Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 69)

Деякі з каналів новин уже транслювали ролик вбивства Дайто, який я від анонімного джерела надіслав разом з текстом записки Сорренто. Досі «ІОІ» відмовлялася щось коментувати. До цього часу Сорренто мав би дізнатись, що я якимось чином отримав доступ до приватної бази даних «шісток». Якби ж я міг бачити його обличчя, коли він дізнається, як я це зробив — провівши цілий тиждень всього кількома поверхами нижче від його офісу.

Наступні кілька годин я провів одягаючи аватара і готуючись подумки до того, що повинно статися. Коли я вже не тримався на ногах, то вирішив трохи подрімати, поки чекав на прибуття Ейча. Я відключив функцію автоматичного виходу з ОАЗи, вкрився курткою замість ковдри і заснув у тактильному кріслі, стискаючи в одній руці пістолет, який купив раніше того дня.

Я різко прокинувся від дзвінка Ейча. Він повідомив, що вже чекає ззовні. Я виліз з установки, зібрав речі та повернув орендоване обладнання на стійці реєстрації. Коли вийшов на вулицю, вже настала ніч. Накотилося морозне повітря, наче мене обдали з відра крижаної води.

Крихітний трейлер Ейча стояв усього за кілька ярдів, припаркований біля узбіччя. Це був «Санрайдер» кольору мокко, довжиною близько двадцяти футів, виготовлений десь два десятиліття тому. Дах і більшу частину кузова покривала павутина сонячних батарей та іржа. Вікна були затоновані, тому я не міг бачити, хто всередині.

Я зробив глибокий вдих і перетнув покритий сльотою тротуар, відчуваючи дивне поєднання страху і хвилювання. Коли я підійшов до будинку на колесах, двері з правого боку відчинилися і на тротуар опустилися короткі східці. Я забрався всередину і двері за мною зачинилися. Я опинився в крихітній кухні. Було темно, за винятком світла встановленого в килимову підлогу. Зліва я побачив невелику спальню, затиснуту над батарейним відсіком. Я повернувся і повільно пішов темною кухнею, потім відтягнув бісерну завісу, яка закривала дверний прохід у кабіну.

На місці водія сиділа огрядна афроамериканка, вчепившись у кермо і дивлячись прямо перед собою. Вона була приблизно мого віку, з коротким кучерявим волоссям і шкірою шоколадного кольору, на якій танцювало світло індикаторів приладової панелі. Одягнена у вінтажну футболку «Rush 2112», цифри деформовані навколо її великих грудей. На ній також були вицвілі чорні джинси і пара шипованих солдатських черевиків. Вона, здавалося, тремтіла, хоч у кабіні й було тепло.

Я стояв і мовчки на неї дивився, чекаючи, коли вона відреагує на мою присутність. Зрештою, вона повернулась і усміхнулася мені. Я одразу впізнав цю чеширську усмішку, яку бачив тисячі разів на обличчі аватара Ейча, під час ночей, які ми провели разом в ОАЗі, розповідаючи погані жарти і дивлячись погані фільми. І не тільки усмішка була знайомою. Я також впізнав її очі і риси обличчя. Не було жодних сумнівів. Молода жінка, яка сиділа переді мною, була моїм найкращим другом — Ейчем.

Мене захлеснула хвиля емоцій. Шок змінився почуттям зради. Як міг він — вона — обдурювати мене всі ці роки? Я відчув збентеження, коли згадав усі підліткові відвертості, якими ділився з Ейчем. Людиною, якій довіряв. Яку думав, що знаю.

Коли я нічого не сказав, її погляд опустився на чоботи і залишився там. Я важко сів на пасажирське сидіння, все ще дивлячись на неї, не знаючи, що й сказати. Вона продовжувала крадькома поглядати на мене; потім нервово відвернулась. Вона все ще тремтіла.

Який би гнів чи зраду я не відчував, вони швидко випаровувалися.

Я не міг стриматись. І розсміявся. Це було не по злому, і я знав, що вона це розуміє, тому що її плечі трохи розслабилися і вона полегшено зітхнула. Потім вона теж почала сміятися. Напівсміх, напівсльози, думаю.

— Ей, Ейч, — сказав я, коли наш сміх затих. — Як справи?

— Все добре, Зі, — сказала вона. — Сонечко і веселка.

Її голос теж був знайомим. Просто не такий глибокий, як в мережі. Весь цей час вона використовувала програму, щоб його змінити.

— Ну,— сказав я. — Гляньте на нас. Ось і ми.

— Так, — відповіла Ейч. — Ось і ми.

Запала незручна мовчанка. Я секунду вагався, не знаючи, що робити. Тоді вирішив керуватися інстинктами, перетнув невеликий простір між нами і обійняв її.

— Приємно бачити тебе, старий друже, — сказав я. — Дякую, що приїхала по мене.

Вона відповіла на обійми.

— Я теж рада тебе бачити, — сказала вона. І вона справді мала це на увазі.

Я відпустив її і відступив назад.

— Господи, Ейч, — сказав я, посміхаючись. — Я знав, що ти щось приховуєш. Але я ніколи не думав…

— Що? — сказала вона, трохи захищаючись. — Ніколи не думав що?

— Що відомий мисливець Ейч, найстрашніший і нещадніший боєць на арені у всій ОАЗі, насправді…

— Товста чорна дівка?

— Я збирався сказати «молода афроамериканка».

Її обличчя потемніло.

— У мене була причина не розказувати, знаєш.

— І я впевнений, що це вагома причина, — відповів я. — Але це дійсно не має значення.

— Не має?

— Звичайно, не має. Ти мій найкращий друг, Ейч. Мій єдиний друг, якщо чесно.

— Але я все одно хотіла б пояснити.

— Добре. Але це може почекати, поки ми сядемо на літак? — сказав я. — На нас чекає довга подорож. І я почуватимусь безпечніше, коли ми покинемо це місто.

— Ми вже їдемо, аміґо, — сказала вона, заводячи трейлер.

Керуючись вказівками Оґа, ми під’їхали до приватного ангара біля аеропорту Колумбуса, де на нас чекав маленький розкішний літак. Оґ організував місце для зберігання трейлера Ейч у сусідньому ангарі. Він був її домом протягом багатьох років, і я міг сказати, що вона нервувалася, залишаючи його позаду.

Наближаючись до літака, ми здивовано витріщились на нього. Я бачив літаки в небі раніше, звичайно, але ніколи не бачив зблизька. Літаки могли дозволити собі лише багаті люди. Цей Оґ може дозволити собі найняти для нас три літаки і оком не кліпнувши, а це було свідченням його шаленого багатства.

Літак був повністю автоматизованим, на борту не було екіпажу. Ми були самі. Спокійний голос автопілота привітав нас на борту, а потім сказав пристебнути ремені і приготуватися до зльоту. За декілька хвилин ми злетіли.

Ми обоє літали вперше, тому першу годину розглядали з вікна краєвиди, поки на висоті десять тисяч футів мчали на захід, в Орегон. Нарешті, коли відчуття новизни вивітрилося, я міг сказати, що Ейч готова до розмови.

— Добре, Ейч, — сказав я. — Розкажи мені свою історію.

Вона сяйнула чеширською усмішкою та зробила глибокий вдих.

— Спочатку все це було ідеєю моєї матері, — сказала вона.

А потім почала розповідати скорочену версію історії свого життя. Її справжнє ім’я — Гелен Гарріс. Вона була всього на кілька місяців старша за мене. Виросла в Атланті, вихована матір’ю-одиначкою. Її батько помер в Афганістані, коли вона була ще дитиною. Її мати, Марія, працювала з дому, в онлайн-центрі обробки даних. На думку Марії, ОАЗа була найкращим, що коли-небудь ставалось з не білими людьми. З самого початку Марія використовувала для онлайн-бізнесу білого чоловічого аватара, через відчутну різницю у ставленні і можливостях, які це давало.

Коли Ейч уперше зареєструвалась в ОАЗі, вона скористалась порадою матері та створила білого чоловіка. З дитинства мама дала їй прізвисько «Ейч», тому вона вирішила використати його для своєї онлайн-персони. Через кілька років вона почала відвідувати школу онлайн, її мати збрехала в заяві про расу та стать дочки. Ейч просили надати фотографію для шкільного профіля, і вона надіслала фотореалістичне зображення свого аватара, якого створила за власними рисами.

Ейч розповіла, що не бачилася і не говорила з матір’ю після того, як пішла з дому на своє вісімнадцятиріччя. Це був день, коли Ейч розповіла матері про свою сексуальну орієнтацію. Спочатку вона відмовилася вірити, що її дочка гомосексуалка. Але Гелен зізналась, що вже майже рік зустрічається з дівчиною, з якою познайомилася онлайн.

Пояснюючи все це, вона вивчала мою реакцію. Я насправді не був здивованим. За останні кілька років ми з Ейч обговорювали наше взаємне захоплення жіночими формами безліч разів. І я навіть заспокоївся, дізнавшись, що Ейч мене не обманювала принаймні у цьому.

— Як твоя мати відреагувала, коли дізналася, що у тебе є подруга? — запитав я.

— Ну, виявилось, що вона мала власний набір укорінених упереджень, — відповіла Ейч. — Вона вигнала мене з дому і сказала, що більше ніколи не хоче бачити. Деякий час я була бездомною. Мешкала в різних притулках. А зрештою заробила на арені ОАЗи достатньо, щоб купити будинок на колесах, у якому дотепер жила. Зазвичай я зупинялася тільки для перезарядки батарей.

Продовжуючи говорити, взнавати одне одного, я зрозумів, що ми вже знаємо одне одного як облуплених. Протягом років знайомства ми зблизилися на найінтимнішому рівні, між нами виник міцний духовний зв’язок. Я її розумів, довіряв і полюбив, як дорогого друга. Нічого не змінилося, і не могло змінитися через щось настільки несуттєве, як стать, колір шкіри чи сексуальна орієнтація.

Решта польоту промайнула за мить. Ми з Ейч швидко потрапили в наш старий звичний ритм, і незадовго ми були наче знову в Підвалі, розмовляли про «Quake» чи «Joust». Усі побоювання, які в мене були щодо міцності нашої дружби в реальному світі, зникли ще до приземлення приватного літака Оґа в штаті Орегон.