги, аміґо.
Незважаючи на мої слова Ейчу, думка про особисту зустріч після всіх цих років хвилювала мене більше, ніж я хотів би визнати. Але це було ніщо в порівнянні з хвилюванням, яке я відчував усередині щодо перспективи зустрічі з Арт3мідою, коли ми доберемося до Орегону. Спроба уявити цей момент викликала суміш азарту і принизливого жаху. Яка вона в житті? Може, фото у її файлі насправді підробка? Чи в мене ще є якийсь шанс з нею?
З титанічними зусиллями мені вдалося зосередитися на майбутньому бою.
Вийшовши з Підвалу, я розіслав «Заклик до зброї» як глобальне оголошення для кожного користувача ОАЗи. Знаючи, що більшість з цих повідомлень не пройде через спам-фільтри, я також відправив його на кожен форум мисливців. Тоді зняв коротке відео, де мій аватар читав уголос повідомлення, та встановив його на постійний повтор на своєму каналі.
Слово швидко поширилося. Протягом години наш план штурму замку Анорака був головною новиною на кожному каналі. Він супроводжувався заголовками на кшталт «Мисливці оголосили «шісткам» тотальну війну», «Топ-мисливці звинувачують «ІОІ» у викраденні та вбивстві», чи «Полювання за «яйцем» Галлідея нарешті закінчилося?»