Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 54)

— Не треба про таке думати. Я вже втомився думати про це. 

— А що ти зробиш, якщо прийдуть по тебе? 

— Застрелю їх. 

— Бачиш, який ти дурненький, я не випущу тебе з готелю, поки ми не заберемося звідси. 

— Ну, й куди ж ми заберемося? 

— Не треба так, дорогенький, прошу тебе. Поїдемо, де скажеш. Тільки знайди, будь ласка, таке місце, куди б ми могли негайно поїхати. 

— По той бік озера Швейцарія, можемо поїхати туди. 

— Було б чудово. 

Надворі захмарилось, і озеро потемніло. 

— Не хочеться тільки, щоб ми весь час переховувались, як ті злочинці, — сказав я. 

— Не треба так, дорогенький. Ти ж зовсім недавно почав переховуватись. І ми ніякі не злочинці. Ми гарно проведемо час. 

— Я почуваю себе злочинцем. Я дезертирував з армії. 

— Дорогенький, прошу тебе бути розважливим. Це зовсім не дезертирство. Це ж тільки італійська армія. 

Я розсміявся.  

— Чудова ти дівчина. Вертаймося до ліжка. Мені так добре в ліжку. 

Трохи пізніше Кетрін сказала:  

— Ти вже не почуваєш себе злочинцем, ні? 

— Ні, — сказав я. — З тобою — ні. 

— Ти такий дурненький хлопчик, — сказала вона. — Але я про тебе подбаю. Гарно, дорогенький, що мене не нудить зранку, правда? 

— Просто чудово. 

— Ти просто не усвідомлюєш, яка в тебе золота дружина. Але я не журюся. Завезу тебе кудись, де ніхто тебе не зможе заарештувати, і ми чудово проведемо там час. 

— Поїхали негайно. 

— Поїдемо, дорогенький. Куди забажаєш і коли забажаєш. 

— І ні про що не думатимемо. 

— Гаразд. 

Розділ тридцять п’ятий 

Кетрін пішла берегом озера побачитися з Ферґюсон у її маленькому готельчику, а я сидів у барі й читав газети. Там були зручні шкіряні крісла, і я сидів у одному з них і читав, аж поки прийшов бармен. Армія не втримала Тальяменто. Вона відступила до П’яве. Я пам’ятав цю річку. Залізниця перетинала її по дорозі на фронт біля Сан-Дони. П’яве там текла поволі, була глибока й доволі вузенька. Далі починались москітні болота й канали. Там було декілька симпатичних вілл. Колись перед війною, прямуючи в Кортіна-д’Ампеццо, я кілька годин їхав у горах берегом П’яве. Зверху вона нагадувала потічок, де водиться форель, і стрімко текла в тіні навислих скель, утворюючи довгі смуги мілини й заток. Біля Кадоре дорога звертала вбік від річки. Цікаво, думав я, як будуть війська спускатися згори вниз. Прийшов бармен. 

— Про вас запитував граф Ґреффі, — сказав він. 

— Хто? 

— Граф Ґреффі. Пам’ятаєте, той літній чоловік, що був тут минулого разу, коли ви в нас зупинялися. 

— А він тут? 

— Так, зі своєю племінницею. Я сказав йому про вас. Він хоче зіграти з вами в більярд. 

— І де він? 

— Пішов прогулятися. 

— Як він? 

— Весь час молодшає. Учора перед вечерею випив три коктейлі з шампанським. 

— А як грає в більярд? 

— Добре. Виграв у мене. Дуже зрадів, коли я сказав йому, що ви є тут. Йому тут немає з ким грати. 

Графу Ґреффі було дев’яносто чотири роки. Він був сучасником Меттерніха, цей старий чоловік з сивим волоссям і вусами, що вирізнявся вишуканими манерами. Він побував на дипломатичній службі як у Австрії, так і в Італії, а дні його народження ставали визначними подіями світського життя Мілана. Він збирався прожити до ста років і грав у більярд з такою невимушеною легкістю, якої ніхто б не міг сподіватися від його крихкого дев’яносточотирилітнього тіла. Я познайомився з ним, коли одного разу приїхав до Стрези вже після завершення сезону, і ми з ним грали в більярд, попиваючи шампанське. Мені дуже сподобалося таке поєднання, а він дав мені п’ятнадцять очок фори і все одно обіграв. 

— Чому ви мені раніше не сказали, що він тут? 

— Забув. 

— А ще хто є? 

— Ви їх не знаєте. Усього тут тільки шість осіб. 

— А чим ви зараз зайняті? 

— Нічим. 

— Ходімо порибалимо. 

— Можна на годинку. 

— Ходімо. Візьміть волосінь з наживкою. 

Бармен одягнув пальто, і ми вийшли з готелю. Тоді спустилися вниз, дістали човна, я сів за весла, а бармен умостився на кормі й занурив у воду волосінь, якою ловлять з човна озерну форель, з блешнею-вертушкою й важким грузилом на кінці. Ми веслували вздовж берега, а бармен тримав у руці волосінь і вряди-годи її посмикував. 

Стреза виглядала з озера цілком безлюдною. Було видно довгі ряди голих дерев, великі готелі й зачинені вілли. Я почав гребти до Ізола-Белли і підплив майже до самих стін, де вода ставала раптово глибшою, і можна було бачити, як кам’яниста стіна занурюється навскоси в прозору воду озера, а тоді стримить далі, оточуючи цей рибальський острів. Сонце сховалося за хмарою, і вода була темна, гладенька й дуже холодна. Риба не хотіла клювати, хоч ми бачили часом кола на воді, коли вона підпливала до поверхні. 

Я вигріб туди, де на рибальському острові стояли витягнуті на берег човни, а чоловіки ладнали сіті. 

— Може, щось вип’ємо? 

— Гаразд. 

Я пришвартувався до кам’яного причалу, а бармен витягнув з води волосінь, змотав її й поклав на дно човна, а блешню зачепив за край планшира. Я вийшов і прив’язав човен. Ми рушили до маленької кав’яреньки, сіли за голий дерев’яний столик і замовили вермут. 

— Стомились веслувати? Назад погребу я, — сказав він. 

— Я люблю веслувати. 

— Може, нам більше пощастить, якщо ви триматимете волосінь. 

— Тоді гаразд. 

— Скажіть, як іде війна. 

— Паскудно. 

— Я там не мушу бути. Вже застарий, як той граф Ґреффі. 

— Може, ще пошлють. 

— Наступного року призиватимуть чоловіків мого класу. Але я не піду. 

— А що тоді зробите? 

— Поїду за кордон. Не піду на війну. Я вже раз воював у Абісинії. Досить. А ви чого пішли?