Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 24)

Поки я грав, музика з «Конана-варвара» закінчилась, касетник клацнув і почав грати зворотну сторону стрічки, потішивши мене музикою з «Леді-яструба». Я не міг дочекатись, щоб втерти носа Ейчу.

Я досяг останнього рівня підземелля близько четвертої години ранку і зійшовся зі Злим чарівником Даґґорату. Двічі вмерши і перезавантажившись, я нарешті його переміг, використовуючи Меч ельфів і Крижаний перстень. Я закінчив гру, забравши собі чарівний перстень чарівника. Після цього на екрані з’явилося зображення чарівника з яскравою зіркою на жезлі та мантії. Текст нижче говорив: «Узріть! Доля чекає руки нового чарівника!»

Я чекав, щоб побачити, що станеться. Спершу не відбувалось нічого. Потім древній матричний принтер Галлідея ожив і з гуркотом видавив один рядок тексту. Подавач випхав сторінку з верхньої частини принтера. Я вирвав листок і прочитав, що там було:

Вітання! Ви відчинили Перші ворота!

Я озирнувся і побачив, що тепер в стіні спальні з’явилися ворота з кованого заліза, точно в тому місці, де раніше був плакат «Військових ігор». По центру воріт був мідний замок із замковою шпариною.

Щоб дістатися до замка, я виліз на стіл Галлідея, тоді запхнув Мідний ключ у замкову щілину і повернув його. Ворота почали світитися, ніби розжарений метал, подвійні двері відчинилися всередину, відкриваючи море зірок. Виявилося, що це портал у глибокий космос.

«Боже мій, тут стільки зірок», — почувся безтілесний голос. Я впізнав цей фрагмент з фільму «2010». Тоді почувся низький, зловісний гул, а за ним — фрагмент саундтреку з цього фільму: «Так казав Заратустра» Ріхарда Штрауса.

Я нахилився і заглянув крізь портал. Ліворуч і праворуч, вгору і вниз. Нічого, крім нескінченного поля зірок у всіх напрямках. Примружившись, я зміг роздивитися на відстані декілька крихітних туманностей і галактик.

Я не вагався. Стрибнув у відкриті ворота. Вони ніби засмоктали мене, і я почав падати. Але я падав вперед, а не вниз, і зірки, здавалося, падали зі мною.

Я стояв у залі зі старими аркадними іграми за автоматом «Galaga».

Гра була вже в процесі. Я мав подвійні кораблі та рахунок у 41 780 балів. Я глянув униз і побачив, що мої руки на контролері. Після секунди чи двох дезорієнтації, я рефлекторно почав грати, перемістивши джойстик вліво якраз вчасно, щоб уникнути втрати одного з кораблів.

Тримаючи одне око на грі, я спробував оцінити середовище. Периферійним зором я зміг розрізнити гру «Dig Dug» ліворуч і автомат «Zaxxon» праворуч від мене. Позаду я чув какофонію електронних битв з десятків інших старовинних аркад. Тоді, знищивши хвилю в «Galaga», я помітив своє відображення в екрані гри. Я побачив там не обличчя свого аватара. Це було обличчя Метью Бродеріка. Молодого Метью Бродеріка ще до часів «Ферріса Бюллера» і «Леді-яструба».

Тоді я зрозумів, де я був. І ким я був.

Я був Девідом Лайтманом, персонажем Метью Бродеріка в фільмі «Військові ігри». І це була його перша сцена в стрічці.

Я був усередині фільму.

Я швидко озирнувся навколо і побачив детальну копію «Ґранд Палас-20», поєднання аркадного залу/піцерії, показаного в фільмі. Навколо кожної гри згуртувались діти з пернатими зачісками вісімдесятих. Інші сиділи в кабінах, їли піцу і пили газовані напої. З музичного автомата в кутку лунала пісня «Video Fever» гурта the Beepers. Все виглядало і звучало саме так, як у фільмі. Галлідей скопіював кожнісіньку деталь з фільму і відтворив його у вигляді інтерактивної симуляції.

Офігіти.

Я роками гадав, які завдання чекають на мене в Перших воротах. Але такого не міг і уявити. А, напевно, варто було. «Військові ігри» були одним з найулюбленіших фільмів Галлідея. Ось чому я дивився його більше тридцяти разів. Ну, не тільки, а також через те, що він був абсолютно дивовижним, а головним героєм був олдскульний підліток-хакер. Здавалось, що нарешті всі мої дослідження почали себе виправдовувати.

Тоді я почув електронний звуковий сигнал. Він лунав ніби з правої кишені моїх джинсів. Тримаючи ліву руку на джойстику, я поліз в кишеню і витягнув цифровий годинник. Циферблат показував 7:45 ранку. Коли я натиснув одну з кнопок, щоб заглушити будильник, в центрі дисплея з’явилося попередження: «Девіде, ти запізнишся до школи!»

Голосовою командою я відкрив мапу ОАЗи, в надії дізнатися, куди ворота мене привели. Але виявилося, що я вже не просто поза Мідлтауном, а взагалі поза ОАЗою. Значок локатора був посеред порожнього екрану, а це означало, що я був за межами мапи. Коли я увійшов у ворота, мого аватара перенесло в автономну симуляцію, віртуальне місце, відокремлене від ОАЗи. Схоже, єдиний спосіб повернутися — завершити квест і пройти ворота. Але якщо це відеогра, як в неї грати? Якщо це квест, яка моя мета? Я продовжував грати «Galaga», обдумуючи ці питання. Через секунду в аркадний зал увійшов хлопчик і підійшов до мене.

— Привіт, Девіде! — сказав він, дивлячись на гру.

Я впізнав цього малого з фільму. Його звали Гові. У фільмі, персонаж Меттью Бродеріка передає йому гру і мчить до школи.

— Привіт, Девіде! — повторив хлопчик тим самим тоном. Цього разу, коли він говорив, його слова також з’явилися у вигляді тексту в нижній частині дисплея, як субтитри. Під ними мерехтів червоний напис: «Діалог! Останнє попередження!»

Я починав розуміти. Симуляція попереджала мене, що це був мій останній шанс сказати наступний рядок діалогу з фільму. Якщо я не скажу слова, то можу приблизно здогадатись, що відбудеться далі. КІНЕЦЬ ГРИ.

Але я не панікував, бо я знав наступний рядок. Я бачив «Військові ігри» так багато разів, що я знав увесь фільм напам’ять.

— Привіт, Гові! — сказав я. Але голос, який я почув в навушниках, не був моїм. Це був голос Метью Бродеріка. Коли я сказав репліку, попередження на дисплеї зникло, і у верхній частині дисплея з’явився рахунок 100 очок.

Я напружив мізки, намагаючись подумки програти іншу частину сцени. Наступна репліка була за мною.

— Як поживаєш? — сказав я, і мій рахунок зріс до 200 очок.

— Досить добре, — відповів Гові.

У мене запаморочилась голова. Це було неймовірно. Я був повністю всередині фільму. Галлідей перетворив фільм п’ятдесятирічної давності на інтерактивну відеогру в реальному часі. Цікаво, скільки часу йому знадобилось на програмування?

На дисплеї загорілося ще одне попередження: «Ти спізнишся в школу, Девіде! Поквапся!»

Я відійшов від автомату «Galaga».

— Ей, не хочеш продовжити? — запитав я Гові.

— Звичайно, — відповів він, схопивши контролер. — Дякую!

На підлозі з’явилася зелена доріжка, що вела від місця, де я стояв, до виходу. Я пішов нею, але тоді згадав повернутися і захопити зошит з зображенням гри «Dig Dug», точно як Девід у фільмі. Коли я це зробив, рахунок підскочив ще на 100 очок, і на екрані з’явився напис «Бонус за дію!».

— Бувай, Девіде! — закричав Гові.

— Бувай! — крикнув я у відповідь. Ще 100 очок. Це було легко!

Зеленою доріжкою я вийшов з «Ґранд Палас-20» і пройшов вгору жвавою вулицею кілька кварталів. Тепер я біг засадженою деревами приміською вулицею. Завернув за ріг і побачив, що доріжка веде прямо до великої цегляної будівлі. Вивіска над дверима говорила «Середня школа округу Сногоміш» — школа Девіда і місце кількох наступних сцен фільму.

Я забіг всередину, голова кипіла від думок. Якщо наступні дві години я повинен був тільки відтарабанити рядки діалогу з «Військових ігор», то це буде легесенько. Сам того не знаючи, я підготувався більш ніж достатньо. Я знав «Військові ігри», мабуть, навіть краще, ніж «Справжнього генія» чи «Вже краще померти».

Поки я біг порожніми шкільними коридорами, переді мною з’явилося ще одне попередження: «Ти спізнюєшся на урок біології!»

Я продовжував на максимальній швидкості мчати зеленою доріжкою, яка тепер яскраво пульсувала. Вона зрештою привела мене до дверей класу на другому поверсі. Крізь вікно я міг бачити, що урок вже почався. Учитель стояв біля дошки. Я бачив своє місце — єдине порожнє в кімнаті.

Прямо за Еллі Шіді.

Я відчинив двері і навшпиньки пройшов всередину, але вчитель відразу мене помітив.

— Ах, Девіде! Приємно, що ви вирішили до нас приєднатись!

Протриматись до кінця фільму виявилося набагато складніше, ніж я очікував. Близько п’ятнадцяти хвилин знадобилось лише на те, щоб зрозуміти «правила» гри і розібратися, як працює система підрахунку балів. Насправді потрібно набагато більше, ніж просто читати діалог. Я також мав виконувати всі дії, які виконував персонаж Бродеріка у фільмі, правильним чином і в потрібний момент. Це було наче виконувати провідну роль у виставі, яку ви дивилися багато разів, але ніколи не репетирували.

Першу годину фільму я був на межі, постійно намагаючись продумати наперед наступний рядок діалогу. Варто було запороти слова або не виконати дію в потрібний момент, рахунок зменшувався і на екрані з’являлося попередження. Після двох помилок поспіль, з’являлося «ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ». Я не був упевнений, що станеться, якщо я помилюся тричі, але думаю, що мене або викине з воріт, або мого аватара просто вб’є. Я не хотів дізнатись, що саме.

Коли я правильно виконував сім дій або декламував сім рядків діалогу поспіль, гра нагороджувала мене підказкою. Наступного разу, коли я не знав, що робити або говорити, то міг вибрати підказку, і правильна дія або рядок діалогу ніби телесуфлер з’являлася на екрані.