Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 64)
— Мені потрібно скористатись вбиральнею.
Двері блоку біля ніг відчинилися. У коридорі було темно і безлюдно. Я запхав навушник і старий комбінезон під матрац, а браслет безпеки поклав у кишеню нової форми. Нагадуючи собі дихати, я виповз назовні та спустився драбиною.
На шляху до ліфта проминув кількох інших контрактників, але, як завжди, ніхто з них на мене і не глянув. Це було величезним полегшенням, тому що я боявся, що хтось мене впізнає і помітить, що я не в тій формі. Я стояв перед дверми ліфта затамувавши подих, поки система сканувала моє посвідчення майстра техобслуговування. Нарешті двері відчинилися.
— Доброго ранку, містере Таттл, — сказав ліфт, коли я увійшов досередини. — Який вам поверх?
— Вестибюль, — сказав я хрипло, і ліфт почав спускатися.
На моєму посвідченні працівника технічного обслуговування було надруковане ім’я «Гаррі Таттл». Я надав вигаданому містеру Таттлу повний доступ до всієї будівлі, а тоді перепрограмував браслет, щоб він виконував ті ж функції, що браслети майстрів. Коли двері та ліфт просканували мене, щоб перевірити, чи я маю необхідні права, браслет в кишені підтвердив, що все добре, замість того, щоб пропустити крізь мою дупу кілька тисяч вольт і затримати, поки не прибудуть охоронці.
Я мовчки спустився ліфтом вниз, намагаючись не дивитися на камери, встановлені над дверима. Тоді усвідомив, що, коли все закінчиться, відео зі мною ретельно вивчатимуть. Мабуть, його побачить Сам Сорренто, як і його начальство. Тому я подивився прямо в об’єктив, посміхнувся і почухав перенісся середнім пальцем.
Ліфт приїхав у вестибюль і двері відчинилися. Частково я очікував зустріти зовні армію охоронців. Але там був тільки натовп клерків середньої ланки, які чекали на ліфт. Я байдуже на них глянув і вийшов. Це було схоже на перетин кордону в іншу країну.
Між дверима та ліфтами снував постійний потік офісних робітників. Це були звичайні працівники, не боржники. Їм дозволяли повертатися додому в кінці їхньої зміни. Вони навіть могли
Я побачив біля стійки реєстрації двох охоронців та обійшов їх, прокладаючи крізь густий натовп шлях до довгого ряду автоматичних скляних дверей, які вели назовні — на свободу. Я змусив себе не бігти, поки проштовхувався крізь новоприбулих працівників.
На півдорозі до дверей, я почув дивний звук і подивився на свої ноги. На мені все ще були одноразові пластикові капці. Кожен крок по мармурові підлозі спричиняв пронизливий писк, виділяючись на тлі гуркоту робочого взуття. Кожен зроблений крок ніби кричав: «Гей, дивіться! Ось тут! Хлопець в пластикових капцях!»
Але я продовжував йти. Був майже біля дверей, коли хтось поклав руку мені на плече. Я завмер.
— Сер? — сказав жіночий голос.
Я хотів кинутися до дверей, але щось у її голосі мене зупинило. Я повернувся і побачив стурбовану високу жінку років сорока. Темно-синій діловий костюм. Портфель.
— Сер, ваше вухо кровоточить. — Вона вказала на нього, скривившись. — Сильно.
Я торкнувся мочки вуха, рука почервоніла. У якийсь момент пластирі відвалилися.
Я на секунду завмер, не впевнений, що тепер робити. Хотів дати якесь пояснення, але нічого не спадало на думку. Тому просто кивнув, пробурмотів «дякую», а тоді розвернувся і, якомога спокійніше, вийшов на вулицю.
Морозний ранковий вітер був настільки різким, що мало не збив мене. Відновивши рівновагу, я спустився багаторівневими сходами, затримавшись тільки щоб викинути в смітник браслет. Він вдарився об дно з приємним глухим звуком.
Вийшовши на вулицю, я максимально швидко попрямував далі. Виглядав підозріло, бо єдиний не мав пальта. Ноги швидко оніміли, бо я не одягнув шкарпетки під пластикове взуття.
Все тіло тремтіло, коли я нарешті досяг затишного «Мейлбоксу», поштового офісу за чотири квартали від ІОІ Плази. За тиждень до арешту я по мережі орендував тут поштову скриньку і надіслав туди найновішу портативну установку ОАЗи. «Мейлбокс» був повністю автоматизованим, тому там не було співробітників, і коли я зайшов — клієнтів теж. Я знайшов свою скриньку, вбив код і витягнув портативну установку ОАЗи. Сів на підлогу і розкрив пакет прямо там. Потер замерзлі руки, поки до пальців не повернулися відчуття, а тоді надягнув рукавички й візор і зайшов в ОАЗу. «Gregarious Simulation Systems» розташовувалась всього за милю звідти, тому я зміг скористатися їхньою безплатною точкою доступу, а не міським вузлом, який належить «ІОІ».
Моє серце калатало, коли я заходив у систему. Мене не було онлайн цілих вісім днів — особистий рекорд. Коли мій аватар повільно матеріалізувався на оглядовому майданчику фортеці, я подивився вниз на своє віртуальне тіло, милуючись наче улюбленим костюмом, який не носив деякий час. На екрані одразу з’явилось вікно, повідомляючи про кілька повідомлень від Ейча і Шото. І, на мій подив, навіть від Арт3міди. Усі троє хотіли знати, де я був, і що, чорт забирай, зі мною сталося.
Я відповів спочатку Арт3міді. Розповів, що «шістки» знають, хто вона і де живе, та що за нею постійно стежать. Я також попередив про їхній план викрадення. Як доказ скопіював із флешки її досьє і прикріпив до повідомлення. Тоді чемно запропонував їй негайно покинути дім і звалити кудись нафіг.
«Не пакуй валізи, — написав я. — Ні з ким не прощайся. Залиш усе прямо зараз і тікай у безпечне місце. Переконайся, що за тобою не слідкують. Тоді знайди безпечне з’єднання з мережею, що не належить «ІОІ», і повертайся онлайн. Я зустріну тебе у підвалі Ейча, як тільки зможу. Не хвилюйся — у мене є й хороші новини.»
Внизу повідомлення я додав короткий постскриптум: «P.S. — я думаю, в реальному житті ти навіть гарніша».
Я надіслав схожі електронні листи Шото і Ейчу (без постскриптума), разом із копіями їхніх файлів. Тоді відкрив базу даних Реєстру громадян Сполучених Штатів і спробував увійти. На моє щастя, паролі все ще працювали, і мені вдалося отримати доступ до підробленого файлу громадянина Брайса Лінча. Тепер там була фотографія, зроблена при зарахуванні на примусову роботу, а обличчя перекривали слова «втікач у розшуку». «ІОІ» вже повідомила, що Брайс Лінч — боржник, який втік.
Щоб повністю стерти особу Брайса Лінча і скопіювати мої відбитки пальців і зразки сітківки ока назад до справжнього файлу, знадобилося зовсім небагато часу. Коли я кількома хвилинами пізніше вийшов з бази даних, Брайс Лінч більше не існував. Я знову був Вейдом Воттсом.
Я зловив таксі біля поштового офісу, переконавшись, що воно належить місцевій компанії, а не «SupraCab», дочірній компанії «ІОІ».
Коли я сів, то затамував подих і приклав палець до сканера. Дисплей засвітився зеленим. Система розпізнала мене, як Вейда Воттса, а не злочинця Брайса Лінча.
— Доброго ранку, містере Воттс — сказало таксі. — Куди бажаєте?
Я назвав адресу магазину одягу на Гай-стріт, недалеко від кампуса Університету штату Огайо. Це було місце під назвою «Ниtки», яке спеціалізувалося на «міському вуличному хай-тек одязі». Я забіг всередину і купив джинси і светр. Обидві речі були «дихотомічним спорядженням», тобто підключалися для використання в ОАЗі. Вони не були тактильними, але штани і сорочка могли під’єднатися до моєї портативної імерсивної установки і передавати, що я роблю торсом, руками і ногами. Так було простіше контролювати аватара, ніж лише за допомогою інтерфейсу рукавичок. Я також купив кілька пачок шкарпеток і нижньої білизни, куртку зі штучної шкіри, чоботи і чорну вовняну кепку, щоб покрити свою лису голову.
Я вийшов з магазину через кілька хвилин, одягнений у все нове. Коли мене знову огорнув вітер, я застебнув свою нову куртку і одяг вовняну кепку. Значно краще. Я викинув комбінезон працівника техобслуговування і пластикове взуття у сміттєвий бак, і пішов угору по Гай-стріт, поглядаючи на вітрини магазинів. Я опустив голову, уникаючи зорового контакту з потоком студентів.
Через кілька блоків я пірнув у магазин мережі «Авт-Усе». Всередині були ряди торгових автоматів, що продавали все на світі. Один з них, під назвою «Роздача захисту», пропонував засоби самооборони: легкий бронежилет, хімічні репеленти, а також широкий вибір ручних пістолетів. Я натиснув на екран, розташований спереду машини, і почав прокручувати каталог. Секунду поміркувавши, купив жилет, пістолет Глок-47C і три обойми патронів. Я також придбав невеликий сльозогінний балончик і заплатив за все, притиснувши праву долоню до сканера. Мою особу було підтверджено і перевірено судимість.
ІМ’Я: ВЕЙД ВОТТС
ОРДЕРИ НА АРЕШТ: ЖОДНИХ
КРЕДИТНИЙ РЕЙТИНГ: ВІДМІННИЙ
ОБМЕЖЕННЯ НА ПОКУПКУ: ЖОДНИХ
ПОКУПКА СХВАЛЕНА!
ДЯКУЄМО!
Почувся грубий металевий звук, коли покупки впали в металевий жолоб біля колін. Я поклав балончик у кишеню і надів жилет під нову сорочку. Потім витяг «глок» з прозорої пластикової упаковки. Це вперше я тримав реальну зброю. Тим не менш, відчуття було знайомим, адже я тисячу разів стріляв в ОАЗі. Я натиснув маленьку кнопку на стволі і пістолет видав сигнал. Я декілька секунд потримав рукоятку спочатку в правій руці, а потім у лівій. Зброя видала другий сигнал, повідомляючи про завершення сканування відбитків пальців. Тепер я був єдиним, хто міг стріляти з цього пістолета. Він мав вбудований таймер, який запобігав стрільбі ще протягом дванадцяти годин («період охолодження»), але я все одно почувався краще, маючи його при собі.