Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 50)

Ми проминули його. Я бачив, що він проводжає інші вагони трохи збентеженим поглядом, і нахилився, щоб побачити, як було закріплено брезент. Він мав спеціальні кільця по краях і був прив’язаний до бортів мотузкою. Я витяг ножа, перерізав мотузку і запхав туди руку. Щось тверде випиналося там під намоклим під дощем брезентом. Я підвів голову й поглянув уперед. Товарний вагон переді мною охороняв вартовий, але він дивився у протилежний від мене бік. Я відпустив поруччя й пірнув під брезент. Боляче вдарився об щось чолом, від чого аж потемніло в очах і вискочила ґуля, й відчув на обличчі кров, та попри все це я проліз далі й заліг. Тоді обернувся і знову зав’язав брезент. 

Під брезентом, де я лежав, були гармати. Від них приємно пахло оливою й мастилом. Я лежав, слухаючи, як періщить по брезенту дощ і стукають колеса. Крізь брезент проникало трохи світла, і я лежав і дивився на гармати. На них були брезентові чохли. Я подумав, що їх, мабуть, відправили з Третьої армії. Ґуля на лобі розпухла, а кров я зупинив, лежачи нерухомо, аж поки вона запеклася, а тоді зішкрябав засохлу кров, не зачіпаючи порізу. Це все дурниці. Я не мав хустинки, але змив рештки засохлої крові навпомацки дощовою водою, що крапала з брезенту, а тоді витер там насухо рукавом мундира. Я не хотів виглядати підозріло. Я знав, що мені доведеться вилізти звідси перед тим, як поїзд прибуде в Местре, адже хтось, мабуть, прийде оглянути гармати. Гармат було замало, щоб їх губити чи забувати про них. Я був голодний як вовк. 

Розділ тридцять другий 

Я лежав на помості платформи біля накритих брезентом гармат, мокрий, замерзлий і страшенно голодний. Пізніше я перевернувся і ліг долілиць, поклавши голову на руки. Коліно затерпло, але майже мені не дошкуляло. Валентіні дуже добре виконав свою роботу. Я пройшов половину відступу пішки, а тоді ще плив у Тальяменте з його коліном. Це справді було його коліно. А друге було моїм. Лікарі роблять щось із тобою, і твоє тіло стає вже не зовсім твоїм. Моєю були голова і нутрощі. Живіт аж зводило від голоду. Я відчував, як там усе ходить ходором. Голова була моя, але непридатна для роздумів, лише для спогадів, хоч мало що було згадувати. Я міг би згадувати Кетрін, але знав, що збожеволію, якщо почну про неї думати, не знаючи, чи взагалі її побачу, тому не став би думати про неї, хіба що трішечки про неї, лише про неї у вагоні під неквапливий перестук коліс, при тьмяному світлі, що проникає крізь брезент, про те, як я лежу з Кетрін на помості платформи. Твердо лежати на помості, не думаючи, лише відчуваючи, якою довгою була розлука, який мокрий одяг, як рухається щоразу й легенько поміст, і як самотньо бути наодинці з мокрим одягом і твердим помостом замість дружини. 

Бо ти не можеш полюбити поміст платформи чи гармати з брезентовими чохлами і запахом змащеного металу або брезент, крізь який просякає дощ, хоч під брезентом дуже затишно і з гарматами приємно; але ти любив когось іншого, присутність кого ти навіть не міг би вдавати, ти це знаєш; ти бачиш це дуже чітко холодним поглядом — навіть не стільки холодним, як чітким і порожнім. Порожнім поглядом, лежачи на животі, і ти був свідком того, як одна армія відступала, а друга проривалася вперед. Ти не вберіг свої машини і людей, мов той продавець універмагу, що залишає напризволяще довірені йому товари під час пожежі. От тільки в тебе нічого не було застрахованого. Тепер ти вийшов з гри. Не маєш жодних зобов’язань. Якби після пожежі в універмазі розстрілювали продавців за те, що вони завжди говорили з акцентом, хто міг би сподіватися, що ці продавці поверталися б на роботу, коли універмаг відкривався б знову. Вони б, мабуть, шукали іншої роботи, якби тільки була якась інша робота, а їх би не ловила поліція. 

Гнів змило в річці разом з усіма зобов’язаннями. Хоч це все минуло ще тоді, коли карабінер схопив мене руками за ковнір. Я волів би позбутися мундира, хоч і не надавав великого значення зовнішнім атрибутам. Я зірвав зірочки, але тільки заради зручності. Мені не йшлося про честь. Я ні з ким не боровся. Просто вийшов з гри. Бажав їм усім удачі. Були серед них і добрі люди, і відважні, і стримані, й розважливі, і всі заслуговували на це. Але ця вистава була вже не моя, і я тільки бажав, щоб цей клятий поїзд доїхав до Местре, де я міг би щось з’їсти й перестати думати. Я просто мусив перестати. 

Піані скаже, що мене розстріляли. У розстріляних перевіряли кишені й забирали документи. У них не буде моїх документів. Можливо, вважатимуть, що я втопився. Цікаво, що повідомлять у Штати. Загинув від ран та інших причин. Господи, який же я голодний. Цікаво, що сталося з нашим священником. І з Рінальді. Мабуть, він десь у Порденоне. Якщо вони не відступили ще далі. Ну, тепер я вже ніколи його не побачу. Нікого з них я вже тепер не побачу. Скінчилося те життя. Сумнівно, що в нього був сифіліс. Та й кажуть, що це не аж така страшна хвороба, якщо її вчасно виявити. Але його це турбувало. Я також стурбувався б, якби це підхопив. Будь-хто стурбувався б. 

Я не був створений, щоб думати. Я створений, щоб їсти. О, Боже, так. Їсти, пити і спати з Кетрін. Можливо, й цієї ночі. Ні, це неможливо. Але тоді завтра, гарна вечеря, простирадла, і ніколи нікуди не їхати, хіба що тільки разом. Мабуть, доведеться їхати до біса швидко. Вона поїде. Я знав, що вона поїде. Коли ми поїдемо? Про це варто було подумати. Вже сутеніло. Я лежав і думав про те, куди б ми поїхали. Багато було місць. 

Розділ тридцять третій 

Я зістрибнув з поїзда в Мілані, коли ще вдосвіта, рано-вранці, він почав пригальмовувати, під’їжджаючи до вокзалу. Я перейшов колію, проминув якісь будівлі й попрямував далі вулицею. Там була відчинена винарня, і я зайшов попити кави. Усередині пахло ранком, щойно витертим порохом, ложечками у склянках для кави і мокрими кружечками, залишеними від келихів з-під вина. Господар стояв за стійкою. За столиком сиділо двоє солдатів. 

Я зупинився біля бару, випив скляночку кави і з’їв шматочок хліба. Кава була сіра від молока, і я зняв пінку скоринкою. Господар подивився на мене. 

— Хочете скляночку граппи? 

— Ні, дякую. 

— За мій рахунок, — сказав він, а тоді налив маленьку скляночку й підсунув її до мене. — Що там на фронті діється? 

— Звідки мені знати. 

— Вони п’яні, — сказав він, махнувши рукою в бік тих двох солдатів. 

У це було легко повірити. Вони явно були під мухою. 

— То розкажіть, — сказав він, — що відбувається на фронті? 

— Та звідки мені знати, що там відбувається. 

— Я бачив, як ви йшли від тієї стіни. Ви щойно з поїзда. 

— Великий відступ. 

— Я читаю газети. Але що діється? Це вже кінець? 

— Не думаю. 

Він знову налив у скляночку граппи з невисокої пляшки.  

— Якщо у вас проблеми, — сказав він, — я можу вас переховати. 

— Немає в мене проблем. 

— Але якщо є проблеми, можете залишитися в мене. 

— І де саме? 

— Та тут, у будинку. Багато хто залишається. Всі, в кого якісь проблеми. 

— І в багатьох проблеми? 

— Дивлячись, про що йдеться. Ви з Південної Америки? 

— Ні. 

— Говорите іспанською? 

— Трошки. 

Він витер стійку. 

— Тепер нелегко перейти кордон, але немає нічого неможливого. 

— Я нікуди не збираюся їхати. 

— Можете залишатися тут, скільки завгодно. Побачите, що я за людина. 

— Мушу ще десь піти, але запам’ятаю адресу, щоб повернутися. 

Він похитав головою.  

— Ви не повернетесь, коли таке говорите. Я думав, що ви потрапили у справжню халепу. 

— Ніде я не потрапив. Але варто мати адресу друга. 

Я поклав на стійку десять лір за каву. 

— Випийте зі мною граппи, — сказав я. 

— Це не обов’язково. 

— Випийте. 

Він налив дві скляночки. 

— Пам’ятайте, — сказав він. — Для вас тут відкриті двері. Дивіться, щоб вас ніхто не ошукав. Тут вам буде безпечно. 

— Я в цьому певний. 

— Справді? 

— Так. 

Він посерйознішав.  

— Тоді дозвольте сказати вам одну річ. Не ходіть тут у цьому мундирі. 

— Чому? 

— На рукавах занадто добре видно, де були зірочки. Матерія там іншого кольору. 

Я нічого не сказав. 

— Якщо не маєте документів, я можу їх вам дати. 

— Які документи? 

— Відпускні посвідчення. 

— Мені нічого не потрібно. Я маю документи. 

— Гаразд, — сказав він. — Але якщо будуть потрібні, я зможу дістати все, що забажаєте. 

— І скільки такі папери коштують? 

— Залежно які. Ціна поміркована. 

— Зараз мені нічого не треба. 

Він знизав плечима.