Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 65)

Я пішов до ОАЗа-кафе під назвою «Штепсель» за декілька кварталів звідти. Вивіска з тьмяною підсвіткою зображала усміхненого оптичного кабеля, який обіцяв «Блискавичний доступ до ОАЗи!», «Дешевий прокат установок!» і «Приватні імерсивні кабінки!». «Відкриті 24-7-365!». Я бачив багато рекламних банерів «Штепселя» в мережі. Вони мали репутацію дорогого закладу зі застарілим обладнанням, але їхнє з’єднання було швидким, надійним і без збоїв. Для мене їхньою основною перевагою було те, що вони були одним з небагатьох ОАЗа-кафе, які не належали «ІОІ» або її дочірнім компаніям.

Коли я увійшов через вхідні двері, детектор руху пискнув. Праворуч від мене був невеликий зал очікування, в даний момент порожній. Килим був зношений і в плямах, і все місце тхнуло промисловим дезінфектором. З-за куленепробивного плексигласового бар’єру на мене відсутнім поглядом зиркнув клерк. Йому було близько двадцяти років, з ірокезом і десятком пірсингів на обличчі. На ньому був біфокальний візор, який відображав ОАЗу в напівпрозорому режимі і при цьому дозволяв бачити оточення в реальному світі. Коли він заговорив, я побачив, що всі його зуби були заточені.

— Ласкаво просимо до «Штепселя», — сказав він монотонно. — У нас є кілька вільних кабінок, тому чекати не доведеться. Тарифи відображені ось тут.

Він вказав на дисплей, встановлений на прилавку прямо переді мною; потім його очі перефокусувалися на світ всередині візора.

Я переглянув варіанти. На вибір був з десяток імерсивних установок різної якості і ціни. Економ, стандарт, делюкс. До кожної дана детальна специфікація. Можна було орендувати похвилинно або заплатити за погодинною ставкою. Візор і пара тактильних рукавичок були включені у вартість оренди, але за тактильний костюм потрібно було доплатити. Договір оренди містив багато тексту дрібним шрифтом про додаткові витрати за пошкодження обладнання і те, що «Штепсель» за жодних обставин не несе відповідальності за будь-які ваші дії, особливо якщо це було щось незаконне.

— Я хотів би орендувати одну з установок «делюкс» на дванадцять годин, — сказав я.

Працівник підняв візор.

— Ви повинні оплатити наперед, розумієте?

Я кивнув.

— І я хочу орендувати широкий канал. Мені потрібно завантажити великий об’єм даних на свій акаунт.

— Завантаження коштує додатково. Скільки даних?

— Десять зетабайт.

— Чорт, — прошепотів він. — Що ви хочете завантажити? Бібліотеку Конгресу?

Я проігнорував запитання.

— Також мені потрібен пакет оновлень Мондо.

— Ясна річ, — відповів він з побоюванням. — Загальна вартість становить одинадцять тисяч. Просто помістіть великий палець на барабан і ми все зробимо.

Він виглядав дуже здивованим, коли транзакція пройшла успішно. Тоді знизив плечима і простягнув мені картку-ключ, візор і рукавички.

— Кабінка чотирнадцять. Останні двері праворуч. Вбиральня в кінці коридору. Якщо залишите після себе безлад, ми не повертаємо завдаток. Блювота, сеча, сперма, і все таке. І я потім повинен це все прибирати, тому зробіть мені послугу і проявіть певну стриманість, гаразд?

— Домовилися.

— Насолоджуйтеся.

— Дякую.

Кабінка чотирнадцять була звукоізольованим номером десять на десять з останньою моделлю тактильної установки в центрі. Я замкнув за собою двері і заліз в установку. Вініл тактильного стільця був зношений і потрісканий. Я засунув флешку з даними у слот на передній консолі ОАЗи і посміхнувся.

— Максе? — сказав я у порожнечу, як тільки авторизувався.

Це запустило резервну копію Макса, яку я тримав в своєму акаунті ОАЗи.

— П-п-привіт, компадре! — усміхнене обличчя Макса з’явилося на всіх моніторах командного центру. — Я-я-як справи?

— Справи йдуть вгору, приятелю. Тепер пристебнися. У нас багато роботи.

Я відкрив менеджер акаунта ОАЗи і почав завантаження з флешки. Я платив «GSS» абонентську плату за необмежене сховище даних і збирався перевірити його ліміти. Навіть по оптоволокні «Штепселя» загальний час завантаження десяти зетабайт даних перевищував три години. Я змінив послідовність завантаження таким чином, щоб потрібні мені файли завантажувались першими. Як тільки дані були завантажені в акаунт ОАЗи, я отримав до них доступ і міг передавати іншим користувачам.

По-перше, я надіслав електронного листа всім основним каналам новин докладний звіт про те, як «ІОІ» намагалася мене вбити, як вони вбили Дайто та як збиралися убити Арт3міду і Шото. Я прикріпив один з відеофайлів, який витягнув з бази даних «шісток» — відеозйомку вбивства Дайто. Я також додав копію записки Сорренто до Ради директорів «ІОІ», де він пропонував викрасти Арт3міду і Шото. Нарешті, я прикріпив запис нашої з Сорренто чат-сесії, але я запікав частину, де він називає моє справжнє ім’я, і розмив шкільну фотографію. Я ще не був готовим розкрити свою справжню особу світові. Я планував надіслати невідредаговане відео пізніше, коли інша частина мого плану виконається. Тоді це не матиме значення.

Я витратив близько п’ятнадцяти хвилин, складаючи останній електронний лист для кожного користувача ОАЗи. А коли мене нарешті задовольнило формулювання, зберіг його в чернетках. Тоді зайшов у Підвал Ейча.

Коли мій аватар з’явився в чат-кімнаті, мене вже чекали Ейч, Арт3міда і Шото.

— Зі, — крикнув Ейч, як тільки з’явився мій аватар. — Що за чорт? Де ти був? Я вже тиждень намагався з тобою зв’язатися!

— Як і я, — додав Шото. — Де ти був? І як отримав ті файли з бази даних «шісток»?

— Довга історія, — відповів я. — Спочатку головне. — Я звернувся до Шото і Арт3міди. — Ви покинули свої будинки?

Вони кивнули.

— І залогувались з безпечного місця?

— Так, — сказав Шото. — Я зараз в манга-кафе.

— А я в аеропорту Ванкувера,— мовила Арт3міда. Це вперше за кілька місяців я почув її голос. — Я увійшла в систему через громадське з’єднання ОАЗи. Вибігла з будинку без нічого, не беручи до уваги одягу на собі. Тому сподіваюся, що ті файли справжні.

— Так і є, — сказав я. — Повірте.

— Чому ти такий впевнений? — запитав Шото.

— Тому що я зламав базу даних «шісток» і завантажив їх сам.

Вони всі мовчки дивилися на мене. Ейч звів брови.

— А як, власне, це тобі вдалось, Зі?

— Я використав підроблену особу і замасковувався як контрактник, щоб потрапити до штаб-квартири «ІОІ». Я був там останні вісім днів. І тільки зараз повернувся.

— Трясця! — прошепотів Шото. — Серйозно?

Я кивнув.

— Чувак, у тебе яйця зі справжнього адамантію, — сказав Ейч. — Поважаю.

— Дякую, напевно.

— Припустимо, що ти не обманюєш нас, — сказала Арт3міда. — Як контрактник низького рівня отримав доступ до секретних файлів «шісток» і записок компанії?

Я повернувся до неї обличчям.

— Контрактники мають обмежений доступ до інтранету компанії через розважальну систему, за межами фаєрволу «ІОІ». Звідти я зміг використати ряд обходів і паролів, залишених програмістами, щоб увійти в мережу і вдертися безпосередньо в приватну базу даних «шісток».

Шото подивився на мене з захватом.

— Ти це зробив? Сам?

— Все правильно, сер.

— Це просто чудо, що вони не зловили тебе і не вбили, — сказала Арт3міда. — Для чого йти на такий дурний ризик?

— А ти як думаєш? Для того, щоб знайти спосіб пробратись крізь той щит і опинитись біля Третіх воріт. — Я знизав плечима. — Це єдиний план, який спав мені на думку в такий короткий термін.

— Зі, — сказав Ейч, посміхаючись. — Ти просто божевільний сучий син. — Він підійшов і дав мені п’ять. — Але через це я тебе і люблю, друже!

— Звичайно, коли ти дізнався, що вони мають секретні файли на кожного з нас, то просто не міг не подивитись, правда? — Арт3міда насупилась.

— Я повинен був подивитися! Щоб дізнатися, скільки їм відомо про кожного з нас! Ви зробили б те ж саме.

— Ні, я б не зробила, — вона тицьнула в мене пальцем. — Я поважаю приватність інших!

— Арт3мідо, заспокойся! — втрутився Ейч. — Він, знаєш, врятував тобі життя.

Здавалося, вона це обдумала.

— Добре. Забудьмо про це.

Але я міг сказати, що вона була все ще зла. Я не знав, що сказати, тому продовжив.

— Я надсилаю кожному з вас копію всіх даних «шісток», які зміг винести. Десять зетабайт. Вони вже повинні бути у вас. — Я зачекав, поки кожен з них перевірив поштову скриньку. — Розмір їхньої бази даних на Галлідея нереальний. Все його життя там. Вони зібрали інтерв’ю з усіма, кого він коли-небудь знав. Кілька місяців може піти на те, щоб прочитати їх усі.

Я почекав кілька хвилин, спостерігаючи, як їхні очі сканують дані.