Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 20)
Я подумав про втечу. Просто пробігти повз неї, крізь лабіринт і на поверхню. Але якщо я побіжу, вона може запідозрити, що я маю ключ, і спробує мене вбити, щоб його отримати. Поверхня Людуса була чітко позначена на мапі ОАЗи як безпечна зона, тому PvP-битви не дозволялися. Але я не знав, чи це стосується даної гробниці, адже вона була під землею, і на мапі планети навіть не позначалася.
Арт3міда виглядала грізним суперником. Броня. Бластерні пістолети. І той ельфійський меч, що вона носила, міг бути магічним. Якщо навіть половина подвигів, згаданих у її блозі, були правдою, її аватар був принаймні п’ятдесятого рівня. Або й вище. Якщо в підземеллі дозволялися PvP-битви, то вона добряче надере мій зад десятого рівня.
Треба залишатися незворушним. Я вирішив збрехати.
— Розгромна поразка, — відповів я. — «Joust» не моя гра.
Вона злегка розслабилась. Здається, Арт3міда почула бажану відповідь.
— Та ж історія, — мовила вона співчутливо. — Галлідей запрограмував старого короля Асерерака з досить злим штучним інтелектом, чи не так? Його неймовірно важко перемогти. — Вона глянула на мій меч, який я все ще тримав обороняючись. — Можеш його опустити. Я не вкушу.
Я залишив меч піднятим.
— Ця гробниця в зоні PvP?
— Гадки не маю. Ти перший аватар, якого я тут зустріла. — Вона злегка схилила голову і посміхнулась. — Думаю, є лише один спосіб дізнатись.
Вона блискавично швидко вихопила меч, єдиним розмитим рухом крутнула його за годинниковою стрілкою та з розвороту опустила на мене. В останню секунду мені вдалося нахилити власний клинок, щоб незграбно відбити атаку. Але обидва мечі зупинились у повітрі, за дюйм один від одного, ніби їх стримувала якась невидима сила. На екрані з’явилось повідомлення: «БИТВИ ГРАВЦІВ ПРОТИ ГРАВЦІВ ТУТ НЕ ДОЗВОЛЕНІ!»
Я зітхнув з полегшенням. (Значно пізніше я дізнався, що ключі не можна передавати. Ви не могли кинути його чи передати іншому аватару. І якщо в момент смерті ви володіли ключем, він зникав разом з вашим тілом.)
— Ось тобі й відповідь, — зауважила вона, посміхаючись. — Це все-таки зона без PvP. — Вона в повітрі намалювала мечем вісімку, а тоді плавно помістила назад у піхви на спині. Дуже круто.
Я заховав і свій меч, але без ефектних рухів.
— Галлідей, напевно, не хотів, щоб хтось змагався за право зіграти з королем.
— Так, — сказала вона, все ще посміхаючись. — На щастя для тебе.
— На щастя для
Вона вказала на порожню платформу позаду мене.
— Тобі ж напевно дуже бракує очок здоров’я після битви з Асерераком.
Отже… якщо Асерерак перемагав у «Joust», потрібно було з ним битися.
— У мене достатньо очок здоров’я, — збрехав я. — Цей ліч був повним хирляком.
— Та невже? — сказала вона підозріло. — Я п’ятдесят другого рівня, і він майже вбивав мене кожного разу, коли я з ним боролась. Щоразу перед спуском сюди доводиться запасатися додатковими лікувальними зіллями. — Змірявши мене очима, вона додала: — Я також впізнала твій меч та броню. Ти отримав їх тут у підземеллі, а це означає, що вони кращі, ніж те, що твій аватар мав до того. Як на мене, ти виглядаєш як слабак низького рівня, Хуан Рамірес. Думаю, ти щось приховуєш.
Тепер, коли я знав, що вона не може на мене напасти, я роздумував чи не сказати їй усю правду. Чому б просто не помахати Мідним ключем перед нею? Але я вирішив, що краще цього не робити. Розумним ходом зараз було б попрямувати до Мідлтауна, поки я ще мав фору. Вона досі не має ключа і може не отримати його ще кілька днів. Якби я не мав за спиною багатогодинної практики в «Joust», один Бог знає, скільки спроб мені знадобилося б, щоб перемогти Асерерака.
— Думай, що хочеш, Ші-Ра, — сказав я, проходячи повз неї. — Можливо, побачимось колись не в цьому світі. Тоді й поборемось. — Я злегка помахав їй. — Бувай.
— Куди це ти зібрався? — відповіла вона, слідуючи за мною.
— Додому, — відповів я, не зупиняючись.
— А як же ліч? І Мідний ключ? — вона показала на порожній трон. — Він відродиться за кілька хвилин. Коли серверний годинник ОАЗи пробиває північ, все підземелля відновлюється. Якщо почекаєш тут, отримаєш ще один шанс позмагатися з ним, не проходячи знов увесь шлях повз ті пастки. Ось чому я приходжу сюди незадовго до півночі раз на два дні. Так я маю дві спроби підряд.
Розумно. Якби в мене не вийшло з першої спроби, цікаво, скільки часу знадобилось би, щоб я до такого додумався?
— Я подумав, ми можемо грати проти нього по черзі. Я був щойно, тому опівночі твоя черга, окей? Тоді я повернусь завтра після півночі. Ми можемо чергувати дні, доки один з нас його не переможе. Чесно?
— Напевно, — відповіла вона, вивчаючи мене. — Але тобі варто побути тут про всяк випадок. Якщо опівночі тут буде два аватара, може статися щось інше. Анорак, мабуть, підготувався до такого випадку. Можливо, з’явиться два ліча, по одному на кожного з нас? Або можливо...
— Мені краще грати на самоті, — мовив я. — Граймо по черзі, добре?
Я був майже біля виходу, коли вона зупинилась навпроти мене, не даючи пройти.
— Почекай. Затримайся на секунду, — сказала вона, пом’якшуючи голос. — Будь ласка?
Я міг продовжувати йти, прямо крізь її аватар. Але не зробив цього. Мені відчайдушно потрібно було дістатись Мідлтауна і знайти Перші ворота, але я також стояв перед знаменитою Арт3мідою, яку мріяв зустріти роками. І вона була ще крутіша, ніж я уявляв. Я страшенно хотів провести з нею більше часу. Хотів, як сказав би поет вісімдесятих Говард Джонс, краще її дізнатись. Якщо я зараз піду, можливо, більше ніколи її не зустріну.
— Слухай, — сказала вона, дивлячись на свої черевики. — Пробач, що назвала тебе слабаком низького рівня. Це було не круто. Я тебе образила.
— Нічого. Насправді, ти мала рацію. Я лише десятого рівня.
— Це не має значення, ти теж мисливець. І досить розумний, якщо опинився тут. Тому хочу, щоб ти знав, що я поважаю тебе і визнаю твої вміння. І вибач за глузування.
— Вибачення прийнято. Не хвилюйся.
— Круто, — вона глянула з полегшенням. Міміка її аватара була напрочуд реалістичною, зазвичай це означало, що вона синхронізується з користувачем, а не контролюється програмою. Вона, напевно, користується дорогим обладнанням. — Я просто була трохи шокована побачивши тебе тут, — сказала вона. — Тобто, я
— Як довго? — запитав я, не очікуючи, що вона відповість.
Вона завагалась, а тоді почала тараторити.
— Три тижні! — сказала вона роздратовано. — Я приходжу сюди вже три чортові тижні, намагаючись перемогти цього дурного ліча у цій божевільній грі! А його штучний інтелект просто обурливий. Тобто, ти розумієш. Я ніколи до цього не грала у «Joust», і тепер вона зводить мене з глузду! Присягаюсь, я була
Я хотів запитати, чи вона ходить до школи на Людусі, але вона продовжувала говорити, все швидше й швидше, ніби в її мозку відкрився шлюз. Слова просто виливались з неї. Вона майже не зупинялась, щоб перевести подих.
— …і я прийшла сьогодні сюди з надією, що саме цієї ночі я нарешті переможу негідника і отримаю Мідний ключ, аж тут бачу, що хтось вже відкрив вхід. Я зрозуміла — здійснився мій найбільший страх. Хтось ще знайшов гробницю. Тож я бігла увесь шлях сюди, повністю неконтрольована. Тобто, я не була
— Вибач, — сказала вона секундою пізніше. — Я багато балакаю, коли нервуюсь. Чи коли схвильована. А зараз я ніби і те, і інше, бо помирала від бажання з кимось про це поговорити, але, зрозуміло, не могла сказати ні душі, чи не так? Не можна ж у звичайній розмові почати говорити про… — Вона знову зупинилась. — Яке я базікало! Пустомеля. Патякало. — Вона жестом застібнула рот на блискавку, закрила уявним ключем і викинула його. Не роздумуючи, я жестом впіймав ключ в повітрі та відімкнув їй рота. Це змусило її розсміятись — справжній, щирий сміх з доброю часткою хрюкання, що змусило розсміятись і мене.
Вона була чарівною. Її зухвала поведінка та швидка манера говорити нагадували мені Джордан, мого улюбленого героя зі «Справжнього генія». Я ще ніколи не відчував такого миттєвого зв’язку з іншою людиною, чи то в реальному житті, чи в ОАЗі. Навіть з Ейчем. В голові злегка паморочилося.
Коли вона перестала сміятись, то сказала:
— Мені варто налаштувати фільтр, щоб редагував мій сміх.
— Ні, не варто. У тебе досить гарний сміх, — відповів я, здригаючись від кожного вимовленого слова. — Та й у мене теж сміх дурнуватий.
Але вона лише сором’язливо посміхнулась та беззвучно промовила «дякую».
У мене з’явилось непереборне бажання її поцілувати. Байдуже, що це симуляція. Я набирався мужності, щоб попросити її контактну картку, коли вона простягнула руку: