Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 70)

— Нічого в мене не виходить, дорогенький, — сказала вона. — Мені так жаль. Я думала, що впораюся з цим дуже легко. А тут… знову… — вона простягла руку по маску і притулила її до обличчя. Лікар повернув диск, стежачи за нею. Невдовзі все минулося. 

— Було не дуже, — сказала Кетрін. Вона всміхнулася. — Я просто дурію від цього наркозу. Він такий чудовий. 

— Візьмемо трохи додому, — сказав я. 

— Знову підходить, — сказала швидко Кетрін. 

Лікар повернув диск і подивився на годинник. 

— Як часто тепер? — запитав я. 

— Приблизно щохвилини. 

— Чи вам не пора обідати? 

— Скоро щось перекушу, — сказав він. 

— Ви повинні щось з’їсти, лікарю, — сказала Кетрін. — Мені так прикро, що зі мною стільки мороки. А не міг би мій чоловік давати мені наркоз? 

— Якщо бажаєте, — сказав він. — Треба повертати до цифри два. 

— Бачу, — сказав я. 

На диску, що повертався з допомогою ручки, були позначки. 

— Я хочу зараз, — сказала Кетрін. 

Вона міцно притулила маску до обличчя. Я повернув диск до цифри два, а коли Кетрін відклала маску, крутнув його назад. Я був дуже вдячний лікареві, що він дозволив мені зайнятися якоюсь справою. 

— Це ти зробив, дорогенький? — запитала Кетрін. 

Вона погладила мою руку. 

— Звичайно. 

— Ти такий хороший.  

Вона трохи сп’яніла від наркозу. 

— Я їстиму в сусідній кімнаті, — сказав лікар. — Можете будь-коли мене покликати.  

Минав час, я дивився, як він їсть, а пізніше побачив, що він ліг і закурив сигарету. Кетрін була вже дуже втомлена. 

— Думаєш, я колись народжу цю дитину? — спитала вона. 

— Так, звичайно народиш. 

— Я вже так стараюсь. Штовхаю, але нічого не виходить. Знову починається. Дай мені швидше. 

О другій годині я пішов пообідати. У кав’ярні було кілька чоловіків за столиками, де перед ними стояла кава й чарки з вишневим або виноградним бренді. Я сів за столик.  

— Можна пообідати? — спитав я офіціанта. 

— Обідній час уже минув. 

— А що у вас ще є? 

— Є choucroute, квашена капуста. 

— Давайте мені choucroute і пиво. 

— Світле чи темне? 

— Світле. 

Офіціант приніс тарілку квашеної капусти зі шматочком шинки та сосискою, загорнутою в гарячий, просякнутий вином капустяний лист. Я з’їв це все і випив пиво. Був дуже голодний. Дивився на людей за столиками кав’ярні. За одним столиком грали в карти. Двоє чоловіків за сусіднім столиком розмовляли й курили. У кав’ярні було повно диму. За цинковою барною стійкою, де я сьогодні снідав, було тепер троє осіб: той літній чоловік, пухкенька жіночка в чорній сукні, що сиділа за лядою і слідкувала за тим, що подається на столи, та хлопчик у фартусі. Мені було цікаво, скільки дітей у тієї жінки, і як у неї проходили пологи. 

Доївши choucroute, я повернувся до лікарні. На вулиці було вже чисто. Там не було вже сміттєвих бачків. День був хмарний, але сонце робило спроби визирнути з-за хмар. Я піднявся нагору ліфтом й рушив коридором до палати Кетрін, де залишив свій білий халат. Я одягнув його й зашпилив ззаду на шиї. Подивився в дзеркало й побачив там якогось бородатого лікаря-самозванця. Пішов коридором до пологової зали. Двері були зачинені, і я постукав. Ніхто не відповів, тож я натиснув клямку й увійшов. Лікар сидів біля Кетрін. Медсестра робила щось у другому кінці кімнати. 

— Тут ваш чоловік, — сказав лікар. 

— Ой, дорогенький, у мене такий чудовий лікар, — сказала дуже дивним голосом Кетрін. — Він розповідав мені дивовижну історію, а коли був занадто сильний біль, він робив так, що я кудись відлітала. Він такий чудовий. Ви просто чудо, лікарю. 

— Ти сп’яніла, — сказав я. 

— Я знаю, — сказала Кетрін. — Але ти такого не кажи. — А тоді: — Дайте мені, Дайте мені. 

Вона схопила маску й дихала глибоко, часто й уривчасто, немовби задихаючись, аж у респіраторі щось клацало. Тоді вона важко зітхнула, а лікар простяг ліву руку і зняв з неї маску. 

— Оце так схопило, — сказала Кетрін. Голос її звучав дуже химерно. — Тепер я не помру, дорогенький. Я могла померти, але це вже минуло. Ти радий? 

— Більше там не опиняйся. 

— Не буду. Хоч я цього не боюся. Я не помру, дорогенький. 

— Ви не вчините такої дурниці, — сказав лікар. — Ви не помрете й не залишите свого чоловіка. 

— Ой, ні. Я не помру. Я б і не померла. Безглуздо помирати. Знову починається. Дайте мені. 

За якийсь час лікар сказав:  

— Вийдіть ненадовго, пане Генрі, а я її огляну. 

— Він хоче побачити, як мої справи, — сказала Кетрін. — А потім ти зможеш повернутися, дорогенький, правда, лікарю? 

— Так, — сказав лікар. — Я дам йому знати, коли він зможе повернутися. 

Я вийшов за двері й рушив коридором до палати, в якій мала лежати Кетрін після народження дитини. Сидів там на стільці й дивився на кімнату. У пальті була газета, яку я купив, коли пішов обідати, і я її читав. Надворі вже сутеніло, і я ввімкнув світло, щоб читати. Та згодом я перестав читати, вимкнув світло і дивився, як западають сутінки надворі. Хотів би знати, чому лікар досі не присилає по мене. Може, так краще, щоб мене там не було. 

Мабуть, він хотів, щоб я на якийсь час звідти пішов. Я подивився на годинник. Якщо через десять хвилин ніхто по мене так і не прийде, я піду туди сам. Бідна, бідолашна люба Кет. Оце така розплата за те, що ми спали разом. Ось так зачиняється пастка. Ось що отримують люди за те, що покохали одне одного. Ще треба дякувати Богу за наркоз. А як же було раніше, без знеболювання? Отак від самого початку вони потрапили між жорна. Кетрін добре переносила вагітність. Зовсім непогано. Її майже не нудило. Аж до останнього дня вона не відчувала страшенних незручностей. А наприкінці її все ж таки спіймали. І вислизнути неможливо. Чорта з два! І нічого не змінилося б, хоч би ми й п’ятдесят разів були одружені. А що, як вона помре? Вона не помре. Тепер не помирають від пологів. Усі чоловіки так думають. Це так, але що, як вона помре? Вона не помре. Їй просто важко. Перші пологи бувають затяжні. Їй просто важко. Ми потім згадуватимемо, як було важко, а Кетрін скаже, що насправді було не аж так важко. Але що, як вона помре? Вона не може померти. Так, але що, як вона помре? Вона не може, кажу тобі. Не будь дурним. Їй просто важко. Це просто природні муки. Це її перші пологи, а вони майже завжди затяжні. Так, але що, як вона помре? Вона не може померти. Чого б вона мала померти? З якої причини помирати? Просто має народитися дитина, побічний продукт наших чудових ночей у Мілані. Вона завдає чимало мороки, а тоді народжується, і ти опікуєшся нею й починаєш, можливо, любити. Але що, як вона помре? Вона не помре. Але що, як вона помре? Не помре. З нею все добре. Але що, як вона помре? Вона не може померти. Але що, як вона помре? Що тоді, чуєш? Що, як вона помре? 

До палати зайшов лікар. 

— Як там воно, лікарю? 

— Ніяк, — сказав він. 

— Що ви маєте на увазі? 

— Це і маю. Я її обстежив…  

Він детально розповів про результати обстеження.  

— Відтоді я чекав, як воно буде. Але нічого не виходить. 

— І що ви порадите? 

— Є два варіанти. Або витягати щипцями, що загрожує розривами і взагалі доволі небезпечна процедура, що може, окрім усього, зашкодити дитині, або зробити кесарів розтин. 

— А чим загрожує кесарів розтин? Що, як вона помре? 

— Загроза не більша, ніж від звичайних пологів. 

— Ви самі його зробите? 

— Так. Мені потрібна, мабуть, година, щоб усе приготувати й викликати потрібних людей. Можливо, й менше. 

— І що ви думаєте?