Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 19)
На екрані з’явився напис «ДРУГИЙ ГРАВЕЦЬ КІНЕЦЬ ГРИ», і ліч видав довгий несамовитий крик гніву. Розлюченим ударом кулака розбив автомат «Joust» на мільйон крихітних пікселів, що розлетілись у всі боки відскакуючи від підлоги. Тоді повернувся до мене.
— Мої вітання, Парзіваль, — сказав він, низько вклоняючись. — Ти добре зіграв.
— Дякую, вельможний Асерераку, — відповів я, втримуючись від бажання стрибати і переможно покрутити задом перед його носом. Натомість, я урочисто відповів на його уклін. Після цього ліч перетворився на високого людського чарівника, одягненого в чорну мантію. Я відразу його впізнав. Це був аватар Галлідея — Анорак.
Я витріщився на нього, втративши дар мови. Протягом багатьох років мисливці припускали, що Анорак все ще блукає ОАЗою як автономний персонаж. Привид Галлідея у машині.
— А тепер, — заговорив чарівник знайомим голосом Галлідея. — Твоя винагорода.
Кімнату заповнили звуки цілого оркестру. До тріумфальних горнів швидко приєднались хвилюючі струнні. Я упізнав музику. Це був останній трек Джона Вільямса до оригінального епізоду «Зоряних війн», використаний у сцені, де принцеса Лея нагороджує Люка і Хана медалями (а Чубакка, як ви пригадуєте, отримав пояс зі зброєю).
Коли музика перейшла в крещендо, Анорак простяг праву руку. Там, на відкритій долоні, лежав Мідний ключ, предмет, який мільйони людей шукали останні п’ять років. Коли він передав його мені, музика затихла, і в ту ж секунду я почув дзенькіт. Я щойно отримав п’ятдесят тисяч очок досвіду, якраз достатньо, щоб підняти аватара прямісінько до десятого рівня.
— Прощавай, сер Парзіваль, — промовив Анорак. — Бажаю успіху в твоєму квесті.
І перш ніж я встиг запитати, що потрібно робити далі, або де знайти перші ворота, його аватар зник у спалаху світла під супровід звукового ефекту телепортації, який був взятий зі старого мультфільму вісімдесятих «Dungeons & Dragons».
Я залишився сам на порожньому підніжжі трону. Глянув на Мідний ключ у руці та переповнився зачудуванням і захопленням. Він виглядав точнісінько як у «Запрошенні Анорака»: простий антикварний мідний ключ, на овальній ручці витиснено римську цифру «I». Я покрутив його в руці аватара, спостерігаючи, як ліхтар освітлює римську цифру. Саме тоді я помітив два маленькі рядки тексту, вигравірувані на металі. Я підніс ключ до світла і прочитав їх уголос: «Те, що ти шукаєш, заховано в смітті на найглибшому рівні Даґґората».
Не було потреби читати вдруге. Я відразу зрозумів, про що йдеться. Я точно знав, куди потрібно йти і що потрібно зробити, коли я туди потраплю.
«Заховано в смітті» було посиланням на стару лінійку комп’ютерів TRS-80, які «Tandy» та «Radio Shack» виготовляли у сімдесятих-вісімдесятих роках. Користувачі комп’ютерів тієї епохи зневажливо називали TRS-80 «Trash 80», тобто «сміття».
Першим комп’ютером Галлідея був TRS-80 з неймовірними 16 кілобайтами оперативної пам’яті. І я точно знав, де можна знайти копію цього комп’ютера в ОАЗі. Кожен мисливець знав.
У перші дні ОАЗи Галлідей створив маленьку планету Мідлтаун на честь свого рідного міста в Огайо. Планета була місцем ретельного відтворення його рідного міста кінця вісімдесятих. Приказка про те, що дитинство не повернути? Галлідей знайшов спосіб. Мідлтаун був одним з його улюблених проектів, і він роками програмував та покращував його. І загальновідомим (принаймні для мисливців) було те, що найдетальнішою та найточнішою частиною симуляції Мідлтауна було відтворення будинку юного Галлідея.
Я не мав можливості його відвідати, але бачив сотні скріншотів та відео цього місця. В кімнаті Галлідея стояла точна копія його першого комп’ютера, TRS-80 Color Computer 2. Я був впевнений, що саме там він заховав Перші ворота. А другий рядок, витиснений на Мідному ключі, розказав, як саме до них дістатись:
«Даґорат» було словом ельфійською мовою сіндарін, яку створив Дж. Р. Р. Толкін для «Володаря перснів». Воно означає «битва», але Толкін писав його тільки з однією літерою «ґ», а не двома. «Даґґорат» (з двома «ґ») міг відноситись лише до одного: неймовірно незрозумілої комп’ютерної гри під назвою «Dungeons of Daggorath», випущеної у 1982. Гра була створена лише для однієї платформи, TRS-80 Color Computer.
У «Альманасі Анорака» Галлідей писав, що саме через гру «Dungeons of Daggorath» він вирішив, що хоче стати дизайнером відеоігор.
І «Dungeons of Daggorath» було серед ігор у коробці з-під взуття, яка в дитячій кімнаті Галлідея стояла поруч з TRS-80.
Все, що потрібно було зробити, це телепорутватись у Мідлтаун, піти в будинок Галлідея, сісти за його TRS-80, зіграти, досягти найнижчого рівня підземелля і… там я мав знайти Перші ворота.
Принаймні, такою була моя теорія.
Мідлтаун був у Секторі-7, далеко від Людуса. Але я набрав більш ніж достатньо золота та скарбів, щоб заплатити за телепортацію. За попередніми стандартами мого аватара, я тепер був непристойно багатим.
Я перевірив годину: 23:03 OST (OASIS Server Time — серверний час ОАЗи, який також був стандартним східним часом). У мене було вісім годин до початку школи. Цього мало вистачити. Я міг спробувати прямо зараз. Мчати геть з підземелля на поверхню, тоді щодуху бігти до найближчого транспортного терміналу. Звідти я міг телепортуватись безпосередньо в Мідлтаун. Якщо вирушу зараз, то мав би добратись до TRS-80 менш ніж за годину.
Я знав, що потрібно було трохи поспати. Я сидів в ОАЗі цілих п’ятнадцять годин. А завтра п’ятниця. Я можу телепортуватись у Мідлтаун одразу після школи, і матиму цілі вихідні, щоб знайти Перші ворота.
Але кого я обманював? Я не зможу сьогодні заснути, чи висидіти завтра в школі. Я повинен був іти
Я побіг до виходу, коли раптом зупинився посеред кімнати. Крізь відчинені двері я побачив довгу тінь, що мерехтіла на стіні, відлуння її кроків наближалося.
Через кілька секунд у дверях з’явився силует аватара. Я збирався дістати меч, коли зрозумів, що все ще тримаю в руці Мідний ключ. Сховав його в мішечок на поясі та витягнув з піхов меч. Коли я підняв клинок, аватар заговорив.
— Хто ти в біса такий? — вимогливо запитав силует. На слух голос належав молодій жінці. Якій не терпілось влаштувати бійку.
Коли я не зміг відповісти, жіночий аватар вийшов з тіні на мерехтливе світло факелів кімнати. У неї було чорне, як смола, волосся, коротко стрижене як у Жани Д’арк, виглядала на двадцять років. Коли вона підійшла ближче, я зрозумів, що знаю її. Ми насправді ніколи не зустрічались, але я упізнав її обличчя з десятків скріншотів, які вона опублікувала на своєму блозі за останні роки.
Це була Арт3міда.
Одягнена у важку броню кольору блакитного металу, скоріше в науково-фантастичному ніж фентезі стилі. На стегнах у легкій кобурі висіли парні бластерні пістолети, а в піхвах на спині — довгий, вигнутий ельфійський меч. Вона носила гоночні мітенки та пару класичних рейбенівських окулярів. Загалом, вона виглядала як дівчина-сусідка з постапокаліптичного кіберпанку вісімдесятих. І мені це подобалось, навіть дуже. Словом, вона була гарячою.
Вона пішла до мене, каблуки шипованих берців стукали по кам’яній підлозі. Зупинилась якраз на межі досяжності мого меча, але свого не витягнула. Натомість, підняла окуляри на лоба (явна показуха — сонячні окуляри не впливали на бачення гравця) і оглянула мене згори вниз, демонстративно оцінюючи.
На мить я був настільки приголомшений, що не міг говорити. Аби перебороти параліч, нагадав собі, що аватаром навпроти мене може керувати взагалі не жінка. Ця «дівчина», в яку я вже три роки віртуально закоханий, могла виявитись жирним, волохатим хлопцем на ім’я Чак. Після такого яскравого образу я зміг зосередитись на ситуації і головному питанні:
— Проковтнув язика? — запитала вона. — Я спитала: Хто. Ти. В біса. Такий?
Як і вона, я вимкнув ім’я свого аватара. Очевидно, я хотів залишитись анонімним, особливо враховуючи обставини. Невже вона не розуміла?
— Вітаю, — сказав я, легко вклонившись. — Я Хуан Санчес Вілья-Лобос Рамірес.
Вона посміхнулась.
— Головний металург іспанського короля Карла П’ятого?
— До ваших послуг, — відповів я, посміхаючись. Вона зрозуміла мою приховану цитату з «Горця» і відповіла іншою. Це точно була Арт3міда.
— Мило, — вона глянула через моє плече, вгору на порожню платформу, а тоді знову на мене. — Ну, розказуй. Як успіхи?
— Успіхи в чому?
— Поєдинку з Асерераком? — вона сказала так, ніби це було очевидно.
Раптом я зрозумів. Вона тут вже не вперше. Я не перший мисливець, який розшифрував Лімерик і знайшов Гробницю жахіть. Арт3міда мене обійшла. І якщо вона знала про «Joust», значить вже змагалась з лічем. Але якби вона вже мала Мідний ключ, у неї не було б причин сюди повертатись. Отже, ключа в неї явно ще не було. Вона зійшлася з лічем у поєдинку і він її переміг. І вона повернулась, щоб спробувати знову. Це могла бути її восьма або й дев’ята спроба. І вона, очевидно, припускала, що він переміг і мене.
— Ей? — сказала вона, нетерпляче постукуючи правою ногою. — Я чекаю.