Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 18)

Я глибоко вдихнув, підняв меч та ступив правою ногою на нижню сходинку підніжжя. Почувся тріскіт кісток, Асерерак повільно підвів голову. Очі-рубіни засяяли яскраво-червоним світлом. Я позадкував, очікуючи, що він зістрибне і почне атакувати. Але він не піднявся з трону. Замість цього, він опустив голову і пронизав мене холодним поглядом.

— Вітаю, Парзіваль, — мовив він скрипучим голосом. — Що ти шукаєш?

Це захопило мене зненацька. Згідно з модулем, ліч не мав говорити. Він повинен був атакувати, залишивши мені єдиний вибір: або вбити його, або чимдуж бігти геть.

— Я шукаю Мідний ключ, — відповівши, я згадав, що розмовляю з королем, тож швидко схилив голову, опустився на одне коліно і додав: — Ваша величносте.

— Звичайно, що шукаєш, — відповів Асерерак, жестом дозволяючи мені підвестись. — І ти прийшов у потрібне місце.

Він піднявся, від руху його муміфікована шкіра заскрипіла. Я сильніше стиснув меча, все ще чекаючи нападу.

— Як мені бути певним, що ти гідний володіти Мідним ключем? — запитав він.

От лайно! І як я в біса повинен відповісти на таке запитання? А якщо я відповім неправильно? Він висмокче мою душу і спопелить?

Я розмірковував над придатною відповіддю. Найкраще, що прийшло на думку, було:

— Дозвольте довести, що я гідний, вельможний Асерераку.

Ліч видав довгий тривожний регіт, що луною відбився від кам’яних стін кімнати.

— Дуже добре! — сказав він. — Ти повинен довести свою гідність, зійшовшись зі мною у поєдинку на списах!

Я ніколи не чув, щоб безсмертний король-ліч викликав когось на поєдинок. Тим більше в підземній похоронній залі.

— Гаразд, — відповів я невпевнено. — Але хіба нам не потрібні для цього коні?

— Не коні, — мовив він, відходячи від трону. — Птахи.

Він махнув кощавою рукою на трон. Короткий спалах світла супроводжувався звуковим ефектом перетворення (взятим, я був упевнений, зі старого мультфільму «Супер-друзі»). Трон розплавився і трансформувався у старий монетний ігровий автомат. З панелі управління стирчали два джойстики, один жовтий, інший синій. Прочитавши підсвічену назву гри, я не зміг не посміхнутись: «Joust9. Williams Electronics, 1982.

— Переможе, той, хто виграє дві гри з трьох, — прохрипів Асерерак. — Якщо переможеш ти, я подарую тобі те, що шукаєш.

— А якщо переможете ви? — запитав я, знаючи відповідь.

— Якщо переможцем стану я, — промовив ліч, а його очі-рубіни спалахнули ще яскравіше, — то ти помреш!

У його правій руці з’явилася куля вируючого оранжевого полум’я. Він загрозливо її підняв.

— Звичайно, — сказав я. — Так і подумав. Просто хотів пересвідчитися.

Вогняна куля в руці Асерерака згасла. Він простягнув шкірясту долоню, на якій тепер були два блискучі четвертаки.

— Я плачý.

Він підійшов до автомату «Joust» і опустив обидва четвертаки в монетний слот зліва. Почулось два низьких електронних дзвіночка і лічильник піднявся з нуля до двох.

Асерерак взявся за жовтий джойстик зліва на панелі та зімкнув навколо нього кістляві пальці.

— Ти готовий? — прохрипів він.

— Так, — відповів я, глибоко вдихнувши. Розім’яв пальці та схопив джойстик другого гравця лівою рукою, тримаючи праву руку на кнопці «змах».

Асерерак нахилив голову зліва направо, похрустівши шиєю. Звучало, наче зламалася гілка. Тоді вдарив по кнопці «два гравці» і поєдинок розпочався.

«Joust» був класичною аркадною грою вісімдесятих з дивними умовами. Кожен гравець керував лицарем, озброєним списом. Перший гравець верхи на страусі, а другий — на лелеці. Потрібно було змахувати крилами, щоб літати по екрану і «вибити з сідла» іншого гравця, а також декількох контрольованих комп’ютером ворожих лицарів (всі верхи на грифах). При зіткненні з противником вигравав поєдинок той, чий спис був вище на екрані. Переможений помирав і втрачав життя. Вбиваючи ворожого лицаря, його гриф відкладав зелене яйце, з якого швидко вилуплювався інший ворожий лицар, якщо його вчасно не підібрати. Також час від часу з’являвся крилатий птеродактиль, щоб посіяти хаос.

Я не грав у «Joust» протягом року. Це була одна з улюблених ігор Ейча, і тривалий час у його чат-кімнаті був ігровий автомат. Він викликав мене на гру, коли хотів вирішити суперечку чи якийсь дурний спір про поп-культуру. Протягом декількох місяців ми грали майже кожного дня. Спочатку Ейч був трохи кращим ніж я, і мав звичку зловтішатись з приводу своїх перемог. Це так мене дратувало, що я почав практикуватись самостійно, граючи ночами проти комп’ютера. Я відточував свої навички доти, доки не став настільки вправним, щоб перемагати Ейча неодноразово та послідовно. Тоді я почав зловтішатись з нього, смакуючи помсту. Під час останньої нашої гри, я так нещадно втер йому носа, що він розізлився і поклявся ніколи більше зі мною не грати. З того часу для вирішення суперечок ми використовуємо «Street Fighter II».

Мої навички у «Joust» притупилися значно сильніше, ніж я думав. Перші п’ять хвилин я просто намагався розслабитись і пригадати управління та ритм гри. За цей час Асерерак вбив мене двічі, безжально скеровуючи свого крилатого скакуна по ідеальній траєкторії. Він керував джойстиком з прорахованою досконалістю машини. Чим, звичайно, він і був — найсучаснішим штучним інтелектом для NPC, запрограмований самим Галлідеєм.

До кінця першої гри до мене почали повертатися усі рухи і прийоми, яких я навчився під час тих поєдинків-марафонів з Ейчем. Але Асерерак не потребував розминки. Він був у чудовій формі з самого початку і я вже ніяк не міг надолужити свій слабкий старт. Він убив мого останнього воїна, перш ніж я набрав бодай 30 000 балів. Сором.

— Одна поразка, Парзіваль, — сказав він з незмінним вищиром. — Залишилась ще одна.

Він не витрачав час, примушуючи мене стояти і дивитись, як він дограє. Простягнув руку та знайшов перемикач живлення на задній панелі ігрового автомата, вимкнув його та знову ввімкнув. Після того, як прокрутилася вступна заставка «Williams Electronics», дістав з повітря ще два четвертаки і опустив їх у гру.

— Ти готовий? — запитав він, згорбившись над панеллю керування.

Я на секунду завагався, а тоді запитав:

— Власне, ви не проти помінятися сторонами? Я звик грати зліва.

Це було правдою. Коли ми з Ейчем грали в Підвалі, я завжди був на страусі. Під час першої гри мій ритм трохи збився через те, що я був з правої сторони.

Асерерак, здається, мить обдумував прохання. Тоді кивнув.

— Звичайно.

Він відійшов від автомата і ми помінялись сторонами. Раптом до мене дійшло, наскільки абсурдною була ця сцена: хлопець, одягнений у броню, стоїть біля безсмертного короля, обидва вхопились у джойстики класичної аркадної гри. Таке сюрреалістичне зображення ви очікуєте побачити на обкладинці старого номера журналу «Геві-метал» чи «Дракон».

Асерерак ударив по кнопці «два гравці» і я зосередив погляд на екрані.

Наступна гра також почалась для мене невдало. Рухи противника були невблаганні й точні, і перші кілька хвилин я просто намагався його уникнути. Мене також відволікало безперервне клацання його кістяного вказівного пальця по кнопці «Змах».

Я розслабив щелепу і очистив розум, змушуючи себе не думати про те, де я був, проти кого грав чи що було поставлено на карту. Намагався уявити, ніби я у Підвалі, граю проти Ейча.

Це спрацювало. Я повністю поринув у гру, і ситуація обернулася на мою користь. Я почав знаходити недоліки в стилі гри ліча, прогалини в його програмі. Це те, що я засвоїв за роки вправляння у сотнях різних відеоігор. Завжди є якась хитрість, щоб перемогти керованого комп’ютером противника. У таких іграх талановитий гравець завжди може перемогти штучний інтелект, тому що програмне забезпечення не вміє імпровізувати. Воно може реагувати або випадковим чином, або обмеженою кількістю заздалегідь заданих способів, заснованих на певній кількості запрограмованих умов. Це було аксіомою у відеоіграх, і буде, доки людство не винайде справжній штучний інтелект.

Наша друга гра наближалась до кінця, але якраз тоді я помітив закономірність в техніці ліча. Міняючи напрямок свого страуса у відповідний момент, я міг змусити його лелеку зіткнутися з одним із грифів. Повторюючи цей рух, я зміг одне за одним забирати його додаткові життя. Я й сам кілька разів помер у процесі, але нарешті переміг його на десятій хвилі, без жодного додаткового життя в запасі.

Я відійшов від автомату і зітхнув з полегшенням. Потоки поту стікали чолом та навколо візора. Я витер обличчя рукавом сорочки і аватар зімітував цей рух.

— Хороша гра, — промовив Асерерак. Тоді, на мій подив, простяг свою засохлу пазуристу руку. Я потиснув її, при цьому нервово хихикаючи.

— Так. Хороша гра, чувак. — Мені спало на думку, що, химерним чином, я насправді грав проти Галлідея. Я швидко відштовхнув цю думку, злякавшись, що виведу себе з рівноваги.

Асерерак ще раз створив два четвертаки і кинув їх у автомат.

— Ця гра все вирішить, — сказав він. — Ти готовий?

Я кивнув. Цього разу я взяв на себе сміливість натиснути кнопку «два гравці».

Наша фінальна вирішальна гра тривала довше, ніж дві попередні разом узяті. Під час останньої хвилі, на екрані було так багато грифів, що було важко рухатись, уникаючи їх. Ми з лічем зустрілись востаннє, на вершині ігрового поля, безперервно б’ючи по кнопках «Змах» і смикаючи джойстиками вліво й вправо. Уникаючи мого удару, Асерерак зробив останній відчайдушний рух, і опустився на мікрометр нижче, ніж було треба. Його остання пташка загинула в крихітному вибуху пікселів.