Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 51)
— У мене все гаразд, — сказав я.
Коли я виходив, він сказав:
— Не забудьте, що я ваш друг.
— Не забуду.
— Ми ще побачимося, — сказав він.
— Добре, — сказав я.
Я тримався подалі від вокзалу, де була військова поліція, і зупинив екіпаж неподалік від маленького парку. Дав візникові адресу госпіталю.
Там я зайшов у сторожку швейцара. Мене обняла його дружина. Він потис мені руку.
— Ви повернулися. Живий і здоровий.
— Так.
— Чи ви вже снідали?
— Так.
— То як ви,
— Добре.
— Може, поснідаєте з нами?
— Ні, дякую. Скажіть, а міс Барклі зараз у госпіталі?
— Міс Барклі?
— Англійка, медсестра.
— Його дівчина, — сказала дружина.
Вона поплескала мене по руці й усміхнулася.
— Ні, — сказав швейцар. — Її тут немає.
У мене впало серце.
— Ви певні? Ота висока молода білява англійка?
— Я певний. Вона поїхала у Стрезу.
— Коли вона поїхала?
— Два дні тому з тою іншою англійкою.
— Добре, — сказав я. — Зробіть мені одну ласку. Не кажіть нікому, що бачили мене. Це дуже важливо.
— Я не скажу нікому, — сказав швейцар. Я простягнув йому десять лір. Він відштовхнув банкноту.
— Обіцяю, що не скажу нікому, — сказав він. — Грошей не треба.
— Що б ми ще могли для вас зробити,
— Тільки це, — сказав я.
— Ми будемо німі як риби, — сказав швейцар. — Але ви дасте знати, якщо потрібно буде щось від мене?
— Так, — сказав я. — До побачення. Ми ще зустрінемось.
Вони стояли в дверях, дивлячись мені вслід.
Я сів у екіпаж і дав візникові адресу Сіммонса, одного з тих моїх знайомих, що навчався співу.
Сіммонс жив досить далеко, в іншому кінці міста, біля Порта Маджента. Коли я до нього зайшов, він ще й досі лежав сонний у ліжку.
— Ви встаєте страшенно рано, Генрі, — сказав він.
— Я приїхав першим поїздом.
— Що то за історія з тим відступом? Ви були на фронті? Хочете сигарету? Вони там на столі, в коробці.
Це була велика кімната з ліжком під стіною, роялем у другому кінці, комодом і столом. Я сів на стілець біля ліжка. Сіммонс підклав собі під спину подушку, сів і закурив.
— Я в скрутному становищі, Сіме, — сказав я.
— Я теж, — сказав він. — У мене завжди скрута. Ви не закурите?
— Ні, — сказав я. — Що треба для того, щоб поїхати в Швейцарію?
— Вам? Вас не випустять з країни італійці.
— Так. Я це знаю. А що швейцарці? Що зроблять вони?
— Вони вас інтернують.
— Я знаю. А що це означає на практиці?
— Нічого. Все дуже просто. Може їхати, куди завгодно. Треба тільки, здається, сповіщати про себе чи щось такого. А що сталося? Тікаєте від поліції?
— Поки що нічого певного.
— Не хочете, то не кажіть. Хоча було б цікаво почути. Бо тут нічого не діється. Я з тріском провалився у П’яченці.
— Страшенно прикро це чути.
— Ну, так, велике фіаско. Хоч я співав добре. Спробую ще раз тут, у театрі «Ліріко».
— Хотів би я прийти туди.
— Ви неймовірно люб’язні. Але ваші справи не дуже кепські, чи як?
— Не знаю.
— Не кажіть, як не хочете. А як сталося, що ви не на тому клятому фронті?
— Думаю, що з мене вже цього досить.
— Молодчинка. Я завжди знав, що ви розумний хлопець. То чим я міг би допомогти?
— Ви й так страшенно зайняті.
— І зовсім ні, мій любий Генрі. Анітрохи. Був би радий прислужитися.
— Ми з вами майже однакового розміру. Чи ви не могли б купити мені комплект цивільного вбрання? Я залишив свій одяг у Римі.
— Ви ж дійсно там жили, так? Паскудне місто. Як ви взагалі могли там жити?
— Хотів стати архітектором.
— Невідповідне для цього місце. Одежу не купуйте. Я дам вам усе, що захочете. Я так вас виряджу, що матимете величезний успіх. Ідіть туди, в гардеробну. Там є шафа. Беріть усе, що забажаєте. Вам не треба нічого купувати, мій любий приятелю.
— Я б радше все ж таки купив, Сіме.