Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 53)

— Я ж зараз не в італійській формі. 

— Це тільки черговий приклад вашої підступності. Ціле літо крутили роман, нагородили дівчину дитиною, а тепер збираєтеся вислизнути крадькома. 

Я всміхнувся Кетрін, а вона всміхнулася мені. 

— Ми обоє вислизнемо крадькома, — сказала вона. 

— Два чоботи пара, — сказала Ферґюсон. — Мені за тебе соромно, Кетрін Барклі. Не маєш ні стиду, ні честі, і ти така ж підступна, як і він. 

— Перестань, Ферґі, — сказала Кетрін, поплескавши її по руці. — Не осуджуй мене. Ти ж знаєш, що ми любимо одна одну. 

— Забери свою руку, — сказала Ферґюсон. Її обличчя розчервонілося. — Усе було б інакше, якби ти мала хоч трошки сорому. Але ти вже бозна на якому місяці вагітності, і думаєш, що все це жарти, і усміхаєшся від вуха до вуха, бо повернувся твій спокусник. Не маєш ні стиду, ні совісті.  

Вона почала плакати. Кетрін підійшла до неї і пригорнула. Вона стояла, заспокоюючи Ферґюсон, а я не помічав, щоб її фігура зазнала якихось змін. 

— Плювати я хотіла, — ридала Ферґюсон. — Але це все просто жахіття. 

— Годі вже, Ферґі, годі, — втішала її Кетрін. — Я буду присоромлена. Не плач, Ферґі. Не плач, любесенька Ферґі. 

— Я не плачу, — ридала Ферґюсон. — Я зовсім не плачу. Просто як згадаю, в яку жахливу халепу ти потрапила. — Вона зиркнула на мене. — Я вас ненавиджу, — сказала вона. — Що б вона не казала, я вас ненавиджу. Ви брудний підступний американський італієць.  

Її очі й ніс почервоніли від плачу. 

Кетрін усміхнулася мені. 

— Не шкірся до нього, коли обіймаєш мене. 

— Будь розважливою, Ферґі. 

— Знаю, — ридала Ферґюсон. — Не звертайте на мене уваги, ви обоє. Я така засмучена. І нерозважлива. Я знаю це. Я хочу, щоб ви обоє були щасливі. 

— Ми щасливі, — сказала Кетрін. — Моя солоденька Ферґі. 

Ферґюсон знову заплакала.  

— Я не хочу, щоб ви були щасливі так, як зараз. Чому ви не одружитесь? Ви ж не маєте іншої дружини, правда? 

— Ні, — сказав я. 

Кетрін засміялася. 

— Це зовсім не смішно, — сказала Ферґюсон. — Багато хто з них має інших дружин. 

— Ми одружимося, Ферґі, — сказала Кетрін, — якщо це тебе втішить. 

— Це не для моєї втіхи. Ви самі маєте цього бажати. 

— Ми були дуже зайняті. 

— Так, я знаю. Зайняті тим, що плодили дітей.  

Я думав, що вона знову заплаче, але вона натомість розгнівалася.  

— Ти, мабуть, сьогодні підеш з ним? 

— Так, — сказала Кетрін. — Якщо він цього хоче. 

— А я? 

— Ти що, боїшся бути тут сама? 

— Так, боюся. 

— Тоді я залишуся з тобою. 

— Ні, йди з ним. Забирайся відразу. Я вже не можу вас двох бачити. 

— Треба ж доїсти вечерю. 

— Ні. Забирайтесь геть. 

— Ферґі, будь розважливою. 

— Я кажу, забирайтесь геть. Обоє забирайтесь. 

— Ходімо тоді, — сказав я. З мене вже було досить тієї Ферґі. 

— Ось бачите, ви самі хочете піти. Хочете залишити мене тут, щоб я вечеряла самотньо. Я завжди мріяла поїхати на італійські озера, і ось воно як. Ох, ох, — заридала вона, а тоді глянула на Кетрін і поперхнулася. 

— Ми залишимося до кінця вечері, — сказала Кетрін. — І якщо захочеш, я буду з тобою, щоб тобі не було самотньо. Я не залишу тебе саму, Ферґі. 

— Ні. Ні. Я хочу, щоб ви пішли. Я хочу, щоб ви пішли. — Вона витерла очі. — Я така нерозважлива. Прошу не звертати на мене уваги. 

Дівчина, що подавала на стіл, була засмучена цим плачем. І тепер, коли вона принесла наступну страву, її явно втішило те, що ситуація за столом покращилася. 

Тієї ночі в готелі, у нашому номері, за дверима якого стояло наше взуття, а далі тягнувся довгий порожній коридор, з м’яким килимом на підлозі кімнати, з дощем за вікнами і світлом у кімнаті, приємним і затишним, а тоді без світла відчувати збудження від гладеньких простирал і зручного ліжка, відчувати, що ми повернулися додому, відчувати, що ми вже не самі, прокидатися вночі і знаходити іншу особу поруч, і що вона не зникла; а все інше було нереальне. Ми засинали, натомившись, а коли прокидалися, та інша особа також прокидалася, й ніхто не залишався самотній. Нерідко чоловік бажає побути на самоті, і дівчина теж бажає побути самотньою, а якщо вони закохані, то це їх навіть примушує ревнувати одне одного, але я можу чесно зізнатися, що ми такого ніколи не відчували. Ми могли відчувати себе на самоті, коли були разом, на самоті серед усіх інших. Зі мною таке трапилося тільки раз у житті. Я відчував себе самотнім, коли був з багатьма дівчатами, і це найсамотніша самотність. Але разом ми ніколи не відчували самотності або страху. Я знаю, що ніч відрізняється від дня, що все тоді інакше, що нічні речі не можна пояснити вдень, бо їх тоді просто не існує, і що ніч може бути найжахливішою порою для самотніх людей, коли їх огортає самотність. Але з Кетрін не відчувалося цієї різниці, хіба що ніч була ще кращою порою. Якщо люди приносять у цей світ так багато відваги, світ мусить їх убити, щоб зламати, тому він, звісно, й убиває їх. Світ ламає всіх, і багато хто стає після цього ще міцнішим на зламах. Але тих, хто не ламається, він убиває. Він убиває дуже добрих, і дуже лагідних, і дуже відважних без розбору, всіх поспіль. Якщо ж ви не належите до жодної з цих категорій, не сумнівайтеся, що він і вас уб’є, але робитиме це не кваплячись, без особливого поспіху. 

Пригадую, як я прокинувся вранці. Кетрін спала, а у вікно сіялося сонячне світло. Дощу вже не було, я встав з ліжка й підійшов до вікна. Унизу були сади, оголені зараз, але прекрасні своїми чіткими геометричними лініями, гравієві стежки, дерева, кам’яний мур біля озера і саме озеро з горами вдалині. Я стояв і дивився у вікно, а коли озирнувся, побачив, що Кетрін уже прокинулася й дивиться на мене. 

— Вітаю, дорогенький, — сказала вона. — Правда, гарний день? 

— Як ти себе почуваєш? 

— Дуже добре. Нам так гарно було вночі. 

— Хочеш поснідати? 

Так, вона хотіла. Я теж був голодний, тож ми поснідали в ліжку, листопадове сонечко світило у вікно, а таця зі сніданком лежала в мене на колінах. 

— Хочеш газету? Ти завжди любив читати газету в госпіталі. 

— Ні, — сказав я. — Тепер не хочу. 

— Так погано було, що ти навіть читати про це не хочеш? 

— Не хочу про це читати. 

— Хотіла б я бути з тобою, щоб також знати, як воно було. 

— Розкажу тобі колись, якщо це все вкладеться в голові. 

— А тебе не заарештують, якщо впіймають без форми? 

— Можливо, просто розстріляють. 

— Тоді нам тут не варто залишатися. Поїдемо за кордон. 

— Я вже про це думав. 

— Поїдемо. Дорогенький, тобі краще не ризикувати намарне. Скажи, а як ти дістався з Местре до Мілана? 

— Приїхав поїздом. Я був ще тоді у формі. 

— Хіба це не було небезпечно? 

— Не дуже. Я мав старий літер, дозвіл на проїзд. Я тільки виправив на ньому дати в Местре. 

— Дорогенький, тебе ж тут можуть заарештувати будь-якої хвилини. Я цього не переживу. Безглуздо щось таке робити. Що буде з нами, якщо тебе схоплять?