Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 71)

— Я б радив кесарів розтин. Якби це була моя дружина, я зробив би їй кесарів розтин. 

— А які можуть бути наслідки? 

— Жодних. Нічого, крім шраму. 

— А інфекція? 

— Небезпека більша, якщо застосовувати щипці. 

— А що, як чекати й нічого не робити? 

— Рано чи пізно доведеться щось робити. Пані Генрі і так дуже знесилена. Що швидше зробити операцію, то буде безпечніше. 

— Тоді робіть якомога швидше, — сказав я. 

— Я піду й дам розпорядження. 

Я зайшов до пологової зали. Медсестра була з Кетрін, яка лежала на столі під простирадлом, велика, дуже бліда і втомлена. 

— Ти дав йому згоду? — спитала вона. 

— Так. 

— От і чудово. Тепер усе минеться за годину. Бо я вже не витримую, дорогенький. Я просто розвалююсь. Дай мені те, будь ласка. Воно не діє. Ой, воно вже не діє! 

— Дихай глибоко. 

— Я дихаю. Ой, воно вже не діє. Воно не діє! 

— Принесіть інший балон, — сказав я медсестрі. 

— Це новий балон. 

— Я така дурепа, дорогенький, — сказала Кетрін. — Але воно вже зовсім не діє.  

Вона почала плакати. 

— Ой, я так хотіла мати цю дитинку, і щоб не завдати клопотів, але тепер я вже не витримую, просто розвалююсь, і ще воно вже не діє. Ой, дорогенький, воно зовсім не діє. Я волію померти, аби тільки це все скінчилось. Ой, дорогенький, прошу тебе, зупини це. І знову хапає. Ой, ой, ой!  

Заливаючись сльозами, вона дихала під маскою.  

— Воно не діє. Воно не діє. Воно не діє. Не зважай на мене, дорогенький. Не плач, будь ласка. Не зважай на мене. Я просто розвалююсь. Мій бідолашний. Я так тебе кохаю, і зі мною все буде добре. Цього разу все буде добре. Чому мені нічого не дають? Якби ж то мені щось дали. 

— Я зроблю, щоб воно подіяло. Викручу до самого кінця. 

— Дай мені вже. 

Я повернув диск до кінця, вона стала дихати важко і глибоко, а її рука на масці розслабилась. Я відключив наркоз і зняв з неї маску. Вона повернулася звідкілясь іздалеку. 

— Було так гарно, дорогенький. Ой, ти такий добрий зі мною. 

— Але буть відважною, бо я не зможу постійно це робити. Це може тебе вбити. 

— Я вже не маю відваги, дорогенький. Я зломлена. Мене зламали. Тепер я це знаю. 

— З усіма таке трапляється. 

— Але ж це жахливо. На тебе тиснуть і тиснуть, аж поки не зламають. 

— Через годину все минеться. 

— Як гарно, правда? Я ж не помру, дорогенький, ні? 

— Ні. Я тобі обіцяю. 

— Бо я не хочу померти й залишити тебе, але я вже така втомлена через усе це і мені здається, що я помру. 

— Дурниці. Усім так здається. 

— Інколи я знаю, що помру. 

— Ні. Ти не можеш померти. 

— Але що, як помру? 

— Я тобі не дозволю. 

— Дай мені це швидше. Дай мені! 

А після цього:  

— Я не помру. Я не дам собі померти. 

— Звичайно, ні. 

— Ти будеш зі мною? 

— Але не дивитимусь. 

— Ні, просто будь поруч. 

— Звісно. Я буду весь час поруч. 

— Ти такий добрий зі мною. Знову, дай це мені. Дай трохи більше. Воно не діє! 

Я повернув диск до цифри три, а тоді чотири. Не міг дочекатися, коли повернеться лікар. Я боявся тих цифр після двійки. 

Нарешті прийшов інший лікар з двома медсестрами, вони поклали Кетрін на ноші з коліщатками, і ми рушили коридором. Ноші швидко провезли коридором і закотили в ліфт, де всім довелося тулитися до стін, щоб звільнити місце; тоді нагору, з ліфта крізь відчинені двері й далі коридором на гумових коліщатках до операційної. Я не впізнав лікаря, шо був у шапочці й масці. Там ще був якийсь лікар і більше сестер. 

— Нехай щось мені дадуть, — сказала Кетрін. — Нехай щось мені дадуть. Ой, лікарю, будь ласка, дайте мені щось таке, щоб мені стало легше! 

Один з лікарів притулив їй до обличчя маску, а я зазирнув у двері й побачив яскраво освітлений амфітеатр операційної. 

— Можете зайти в інші двері й сісти там нагорі, — сказала мені сестра. 

За бар’єром були лавки, з яких було видно освітлений операційний стіл. Я подивився на Кетрін. Обличчя її було закрите маскою, і вона тепер лежала спокійно. Ноші викотили допереду. Я відвернувся й рушив коридором. До входу на галерею поспішали ще дві сестри. 

— Кесарів розтин, — сказала одна. — Зараз робитимуть кесарів розтин. 

Друга засміялася:  

— Як ми вчасно. От пощастило, скажи?  

Вони зайшли у двері до галереї. 

Надійшла ще одна сестра. Вона квапилася теж. 

— Заходьте сюди. Ось сюди, — сказала вона. 

— Я почекаю тут. 

Вона побігла далі. Я крокував туди-сюди коридором. Боявся заходити. Я визирнув у вікно. Там було темно, але в світлі від вікна я бачив, що йде дощ. Я зайшов до якоїсь кімнати наприкінці коридора і почав розглядати наклейки на пляшках у скляній шафці. Тоді вийшов, став у порожньому коридорі й дивився на двері операційної. Вийшов якийсь лікар, а за ним медсестра. Він тримав у руках щось подібне на щойно оббілованого кролика, квапливо пробіг коридором і зник за іншими дверима. Я підійшов до цих дверей і побачив, як вони щось там роблять новонародженому немовляті. Лікар підняв його й показав мені. Тримав немовля за ніжки й поплескував його. 

— З ним усе гаразд? 

— Усе прекрасно. Важить кілограмів зо п’ять. 

Я нічого не відчував до немовляти. Неначе він не мав до мене жодного стосунку. Я не відчував себе батьком.