Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 72)

— Ну, що, пишаєтесь синочком? — запитала сестра. 

Його обмивали й загортали у щось. Я бачив маленьке темне личко й темну ручку, але не помічав жодного руху й не чув його крику. Лікар знову почав йому щось робити. Він виглядав стурбованим. 

— Ні, — сказав я. — Він мало не вбив свою матір. 

— Дитинка в цьому не винна. Хіба ви не хотіли хлопчика? 

— Ні, — сказав я. 

Лікар і далі заклопотано займався ним. Підняв його за ніжки й плескав. Я не хотів цього бачити. Вийшов у коридор. Міг тепер піти й подивитися. Я зайшов у двері і спустився трохи галереєю. Сестри, що сиділи біля бар’єра, показали, щоб я зійшов до них. Я похитав головою. Мені і звідси було достатньо видно. 

Я подумав, що Кетрін померла. Вона виглядала мертвою. Її обличчя посіріло принаймні видима мені частина. Там унизу, під лампою, лікар зашивав велику й довгу рану з широкими краями. Другий лікар у масці давав знеболювальне. Дві сестри в масках подавали речі. Це все нагадувало картину з часів інквізиції. Я знав, що міг би спостерігати за операцією від самого початку, але був радий, що цього не зробив. Не думаю, що міг би дивитися, як її різали, але тепер бачив, як швидко і вправно накладаються шви, немов стібки у шевця, а краї рани змикаються у дещо нерівний випнутий рубець. Коли рану зашили, я вийшов у коридор і знову почав блукати туди-сюди. Невдовзі вийшов лікар. 

— Як вона? 

— Нормально. Ви дивилися? 

Він виглядав утомленим. 

— Я бачив, як ви зашивали. Розріз мені здався дуже довгим. 

— Ви так гадаєте? 

— Так. А той шрам потім розгладиться? 

— О, так. 

За якийсь час викотили ноші на коліщатках і дуже швидко покотили до ліфта. Я йшов збоку. Кетрін стогнала. Унизу її поклали до ліжка в її палаті. Я сів на стілець у ногах ліжка. У палаті була медсестра. Я підвівся і став біля ліжка. У кімнаті було темно. Кетрін простягла руку.  

— Привіт, дорогенький, — сказала вона. 

Її голос був дуже кволий і втомлений. 

— Привіт, кохана. 

— То хто в нас народився? 

— Тсс… не розмовляйте, — сказала сестра. 

— Хлопчик. Він довгий, товстенький і темний. 

— Усе з ним гаразд? 

— Так, — сказав я. — Усе нормально. 

Я помітив, що сестра якось дивно на мене подивилася. 

— Я страшенно втомилася, — сказала Кетрін. — І в мене все пече, як у пеклі. А ти як, дорогенький? 

— Усе гаразд. Не розмовляй. 

— Ти був такий добрий зі мною. Ой, дорогенький, у мене все так жахливо болить. А як він виглядає? 

— Як оббілований кролик зі зморшкуватим старечим личком. 

— Вам треба вийти, — сказала сестра. — Мадам Генрі не повинна розмовляти. 

— Я буду за дверима. 

— Піди щось перекуси. 

— Ні. Я буду за дверима.  

Я поцілував Кетрін. Вона була землистого кольору, дуже квола і виснажена. 

— Я можу поговорити з вами? — сказав я сестрі. 

Вона вийшла разом зі мною в коридор. Я пройшов коридором трохи далі. 

— Що сталося з дитиною? — спитав я. 

— А ви не знаєте? 

— Ні. 

— Вона не була жива. 

— Вона була мертва? 

— Нічого не могли зробити, щоб вона почала дихати. Довкола шиї затяглась пуповина чи щось таке. 

— Тобто, вона мертва. 

— Так. Дуже шкода. Такий був гарний великий хлопчик. Я думала, ви знали. 

— Ні, — сказав я. — Ви краще вертайтесь до мадам. 

Я сів на стілець перед столиком, де збоку висіли на скріпках рапортички сестер, і подивився за вікно. Нічого не було видно, крім темряви й дощу, що падав навскоси у смузі світла з вікна. Ось воно що. Малий помер. Ось чому лікар мав такий стомлений вигляд. Але чому вони виробляли з ним те все у кімнаті? Думали, мабуть, що він очуняє й почне нормально дихати. Я був невіруючий, але знав, що його треба було похрестити. Але якщо він узагалі не дихав? Бо так і було. Він навіть не був живий. Хіба що тільки в Кетрін. Я часто відчував, як він там штурхається. Але не останнього тижня. Може, він уже тоді задушився. Бідолашне дитятко. 

Краще б мене так задушило до бісової мами. Ні, я цього не хотів би. Хоч тоді не довелося б проходити через усі ці помирання. Тепер ось і Кетрін помре. Та й із тобою це вже сталося. Ти вже помер. Навіть не зрозумів, що діється. Не мав коли дізнатися. Тебе сюди жбурнули і сказали правила, а першого ж разу, коли ти їх порушив, тебе просто вбили. Або як Аймо, безпричинно. Або нагородивши сифілісом, як Рінальді. Врешті-решт тебе однаково вбивають. У цьому можеш не сумніватися. Рано чи пізно вони тебе вб’ють. 

Якось у таборі я підклав до вогнища колоду, в якій було повно мурашок. Коли вона почала горіти, мурахи вилізли назовні і спочатку кинулися досередини, де був вогонь, а тоді розвернулися й побігли назад, до краю колоди. Коли вони зовсім обліпили той край, почали падати у вогнище. Деякі встигали вибратися звідти, обсмалені і сплющені, а тоді відповзали, самі не знаючи куди. Але більшість сунула до вогню, а тоді назад, скупчувалася на прохолоднішому кінці колоди і врешті-решт падала у вогонь. Пригадую, я тоді ще подумав, ніби це наче кінець світу і чудова нагода для мене стати месією, забравши колоду з вогню й пожбуривши її подалі, щоб мурашки могли злізти на землю. Але я нічого такого не зробив, а тільки вилив на колоду воду з бляшаного кухлика, щоб налити туди віскі, а вже потім розвести його водою. Думаю, що та вода, виплеснута на розпечену колоду, тільки ошпарила мурах. 

Отож тепер я сидів у коридорі й чекав, що мені скажуть про Кетрін. Сестра не виходила, тож невдовзі я сам підійшов до дверей, ледь чутно їх прочинив і зазирнув усередину. Спочатку я нічого не міг бачити, бо в коридорі було яскраве світло, а в палаті було темно. Тоді я побачив сестру, що сиділа біля ліжка, і голову Кетрін на подушці, а сама вона лежала пласко під простирадлом. Сестра приклала палець до уст, тоді підвелася й підійшла до дверей. 

— Як вона? — спитав я. 

— Нормально, — сказала сестра. — Підіть повечеряйте, а тоді, як захочете, приходьте знову. 

Я вийшов у коридор, спустився сходами вниз, вийшов з лікарні і попрямував під дощем темною вуличкою до кав’ярні. Усередині було яскраво освітлено, а за столиками сиділо чимало людей. Усі столики були зайняті, але до мене підійшов офіціант, узяв моє мокре пальто й капелюха і показав мені столик, де було вільне місце навпроти якогось літнього чоловіка, що пив пиво й читав вечірню газету. Я сів і запитав офіціанта, яка в них сьогодні була страва дня, plat du jour. 

— Печеня з телятини… але вона вже закінчилася. 

— Що ви тоді мене порадите? 

— Яєчня з шинкою, яєчня з сиром, chourcroute. 

— Chourcroute я вже їв на обід, — сказав я. 

— Це правда, — сказав він. — Це правда. Ви вже сьогодні їли chourcroute.  

Це був чоловік середніх літ з лисиною на потилиці, яку він приховував, ретельно начісуючи на неї своє ріденьке й масне волосся. Він мав добре обличчя. 

— То що вам подати? Яєчню з шинкою чи з сиром? 

— Яєчню з шинкою, — сказав я, — і пиво. 

— Світле? 

— Так, — сказав я. 

— Я пригадав, — сказав він. — Ви й удень брали світле. 

Я з’їв яєчню з шинкою і випив пиво. Яєчню й шинку подали у круглій тарелі, шинка була знизу, а яєчня зверху. Вона була дуже гаряча, і зробивши перший ковток, я мусив запивати його пивом, щоб охолодити рот. Я був голодний і замовив офіціантові ще одну порцію. Випив декілька склянок пива. Я ні про що не думав, а тільки читав газету в руках чоловіка навпроти мене. Там ішлося про прорив на англійській ділянці фронту. Коли той чоловік зауважив, що я читаю ззаду його газету, він її склав. Я хотів попросити газету в офіціанта, але якось не міг сконцентруватися. 

У кав’ярні було гаряче, й повітря було задушливе. Багато людей за столиками були знайомі між собою. На деяких столиках грали в карти. Кельнери діловито розносили від бару до столиків напої. Зайшли двоє чоловіків і не могли знайти вільного місця. Вони стали навпроти мого столика. Я замовив ще одне пиво. Не був ще готовий іти звідси. Повертатися в лікарню було ще зарано. Я намагався ні про що не думати і зберігати спокій. Чоловіки постояли, але ніхто не вставав з-за столиків, тож вони пішли собі геть. Я випив ще одне пиво. На столику переді мною вже назбирався чималий стосик тарілочок. Чоловік навпроти мене зняв окуляри, сховав їх у футляр, згорнув газету й поклав її до кишені, а тоді сидів собі, тримаючи в руці чарочку лікеру й розглядаючи кав’ярню. Раптом я відчув, що мені вже час іти. Я закликав офіціанта, розрахувався з ним, одягнув пальто й капелюха і рушив до дверей. Тоді попрямував під дощем до лікарні. 

Нагорі я зустрів у коридорі медсестру.