Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 73)

— Я щойно дзвонила вам у готель, — сказала вона. 

Щось обірвалося у мене в грудях. 

— Що сталося? 

— Пані Генрі мала кровотечу. 

— Я можу зайти? 

— Ні, не зараз. Там з нею лікар. 

— Це небезпечно? 

— Це дуже небезпечно.  

Сестра зайшла в палату й зачинила за собою двері. Я сів неподалік у коридорі. У грудях була пустка. Я ні про що не думав. Не міг думати. Я знав, що вона помирає і молився, щоб цього не сталося. Не дай їй померти. О, Господи, благаю тебе, не дай їй померти. Я все для тебе зроблю, тільки не дай їй померти. Прошу, прошу, прошу тебе, милостивий мій Боже, не дай їй померти. Милостивий Боже, не дай їй померти. Прошу, прошу, прошу тебе, не дай їй померти. Господи, зроби, будь ласка, так, щоб вона не померла. Я зроблю все, що скажеш, тільки не дай їй померти. Ти забрав немовля, але не дай померти їй. Це нічого, що ти забрав його, але не дай їй померти. Прошу тебе, прошу, милостивий Боже, не дай їй померти. 

Сестра відчинила двері й кивнула пальцем, щоб я заходив. Я рушив за нею до палати. Кетрін не подивилася в мій бік, коли я зайшов. Я підступив до її ліжка. Лікар стояв з другого боку ліжка. Кетрін поглянула на мене й усміхнулася. Я схилився над ліжком і заплакав. 

— Бідолашний мій, — сказала ледь чутно Кетрін. 

Мала посіріле обличчя. 

— Усе гаразд, Кет, — сказав я. — З тобою все буде гаразд. 

— Я помираю, — сказала вона, тоді помовчала і сказала:  

— Я так цього не хочу. 

Я взяв її за руку. 

— Не доторкайся до мене, — сказала вона. 

Я відпустив її руку. Вона всміхнулася.  

— Бідолашний мій. Торкайся, скільки захочеш. 

— Усе буде гаразд, Кет. Я знаю, що з тобою все буде гаразд. 

— Я хотіла написати тобі листа на той випадок, якби щось сталося, але не зробила цього. 

— Ти хочеш, щоб до тебе прийшов священник чи хтось інший? 

— Тільки ти, — сказала вона. 

А тоді трохи згодом:  

— Я не боюся. Я просто так цього не хочу. 

— Ви не повинні так багато розмовляти, — сказав лікар. 

— Гаразд, — сказала Кетрін. 

— Що я міг би зробити, Кет? Принести тобі щось? 

Кетрін усміхнулася:  

— Ні.  

А тоді трохи згодом:  

— Ти не робитимеш те саме з іншою дівчиною і не казатимеш тих самих слів, правда? 

— Ніколи. 

— Але я хочу, щоб у тебе були дівчата. 

— Мені вони не потрібні. 

— Ви забагато говорите, — сказав лікар. — Пан Генрі мусить вийти. Він може прийти пізніше. Ви не помрете. Не треба говорити дурниць. 

— Гаразд, — сказала Кетрін. — Я буду приходити до тебе вночі, — сказала вона. 

Їй було дуже важко говорити. 

— Прошу вийти з палати, — сказав лікар. — Їй не можна розмовляти. — Кетрін з посірілим обличчям підморгнула мені.  

— Я буду за дверима, — сказав я. 

— Не журись, дорогенький, — сказала Кетрін. — Я зовсім не боюся. Це просто паскудний жарт. 

— Ти моя відважна солодка кохана. 

Я чекав за дверима в коридорі. Чекав дуже довго. Нарешті з палати вийшла сестра й підійшла до мене.  

— Боюся, що з мадам Генрі дуже погано, — сказала вона. — Я боюся за неї. 

— Вона померла? 

— Ні, але втратила свідомість. 

У неї почалися кровотечі, одна за одною. Їх не могли зупинити. Я зайшов у палату й був біля Кетрін, аж поки вона померла. Вона весь час була непритомна і помирала недовго. 

За дверима в коридорі я спитав у лікаря:  

— Чим міг би я сьогодні ще допомогти? 

— Нічим. Нічого вже не зробиш. Може, провести вас до готелю? 

— Ні, дякую. Я трохи ще побуду тут. 

— Я знаю, тут нічого вже не скажеш. Я не можу висловити… 

— Не треба, — сказав я. — Нічого вже не скажеш. 

— На добраніч, — сказав він. — А може, я провів би вас до готелю? 

— Ні, дякую. 

— Це єдине, що ми могли зробити, — сказав він. — Операція виявила… 

— Я не хочу про це говорити, — сказав я. 

— Але я б хотів провести вас до готелю. 

— Ні, дякую. 

Він рушив коридором. Я підійшов до дверей палати. 

— Вам сюди не можна, — сказала одна з медсестер. 

— Можна, — сказав я. 

— Ні, ще не можна. 

— Ідіть звідси, — сказав я. — І та друга хай іде. 

Та коли я їх випровадив, зачинив двері і вимкнув світло, краще мені не стало. То було те саме, що прощатися зі статуєю. Трохи згодом я вийшов з палати, а потім з лікарні і рушив під дощем до готелю.