Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 23)

Місце дуже нагадувало мені місто з фільму «Вільні». Невелике, сільське та малонаселене. Всі будинки здавались неймовірно великими і стояли сміховино далеко один від одного. Мене вразило те, що п’ятдесят років тому навіть сім’ї з низьким доходом мали власний будинок. NPC-жителі виглядали ніби статисти з відео Джона Кугара Мелленкемпа. Я бачив людей, що згрібали листя, вигулювали собак, сиділи на веранді. З цікавості я помахав деяким з них, і щоразу отримував привітний помах у відповідь.

Натяки на часовий період були всюди. Пілотовані роботами автомобілі і вантажівки повільно курсували вгору та вниз тінистими вулицями, всі вони були неекологічним антикваріатом: «Транс-Амз», «Додж омніс», «IROC Z28s» та «Кей-карз». Я проминув заправку, вивіска на якій говорила, що бензин коштує всього дев’яносто три центи за галон.

Я саме збирався повернути на вулицю Галлідея, коли почув звуки фанфар. Мої очі звелись до вікна Табло, яке все ще висіло в кутку екрана.

Арт3міда зробила це.

Її ім’я з’явилось прямо під моїм. Її рахунок був 9 000 очок — на тисячу менше, ніж у мене. Здається, я отримав бонус за те, що мій аватар отримав Мідний ключ першим.

До мене нарешті дійшли всі наслідки існування Табло. Віднині воно не тільки дозволяє мисливцям стежити за прогресом одне одного, але також показує усьому світу, хто лідирує, створюючи в процесі миттєвих знаменитостей (і мішеней).

Я знав, що саме у цей момент Арт3міда дивиться на свою копію Мідного ключа, читає підказку, вигравірувану на його поверхні. Я був упевнений, що вона зможе її розшифрувати так само швидко, як і я. Насправді, вона, мабуть, вже на шляху до Мідлтауна.

Це змусило мене знову рухатись. Тепер у мене була всього лиш година фори. А може й менше.

Досягши Клівленд-авеню, вулиці, на якій виріс Галлідей, я помчав вниз потрісканим тротуаром до входу його будинку. Він виглядав як на фотографіях, які я бачив: скромний двоповерховий колоніальний дім з червоними вініловими стінами. На під’їзді до будинку були припарковані два седани «Форд» кінця сімдесятих, один з них стояв прямо на шлакоблоках.

Дивлячись на копію старого будинку Галлідея, я намагався уявити, як він там зростав. Я читав, що в справжньому Мідлтауні, Огайо, в кінці дев’яностих кожен будинок на цій вулиці знесли, щоб звільнити місце для торгового центру. Але Галлідей назавжди зберіг своє дитинство тут, в ОАЗі.

Я побіг вгору доріжкою і ввійшов через парадні двері, які вели у вітальню. Я добре знав цю кімнату, бо вона з’являлась у «Запрошенні Анорака». Я впізнав симульовану дерев’яну обшивку, оранжевий килим, примітні меблі, що виглядали так, ніби їх зібрали з різних гаражних розпродажів ери диско.

Будинок був порожній. З якоїсь причини Галлідей вирішив не розміщувати тут NPC-копію себе чи своїх померлих батьків. Можливо, це було б занадто химерно навіть для нього. Проте я помітив сімейне фото на стіні у вітальні. Воно було зроблене біля місцевого супермаркету «Кеймарт» у 1984, хоча містер та місіс Галлідей все ще були одягнені за модою кінця сімдесятих. Дванадцятирічний Джиммі стояв між ними, похмуро дивлячись в камеру з-під товстих окулярів. Галлідеї виглядали як звичайна американська сім’я. Не було жодного натяку на те, що чоловік у коричневому костюмі був жорстоким алкоголіком, а усміхнена жінка в квітковому костюмі мала біполярний розлад особистості, чи що молодий хлопець у вицвілій футболці з принтом «Asteroids» одного дня створить абсолютно новий всесвіт.

Оглядаючись, я здивувався, чому Галлідей, який завжди стверджував, що мав жалюгідне дитинство, пізніше згадував його з такою ностальгією. Я знав, що коли нарешті виберусь зі стеків, не оглядатимусь. І точно не створюватиму детальну симуляцію того місця.

Я глянув на габаритний телевізор «Зеніт» та приєднану до нього приставку «Atari 2600». Симульована текстура деревини на пластиковому корпусі «Atari» ідеально відповідала симульованій текстурі на шафі з телевізором та стінах у вітальні. Біля «Atari» лежала взуттєва коробка з дев’ятьма ігровими картриджами: «Combat», «Space Invaders», «Pitfall», «Kaboom!», «Star Raiders», «The Empire Strikes Back», «Starmaster», «Yars’ Revenge» та «E.T.». Мисливці надавали особливого значення відсутності «Adventure», гри, в яку Галлідей грав на цій самій приставці в кінці «Запрошення Анорака». Люди обшукали всю симуляцію Мідлтауна, але так і не знайшли копію гри на цілій планеті. Мисливці приносили копії «Adventure» з інших планет, але коли намагались зіграти в них на приставці Галлідея, вони не працювали. Досі ніхто не зміг зрозуміти чому.

Я швидко обшукав іншу частину будинку і переконався, що там не було інших аватарів. Тоді відчинив двері кімнати Джеймса Галлідея. Вона була порожньою, тож я увійшов всередину і зачинив двері. Скріншоти і симуляція цієї кімнати були доступні роками і я вивчив їх досить ретельно. Але це вперше я стояв всередині «справжньої кімнати». По тілу пробігли мурашки.

Килим був жахливого гірчичного кольору. Такі ж були і шпалери. Але стіни майже повністю покриті постерами фільмів чи рок-гуртів: «Справжній геній», «Військові ігри», «Трон», Pink Floyd, Devo, Rush. Прямо біля дверей стояла книжкова полиця, що мерехтіла науковою-фантастикою і фентезі в м’яких обкладинках (всі з яких я прочитав, звичайно). Друга книжкова полиця стояла біля ліжка вщерть забита старими комп’ютерними журналами та правилами до «Dungeons & Dragons». Біля стіни були складені кілька довгих коробок з коміксами, кожна ретельно підписана. І там, на побитому дерев’яному столі в кутку, був перший комп’ютер Джеймса Галлідея.

Як і багато інших комп’ютерів тієї епохи, він містився в одному корпусі з клавіатурою. На етикетці над клавішами було вибито «TRS-80 COLOR COMPUTER 2, 16K RAM». Із задньої частини машини зміїлись кабелі до аудіо-касетного магнітофона, невеликого кольорового телевізора, матричного принтера та модему на 300 бод. На дошці поруч з модемом був прикріплений довгий список телефонних номерів для набору електронних дошок оголошень.

Я сів і знайшов вмикач живлення для комп’ютера та телевізора. Почувся статичний тріск, потім низький гул: телевізор почав нагріватися. Через мить з’явився зелений стартовий екран TRS-80 і я побачив такі слова:

РОЗШИРЕНА ВЕРСІЯ COLOR BASIC 1.1

АВТОРСЬКІ ПРАВА ЗАХИЩЕНО (c) 1982 РОЗРОБЛЕНО TANDY

OK

Курсор під ними мигав всіма кольорами спектру. Я ввів «привіт» і натиснув клавішу «Enter».

У наступному рядку з’явився напис «?SYNTAX ERROR». «Привіт» не було дійсною командою у BASIC, єдиній мові, яку цей древній комп’ютер розумів.

З досліджень я знав, що касетний магнітофон виконував функцію «стрічкового накопичувача» TRS-80. Він зберігав дані у вигляді аналогового звуку на магнітних аудіокасетах. Коли Галлідей вперше почав програмувати, бідна дитина навіть не мала доступу до дисководу. Він був змушений зберігати код на касетах. Взуттєва коробка біля «стрічкового накопичувача» була заповнена такими касетами. Більшість із них була текстовими пригодницькими іграми: «Raaku-tu», «Bedlam», «Pyramid» і «Madness and the Minotaur». Там також лежали кілька картриджів ROM, які вставлялися у слот збоку комп’ютера. Я порився в ящику, поки не знайшов картридж з кривим жовтим написом « DUNGEONS OF DAGGORATH» на вицвілій червоній етикетці. Обкладинка гри зображала вид від першої особи на коридор підземелля, заблокований блакитним гігантом з великою кам’яною сокирою.

Коли в мережі вперше з’явився список ігор, знайдених в кімнаті Галлідея, я завантажив і навчився грати в кожну з них, тож я вже пройшов «Dungeons of Daggorath» близько двох років тому. Знадобились майже всі вихідні. Графіка була груба, але навіть так гра була весела і неймовірно захоплива.

З веб-форумів я знав, що протягом останніх п’яти років, кілька мисливців грали і проходили «Dungeons of Daggorath» прямо тут на TRS-80 Галлідея. Деякі пройшли кожну гру з взуттєвої коробки, просто щоб подивитися, чи щось трапиться. І нічого не трапилося. Але жоден з цих мисливців не мав Мідного ключа.

Поки я вимикав TRS-80 і вставляв картридж «Dungeons of Daggorath», руки злегка тремтіли. Коли я знову ввімкнув комп’ютер, екран став чорним, і під супровід зловісних звукових ефектів з’явилось примітивне зображення чарівника. В одній руці чарівник тримав жезл, і під ним великими літерами було написано легендарне: «Чи наважишся ти ввійти… в підземелля Даґґората?»

Я поклав пальці на клавіатуру і почав грати. Щойно я це зробив, касетник на вершині комода Галлідея сам увімкнувся і з нього залунала знайома музика. Це був саундтрек Бейзіла Поледоріса до фільму «Конан-варвар».

Напевно, у такий спосіб Анорак показує, що я рухаюсь у правильному напрямі, — подумав я.

Я швидко втратив лік часу. Я забув, що мій аватар сидить у кімнаті Галлідея, і що в реалі я сиджу в своєму сховку, тулячись до електричного обігрівача, тисну на порожнє повітря перед собою, вводячи команди на уявній клавіатурі. Усі ці обставини зникли, і я загубився в всередині гри.

Для керування аватаром у «Dungeons of Daggorath» ви вводили команди, наприклад, «повернути вліво» чи «взяти факел», скеровували його крізь лабіринт коридорів у векторній графіці, одночасно відбиваючись від павуків, кам’яних гігантів, монстрів та привидів. Занурювалися глибше і глибше, просуваючись вниз п’ятьма все складнішими рівнями підземелля. Мені знадобилося багацько часу, щоб зрозуміти команди і особливості гри, але як тільки я їх зрозумів, гра вже не здавалась такою складною. Можливість зберегтись у будь-який момент по суті давала мені нескінченну кількість життів. (Хоча збереження і завантаження гри зі стрічкового накопичувача виявилося повільним і виснажливим процесом. Він часто потребував кілька спроб і багато мороки з регулятором гучності магнітофона.) Збереження гри дозволяло мені робити перерви на ванну кімнату і перезаряджати обігрівач.