Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 52)
— Мій любий приятелю, мені легше поділитися з вами одягом, ніж іти й купувати його. А чи є у вас паспорт? Без паспорта ви далеко не заїдете.
— Так. Я й досі маю свій паспорт.
— Тоді вбирайтеся, мій любий приятелю, і гайда в стареньку Гельвецію.
— Не все так просто. Спочатку я мушу поїхати в Стрезу.
— Ідеальний варіант, мій любий приятелю. Берете човника і пливете на той бік. Якби я не збирався співати, гайнув би з вами. І гайну таки.
— Могли б там навчитися йодлювати по-тірольському.
— І це я навчуся, мій любий приятелю. Я ж таки вмію співати. Як це не дивно.
— Звісно що вмієте, можу закластися.
Він відхилився на ліжку з сигаретою в зубах.
— Тільки не робіть зависокі ставки. Хоч я таки вмію співати. Хтось може думати, що це до біса кумедно, але я вмію. Я люблю співати. Послухайте.
Він заревів «Африкану», шия його напружилася, на ній випнулися жили.
— Я вмію співати, — сказав він. — Подобається це комусь чи ні.
Я визирнув у вікно.
— Піду й відпущу екіпаж.
— Повертайтесь, мій любий приятелю, і ми поснідаємо.
Він піднявся з ліжка, випростався, набрав повні груди повітря і почав робити фіззарядку. Я спустився вниз і розрахувався з візником.
Розділ тридцять четвертий
У цивільному одязі я сам собі здавався маскарадним блазнем. Я так довго носив військову форму, в якій почував себе підтягненим, що тепер мені цього бракувало. Штани були заширокі й обвислі. Я купив у Мілані квиток до Стрези. Також купив собі нового капелюха. Мені не підійшов Сімовий капелюх, але решта його вбрання пасувала добре. Одяг пропах тютюном, і коли я сидів у купе, дивлячись у вікно, ніяк не міг позбутися відчуття, що мій новий капелюх аж занадто новий, а костюм дуже старий. Настрій у мене був сумний, як і мокрі Ломбардські краєвиди за вікном. Зі мною в купе були якісь авіатори, що явно були невисокої думки про мене. Уникали дивитись на мене, усім своїм виглядом підкреслюючи презирливе ставлення до цивільної особи мого віку. Це мене не ображало. Раніше я б і сам почав їх ображати і затіяв би бійку. Вони зійшли в Ґалларате, і я був радий залишитися на самоті. У мене була газета, але я її не читав, бо не хотів читати про війну. Мав намір забути цю війну. Я уклав сепаратний мир. Мені було до бісу самотньо, і я зрадів, коли поїзд прибув до Стрези.
Я сподівався, що на вокзалі будуть носії з готелів, але нікого не було. Сезон давно закінчився, і ніхто не зустрічав поїзд. Я вийшов з вагона зі своєю валізкою, що належала, власне, Сімові й була дуже легенька, бо там нічого не було, крім двох сорочок, і зупинився під вокзальним навісом, ховаючись від дощу, аж поки від’їхав поїзд. Тоді я знайшов на вокзалі якогось чоловіка й запитав, чи не знає він, які готелі відкриті. Був відкритий «Ґранд-готель Борромейські острови» і ще декілька малих готельчиків, що не зачинялися цілий рік. З валізкою в руці я рушив під дощем до «Ґранд-отелю». Побачив на вулиці екіпаж і помахав візникові. Краще було прибути туди в екіпажі. Ми підкотили до під’їзду цього великого готелю, і назустріч вийшов дуже ввічливий портьє з парасолею в руках.
Я найняв гарний номер. Він був великий, світлий, з видом на озеро. Озеро було встелене хмарами, але під сонцем воно б мало чудово виглядати. Я сказав, що очікую свою дружину. У номері стояло велике двоспальне ліжко,
— Що ви тут робите в
— Я у відпустці. Відпустці для одужання.
— Тут нікого немає. Навіть не знаю, чому не закриють готель.
— Рибалили?
— Піймав кілька розкішних екземплярів. У цю пору року тут чудово ловиться з човна на наживку.
— Чи ви отримали тютюн, який я вам послав?
— Так. А ви моєї листівки не отримали?
Я засміявся. Я так і не зміг роздобути той тютюн. Він шукав американський тютюн для люльок, але мої родичі більше його мені не присилали або його десь конфісковували. У будь-якому випадку, я так його й не отримав.
— Я ще дістану його десь, — сказав я. — Скажіть, а чи не бачили ви в місті двох англійок? Вони приїхали сюди позавчора.
— Тут у готелі їх немає.
— Вони медсестри.
— Я бачив двох сестер. Хвилиночку, я зараз довідаюся, де вони.
— Одна з них моя дружина, — сказав я. — Я приїхав зустрітися з нею.
— А друга моя дружина.
— Та я не жартую.
— Вибачте за мій ідіотський жарт, — сказав він. — Я вас не зрозумів.
Він вийшов, і його не було досить довго. Я їв оливки, солений мигдаль і картопляні чіпси, дивлячись у дзеркалі за баром на власне відображення в цивільному одязі. Бармен нарешті повернувся.
— Вони зупинилися в маленькому готельчику біля вокзалу, — сказав він.
— Чи є у вас якісь бутерброди?
— Я подзвоню, щоб принесли. Розумієте, в нас тут нічого немає, бо готель порожній.
— Що, справді, цілком порожній?
— Ні. Кілька осіб ще є.
Принесли бутерброди, я з’їв зо три штуки й випив ще пару мартіні. Ще ніколи не куштував чогось свіжішого і прохолоднішого. Я просто відчув себе цивілізованою людиною. Я забагато споживав червоного вина, хліба, сиру, поганої кави і граппи. Я сидів на високому стільці, око мені милували червоне дерево, латунь і дзеркала, і я ні про що не думав. Бармен почав мене розпитувати.
— Не говоріть про війну, — сказав я.
Війна була десь далеко. Може, її взагалі не було. Тут не було війни. Тут я збагнув, що для мене вона скінчилася. Але я ще не відчував, що вона скінчилася насправді. Я почував себе хлопцем, який прогулює школу, але й далі думає про те, що там діється певної години.
Кетрін і Гелен Ферґюсон якраз вечеряли, коли я прийшов до їхнього готелю. Стоячи у вестибюлі, я побачив їх за столом. Кетрін сиділа спиною до мене, і я бачив її волосся, щоку, прегарну шию і плечі. Ферґюсон щось їй говорила. Вона замовкла, коли зайшов я.
— О, Господи, — сказала вона.
— Привіт, — сказав я.
— Ой, це ти! — сказала Кетрін.
Її обличчя засяяло. Вона не могла повірити своєму щастю. Я поцілував її. Кетрін зашарілася, а я сів за їхній стіл.
— З вами щось сталося, — сказала Ферґюсон. — Що ви тут робите? Ви вже вечеряли?
— Ні.
Підійшла дівчина, що подавала вечерю, і я звелів їй принести тарілку для мене. Кетрін не відводила від мене очей, що світилися щастям.
— А чого це ви в цивільному? — спитала Ферґюсон.
— Я потрапив у кабінет міністрів.
— Ви потрапили в якусь халепу.
— Не журіться, Ферґі. Будьте хоч трішки веселішою.
— Я не можу веселитися, коли бачу вас. Я знаю, що ви накоїли з цією дівчиною. Мені аж ніяк не весело дивитися на вас.
Кетрін усміхнулася мені й торкнулася мене ногою під столом.
— Ніхто зі мною нічого не накоїв, Ферґі. Це все мої проблеми.
— Терпіти його не можу, — сказала Ферґюсон. — Він нічого не зробив, лише занапастив тебе своїми підступними італійськими витівками. Американці ще гірші за італійців.
— Ну, так, шотландці дуже високоморальні, — сказала Кетрін.
— Я не це мала на увазі. Я про його італійську підступність.
— Хіба я підступний, Ферґі?
— Так. І навіть ще гірше. Ви справжня гадюка. Гадюка в італійській формі, з накидкою на шиї.