Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 22)

— І поки ти вибиратимешся на поверхню, у мене буде ще одна спроба перемогти Асерерака. І цього разу я збираюсь його знищити. Тоді я буду просто за тобою, містере.

Я склав руки на грудях.

— Якщо король надирав тобі зад протягом п’яти тижнів, чому ти думаєш, що сьогодні нарешті переможеш?

— Суперництво відкриває в мені великі можливості, — відповіла вона. — Так завжди було. А зараз у мене з’явився серйозний суперник.

Я глянув на створений нею магічний бар’єр. Вона була більш ніж п’ятдесятого рівня, а значить заклинання протримається максимум часу: п’ятнадцять хвилин. Все, що я міг зробити, це стояти і чекати, поки воно розсіється.

— Ти зла. Ти це знаєш?

Вона посміхнулась і похитала головою.

— Хаотично нейтральна, сонце.

Я посміхнувся у відповідь.

— Ти ж розумієш, що я все одно доберуся до Перших воріт швидше.

— Можливо, — відповіла вона. — Але це тільки початок. Їх ще треба пройти. І все ще потрібно знайти два інші ключі, і пройти двоє інших воріт. Багато часу, щоб наздогнати тебе і залишити позаду, друже.

— Побачимо, леді.

Вона вказала на вікно, де відображалось Табло.

— Ти тепер відомий. Ти розумієш, що це означає?

— У мене не було багато часу, щоб про це подумати.

— А у мене було. Я думала про це останні п’ять тижнів. Ім’я твого аватара на Табло все змінить. Публіка знову стане одержимою змаганням, як тоді, коли воно тільки розпочалось. ЗМІ вже скаженіють. До завтра Парзіваль стане загальновідомим іменем.

Від цієї думки мене починало нудити.

— Ти також можеш стати відомим у реальному світі, — сказала вона. — Якщо відкриєш ЗМІ свою справжню особу.

— Я не ідіот.

— Добре. Тому що на кону мільярди доларів, і тепер кожен буде вважати, що ти знаєш, як і де знайти «яйце». Багато людей готові вбити за таку інформацію.

— Я знаю. І я ціную твою турботу. Але зі мною все буде добре.

Але я не почувався добре. Я насправді ні про що з цього не думав, можливо, тому що ніколи насправді не вірив, що колись опинюсь у такому становищі.

Ми стояли мовчки, дивились на годинник та чекали.

— Що ти б зробив, якби виграв? — раптом запитала вона. — Як би витратив всі ті гроші?

Про це я думав багато. Я мріяв про це весь час. Ми з Ейчем склали абсурдні списки речей, які зробимо чи купимо, якщо виграємо приз.

— Я не знаю, — відповів я. — Те, що зазвичай роблять. Переїхав би в маєток. Купив купу крутого барахла. Не був би бідним.

— Ого. Справжній мрійник, — сказала вона. — А після того, як купиш свій маєток і «круте барахло», що зробиш з рештою ста тридцятьма мільярдами?

Я не хотів, щоб вона думала, ніби я якийсь дріб’язковий ідіот, тому імпульсивно випалив те, що завжди мріяв зробити в разі перемоги. Про це я ще ніколи нікому не розповідав.

— Я б збудував атомний міжзоряний космічний корабель на орбіті Землі. Заповнив його довічними запасами їжі та води, біосферою, яка підтримує сама себе, суперкомп’ютером, у який були б завантажені всі фільми, книжки, пісні, відеоігри й витвори мистецтва, створені людством, в тому числі автономна копія ОАЗи. Тоді я б запросив на борт кількох найближчих друзів і командою лікарів та вчених, і ми всі звалили би звідси подалі. Покинули б сонячну систему і почали шукати позасонячну планету, схожу на Землю.

Я ще не до кінця продумав цей план, звичайно. Потрібно було проробити багато деталей.

Вона звела брову.

— Це досить амбітно. Але ти усвідомлюєш, що близько половини людей на цій планеті голодують, правда?

Я не почув злості в її голосі. Вона говорила так, ніби щиро вірила, що я можу бути не в курсі.

— Так, я знаю, — захищався я. — Так багато людей голодують тому, що ми знищили цю планету. Земля помирає, розумієш? Час вшиватись.

— Це досить негативний прогноз, — відповіла вона. — Якщо я виграю гроші, то зроблю так, щоб кожен на цій планеті мав що їсти. Коли ми переможемо світовий голод, можна буде подумати про те, як допомогти довкіллю та вирішити енергетичну кризу.

Я закотив очі.

— Звичайно. А після того, як ти здійсниш це диво, можеш генетично вивести кілька смурфиків та єдинорогів, щоб вони жили в цьому новому досконалому світі.

— Я серйозно, — сказала вона.

— Ти справді думаєш, що все так просто? — сказав я. — Що можна просто виписати чек на двісті сорок мільярдів доларів і вирішити всі проблеми світу?

— Не знаю. Можливо і ні. Але я хочу спробувати.

— Якщо виграєш.

— Точно. Якщо я виграю.

І тоді годинник ОАЗи пробив північ. Ми зрозуміли це тієї ж секунди, бо на платформі знову з’явився трон з Асерераком. Він сидів там нерухомо і виглядав точно так само, як і коли я вперше ввійшов у кімнату.

Арт3міда глянула на нього, тоді на мене. Вона посміхнулась і легко помахала.

— Побачимось, Парзівалю.

— Ага, — відповів я. — Бувай.

Вона обернулась і попрямувала до трону. Я гукнув її.

— Ей, Артемідо?

Вона обернулась. З якоїсь причини, я відчував потребу її допомогти, хоча і знав, що не повинен.

— Спробуй зіграти з лівої сторони. Ось як я виграв. Думаю, його легше перемогти, коли він грає за лелеку.

Вона секунду дивилася на мене, можливо, намагаючись зрозуміти, чи я бува не жартую. Тоді кивнула і наблизилась до підніжжя платформи. Асерерак ожив, щойно вона ступила на першу сходинку.

— Вітаю, Артеміда, — загудів його голос. — Що ти шукаєш?

Я не міг почути її відповідь, але через кілька секунд трон, як і раніше, перетворився на «Joust». Арт3міда щось сказала до ліча і вони помінялись сторонами, тепер вона була зліва. Тоді вони почали гру.

Я ще кілька хвилин з відстані дивився, як вони грають, поки не зникло заклинання «Бар’єр». Востаннє глянув на Арт3міду, відчинив двері й вибіг.

Мені знадобилося трохи більше години, щоб вибратися з гробниці на поверхню. Щойно я виліз назовні, на екрані замиготів індикатор непрочитаних повідомлень. Тоді я зрозумів, що Галлідей помістив гробницю у зону без зв’язку, щоб ніхто не отримував дзвінків, повідомлень чи пошти, поки перебуває всередині. Скоріш за все, щоб мисливці не могли подзвонити за допомогою чи порадою.

Я перевірив повідомлення і побачив, що Ейч намагався зв’язатись зі мною з моменту, коли моє ім’я з’явилось на Табло. Він телефонував десятки разів і також надіслав кілька повідомлень, питав, що, заради всього святого, відбувається і кричав на мене ВЕЛИКИМИ ЛІТЕРАМИ, щоб я перетелефонував прямо зараз. Щойно я закінчив видаляти всі повідомлення, як отримав ще один вхідний дзвінок. Це був Ейч, який знову намагався зі мною зв’язатися. Я вирішив не відповідати. Натомість, надіслав коротке повідомлення, пообіцявши зателефонувати, як тільки зможу.

Поки я вибирався з лісу, тримав Табло в кутку екрана, щоб відразу взнати, чи Арт3міда виграла гру і отримала ключ. Коли нарешті дістався до транспортного терміналу і застрибнув у найближчу кабінку, було по другій годині ночі.

Я ввів місце призначення на сенсорному екрані кабінки, на дисплеї з’явилась мапа Мідлтауна. Мені запропонували вибрати однин із 256 транспортних терміналів планети як точку прибуття.

Коли Галлідей створив Мідлтаун, він не просто помістив там одне відтворення рідного міста. Він створив 256 ідентичних копій, розміщених по всій поверхні планети. Я не думав, що має значення, до якої копії міста йти, тому вибрав випадкову, біля екватора. Тоді натиснув на підтвердження оплати, і мій аватар зник.

Мілісекунду по тому, я стояв усередині старовинної телефонної будки вісімдесятих посеред якоїсь старої автобусної зупинки Грейхаунд. Я відчинив двері та вийшов. Це було ніби вийти з машини часу. Навколо бродило кілька NPC, одягнених як у вісімдесяті. Жінка з гігантською залакованою зачіскою кивала головою у такт завеликим навушникам «волкман». Хлопець у сірій куртці «Members Only» притулився до стіни і складав кубик Рубіка. Панк-рокер з ірокезом сидів на пластиковому стільці, дивлячись серіал «Розривна течія» на монетному телевізорі.

Я знайшов вихід і попрямував до нього, по дорозі витягнувши меч. Уся поверхня Мідлтауна була PvP-зоною, тому потрібно було діяти обережно.

Незабаром після початку Полювання, ця планета перетворилась на Центральний вокзал, і всі 256 копій рідного міста Галлідея прочесали та обшукали нескінченні паради мисливців у пошуках ключів та підказок. Згідно популярної теорії, Галлідей створив багато копій міста, щоб кілька аватарів могли одночасно його обшукувати без бійки за однакове місце. Звичайно, ці пошуки нічого не принесли. Ні ключів. Ні підказок. Ні «яйця». Відтоді цікавість до планети різко зменшилась. Але деякі мисливці, мабуть, все ще приходили сюди за нагоди.

Якщо в будинку Галлідея вже буде інший мисливець, коли я туди прийду, я планував тікати, тоді вкрасти машину і їхати двадцять п’ять миль (у будь-якому напрямку) до наступної ідентичної копії Мідлтауна. А потім до наступної, поки знайду не зайняту копію будинку Галлідея.

На вулиці був прекрасний середньозахідний день. Червоно-помаранчеве сонце висіло низько в небі. Хоч я ніколи й не був у Мідлтауні, я провів ретельні дослідження і знав, що Галлідей запрограмував планету так, що коли б ви не приїхали і де б не були, на вулиці завжди буде ідеальний післяобідній час пізньої осені близько 1986 року.

Я відкрив мапу міста і простежив маршрут від мого місця перебування до будинку Галлідея. Він був приблизно за милю на північ. Я спрямував аватара в тому напрямку і почав бігти. Озираючись, я був здивований клопіткою роботою над деталями. Я читав, що Галлідей сам все програмував, спираючись на спогади, щоб відтворити своє рідне місто саме таким, яким воно було під час його дитинства. Він використав старі мапи вулиць, телефоні книги, фотографії і відеоматеріали для довідки, щоб зробити все настільки точним і справжнім, наскільки можливо.