Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 39)
Парзіваль: У вас чудовий смак, панно.
Арт3міда: Я знаю. Мені подобаються злі лисі погані хлопці. Курган занадто сексуальний.
Парзіваль: Я прямо зараз поголюсь налисо. І почну носити шкіру.
Арт3міда: Надішлеш фото. Слухай, мені потрібно через кілька хвилин іти, Ромео. Можеш поставити останнє запитання. Потім мені потрібно йти поспати.
Парзіваль: Коли ми знову зможемо поговорити?
Арт3міда: Коли хтось із нас знайде «яйце».
Парзіваль: Це може зайняти роки.
Арт3міда: Нехай.
Парзіваль: Принаймні листи тобі писати можна?
Арт3міда: Погана ідея.
Парзіваль: Ти не можеш мене зупинити.
Арт3міда: Взагалі-то можу. Я можу тебе заблокувати.
Парзіваль: Ти цього не зробиш, правда?
Арт3міда: Хіба що змусиш мене.
Парзіваль: Жорстко. Без потреби жорстко.
Арт3міда: Добраніч, Парзівалю.
Парзіваль: Бувай, Арт3мідо. Солодких снів.
кінець діалогу. 27.02.2045—02:51:38 OST
Я почав писати їй електронні листи. Спочатку я проявив стриманість і писав раз на тиждень. На мій подив, вона завжди відповідала. Зазвичай це було всього одне речення, де вона повідомляла, що була надто зайнята, аби відповісти. Але з часом її відповіді ставали довшими, і ми почали листуватися. Спочатку декілька разів на тиждень. Листи ставали все довшими і більш особистими, і ми почали писати одне одному принаймні раз на день. Іноді більше. Коли в мою поштову скриньку приходив лист від неї, я кидав все, щоб його прочитати.
Незадовго ми вже принаймні раз на день зустрічалися в приватній чат-кімнаті. Грали у вінтажні настільні ігри, дивилися фільми і слухали музику. Годинами говорили. Довгі беззмістовні розмови про все на світі. Час, проведений з нею, був п’янким. Здавалося, у нас все було спільне. Ми поділяли ті ж інтереси. Керувалися тією ж метою. Вона розуміла всі мої жарти. Змушувала мене сміятися. Змушувала думати. Вона змінила моє бачення світу. Я ніколи не відчував такого потужного безпосереднього зв’язку з іншою людиною. Навіть з Ейчем.
Мене більше не хвилювало, що ми мали бути суперниками, і її, здається, теж. Ми почали ділитися деталями своїх досліджень. Розповідали одне одному про фільми, які в той час дивилися, і книги, які читали. Ми навіть почали обмінюватися теоріями і обговорювати наші інтерпретації специфічних уривків «Альманаху». Я не міг змусити себе бути з нею обережним. Тихий голос в голові весь час намагався сказати, що кожне її слово може бути дезінформацією, і що вона може просто зі мною гратися. Але я в це не вірив. Я довіряв їй, хоча у мене не було жодних підстав.
Я закінчив школу на початку червня. На церемонію вручення дипломів не пішов. Я взагалі перестав відвідувати заняття, коли покинув стеки. Наскільки я знав, «шістки» думали, що я мертвий, і мені не хотілось показуватись в останні кілька тижнів школи. Пропуск екзаменаційного тижня не був великою проблемою, оскільки я вже мав більш ніж достатньо балів, щоб отримати диплом. Школа надіслала мені його копію електронною поштою. Справжній диплом надіслали звичайною поштою на мою адресу в стеках, якої більше не існувало, тому не знаю, що з ним сталося.
Після закінчення школи я мав намір присвятити весь свій час Полюванню. Але все, що я дійсно хотів робити, це проводити час з Арт3мідою.
Коли я не зависав зі своєю новою віртуальною псевдо-дівчиною, то присвячував його прокачуванню аватара. Мисливці назвали це «сходженням до дев’яносто дев’ятого», бо дев’яносто дев’ятий рівень був максимальним, якого міг досягти аватар. Арт3міда та Ейч нещодавно здобули його, тож я був змушений наздоганяти. Це насправді не зайняло багато часу. Тепер у мене було багато вільного часу, а також гроші та засоби, щоб повноцінно досліджувати ОАЗу. Я проходив кожен квест, який міг знайти, іноді проскакуючи п’ять чи шість рівнів за день. У мене тепер був подвійний статус — Воїн/Маг. Мої показники продовжували зростати, а я відточував бойову здатність аватара і його вміння чаклувати, збираючи велику кількість потужних видів зброї, магічних предметів і транспортних засобів.
Ми з Арт3мідою навіть об’єдналися для кількох квестів. Ми відвідали планету Гундокс та пройшли весь квест «Бовдури» за один день. Арті грала персонажем Марти Плімптон — Стеф, а я — Мікі, персонажем Шона Остіна. Одне задоволення.
Але я не витрачав весь час на веселощі. Я намагався зосередитись на грі. Справді намагався. Принаймні раз на день, я відкривав катрен і пробував ще раз розшифрувати його сенс.
Деякий час я думав, що свисток у третьому рядку може бути посиланням на японське телевізійне шоу кінця шістдесятих під назвою «Космічні гіганти», який переклали англійською мовою і ретранслювали в Сполучених Штатах у сімдесятих та вісімдесятих роках. «Космічні гіганти» («Магума Таіші» в Японії) розповідали про сімейство роботів-трансформерів, які жили у вулкані і боролися зі злим інопланетним лиходієм на ім’я Родак. Галлідей згадував це шоу кілька разів у «Альманасі Анорака», посилаючись як на одне з улюблених у дитинстві. Один з головних героїв шоу — хлопчик на ім’я Міко — дув у спеціальний свисток, щоб викликати роботів на допомогу. Я переглянув усі п’ятдесят два надзвичайно вбогі епізоди «Космічних гігантів», від початку до кінця, поглинаючи кукурудзяні чипси та роблячи нотатки. Але коли марафон завершився, я все ще не розумів сенсу Катрена. Я знову зайшов у глухий кут і вирішив, що Галлідей, напевно, мав на увазі якийсь інший свисток.
А одного суботнього ранку нарешті відбувся невеликий прорив. Передивляючись колекцію старої реклами пластівців, я задався питанням, чому виробники пластівців більше не додають в коробки іграшкові призи. На мій погляд, це трагедія. Ще одна ознака того, що цивілізація котиться у прірву. Я все ще над цим розмірковував, коли почалася стара реклама «Капітана Кранча». Тоді я й поєднав перший і третій рядки Катрену:
Галлідей натякав на відомого хакера сімдесятих на ім’я Джон Дрейпер, більш відомого під псевдонімом капітан Кранч. Дрейпер був одним з перших телефонних хакерів. Він став відомим завдяки своєму відкриттю: іграшкові пластикові свистки, які вкладали як призи в коробки пластівців «Капітан Кранч», можна використовувати для безкоштовних міжміських телефонних дзвінків. Вони видавали 2600-герцовий звук, який обдурював стару аналогову телефонну систему, надаючи безкоштовний доступ до лінії.
Це явно воно. «Капітан» — це капітан Кранч, а «свисток» — це славнозвісний іграшковий свисток для зламу телефонів.
Можливо, Нефритовий ключ замаскований під один з тих іграшкових пластикових свистків, і захований у коробці пластівців «Капітан Кранч»… Але де ж та коробка пластівців?
Я все ще не знав, на що посилався цей рядок про забуте місце, або де його шукати. Я відвідав кожне забуте місце, про яке тільки міг згадати. Відтворення будинку сімейки Адамсів, покинута халупа з трилогії «Зловісні мерці», квартира Тайлера Дердена з «Бійцівського клубу» і ферма Ларсів на Татуїні. Жодного Нефритового ключа всередині. Глухий кут на глухому куті.
Я ще й не розшифрував значення останніх рядків. Які трофеї я мав здобути? Чи це якась заплутана метафора? Мусив існувати простий зв’язок, якого я не бачив. Хитре посилання, для розуміння якого мені не вистачало розуму чи обізнаності.
З того часу мені не вдалось досягти прогресу. Кожного разу перечитуючи катрен, я не міг зосередитись через постійне захоплення Арт3мідою. Все закінчувалось тим, що я закривав щоденник Грааля, телефонував їй та питав, чи не хоче вона зустрітися. Вона майже завжди хотіла.
Я переконував себе, що це нормально трохи поледарювати, адже ніхто, здавалось, не досяг успіху в пошуках Нефритового ключа. Табло залишалось незмінним. Здається всі застрягли, як і я.
Тижні минали, а ми з Арт3мідою проводили все більше й більше часу разом. Навіть коли наші аватари були зайняті іншими справами, ми надсилали одне одному електронні листи і миттєві повідомлення. Ми не припиняли спілкуватись.
Найбільше я хотів зустрітися з нею в реальному світі. Віч-на-віч. Але не казав їй про це. Я був впевнений, що вона мала до мене сильні почуття, але при цьому тримала на відстані. Незалежно від того, наскільки я їй відкривався — а я розповів майже усе, включаючи своє справжнє ім’я — вона завжди категорично відмовлялася виказувати які-небудь подробиці свого життя. Я знав лише, що їй дев’ятнадцять і що вона живе десь в західній частині Північної Америки. Це все, що вона розповіла.
Її образ, що сформувався у моїй свідомості, був найочевиднішим. Я уявляв її як фізичний прояв аватара. З тим самим обличчям, очима, волоссям і тілом. Попри те, що вона не раз казала, нібито в дійсності й близько не схожа з аватаром, а саме не така приваблива.
Відколи я став проводити більшість часу з Арт3мідою, ми з Ейчем почали віддалятися один від одного. Замість того, щоб зустрічатись кілька разів на тиждень, ми говорили декілька разів на місяць. Ейч знав, що мені подобається Арт3міда, але ніколи не докоряв, навіть коли я підставляв його в останню хвилину, щоб натомість зустрітись з нею. Він лише знизував плечима, радив бути обережним і казав: