Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 49)
— Чому ж ви не сказали мені вийти з колони, замість того, щоб мене хапав той бурмило-аероплан.
Вони не відповіли. Не зобов’язані були відповідати. Бо це була польова жандармерія.
— Відведіть його туди, до інших, — сказав перший офіцер. — Чуєте? Він говорить італійською з акцентом.
— Так, як і ти, смердюче лайно, — сказав я.
— Ведіть його до інших, — сказав перший офіцер. Мене повели повз офіцерів убік від дороги, туди, де на галявині понад берегом річки стояла купка людей. Поки ми йшли, звідти долинули постріли. Я бачив спалахи й ляскіт залпу. Ми підійшли до тієї купки. Там стояли рядочком четверо офіцерів, а перед ними якийсь чоловік, оточений двома карабінерами. Неподалік стояла ще одна група людей під охороною карабінерів. Четверо інших карабінерів спиралися на свої карабіни біля офіцерів, що провадили допит. Ці карабінери були в крислатих капелюхах. Ті двоє, з якими я прийшов, підштовхнули мене до тих, що очікували допиту. Я подивився на чоловіка, якого допитували офіцери. То був той гладкий, сивочолий і низькорослий підполковник, якого вивели з колони. Офіцери вели допит з усією вправністю, сухістю й самовпевненістю італійців, які мали право стріляти без побоювань, що хтось вистрілить у них.
— З якої бригади?
Він їм сказав.
— Полк?
Він їм сказав.
— Чому ви не зі своїм полком?
Він їм сказав.
— Ви що, не знаєте, що офіцер має бути зі своєю частиною?
Він це знав.
Оце й усе. Заговорив другий офіцер.
— Це через вас і таких, як ви, варвари топчуть священну землю нашої вітчизни.
— Я перепрошую, — сказав підполковник.
— Це через зраду таких, як ви, ми втратили плоди перемоги.
— Чи вам колись доводилося відступати? — спитав підполковник.
— Італія ніколи не відступає.
Ми стояли під дощем і слухали це все. Ми стояли обличчям до офіцерів, а допитуваний — попереду від нас і трохи збоку.
— Якщо ви збираєтесь мене розстріляти, — сказав підполковник, — робіть це, будь ласка, відразу, без зайвих розпитувань. Цей допит безглуздий.
Він перехрестився. Офіцери перемовились між собою. Один записав щось у блокноті.
— Залишив свою частину, присуджений до розстрілу, — сказав він.
Двоє карабінерів повели підполковника до берега річки. Він ішов під дощем, літній простоволосий чоловік, оточений карабінерами. Я не бачив, як його розстрілювали, але чув постріли. Вони вже допитували когось іншого. Цей офіцер також відбився від своєї частини. Йому не дали нагоди щось пояснювати. Він заплакав, коли йому зачитали з блокнота вирок, а поки його розстрілювали, вони вже почали допитувати наступного. Вони, здається, взяли собі за правило допитувати наступну жертву в той час, як розстрілюють попередню. Тому було очевидно, що в цій ситуації вони вже й самі нічого не можуть змінити. Я не знав, чекати мені допиту чи спробувати відразу втекти. Бо ж очевидно, що я був німцем у італійській формі. Я бачив, як працюють їхні мізки, якщо в них узагалі були мізки і якщо вони ще працювали. Це все були молодики, які рятували свою країну. За Тальяменто заново формувалася Друга армія. Вони страчували усіх офіцерів у ранзі майора й вище, котрі відбилися від своїх частин. А заодно вони без зайвих формальностей розправлялися з німецькими агітаторами в італійській формі. Вони були у сталевих касках. Серед нас тільки двоє мали такі сталеві каски. І ще їх мав дехто з карабінерів. Усі інші карабінери носили крислаті капелюхи. Ми їх прозивали аеропланами. Ми стояли під дощем, і нас виводили поодинці на допит, а тоді розстрілювали. Жоден із допитаних досі не уникнув розстрілу. Ці люди вели допити з тією розкішною безсторонністю й відданістю букві закону, що трапляється в тих, хто засуджує до смерті інших, не відчуваючи жодної загрози власному життю. Тепер вони допитували полковника лінійного полку. До нашої групи щойно додали ще трьох офіцерів.
— Де був його полк?
Я глянув на карабінерів. Вони дивилися на новоприбулих. Інші дивилися на полковника. Я пригнувся, проскочив між двома чоловіками і помчав до річки, опустивши голову. На краю берега я спіткнувся й шубовснув у воду. Вона була холоднюща, але я намагався якомога довше залишатися під нею. Мене закрутила й понесла течія, і я не виринав на поверхню доки не відчув, що можу взагалі не виплисти. Виринувши, я хапнув повітря й одразу знову занурився. Було досить легко триматися під водою, адже я мав на собі одяг і черевики. Коли я випірнув удруге, побачив перед собою якусь колоду, сягнув по неї і вхопився рукою. Сховав за колодою голову, не наважуючись визирнути з-за неї. Я не хотів бачити берег. До мене долинали постріли, коли я біг і коли вперше виринув з води. Чув їх і тоді, коли був близько до поверхні. Але тепер пострілів не було. Колода погойдувалась на швидкій воді, і я тримався за неї однією рукою. Я глянув на берег. Було таке враження, що він дуже швидко віддаляється. У річці було багато колод. Вода була дуже холодна. Ми проминули зарослий чагарями острівець. Я вхопився обидвома руками за колоду, й вона несла мене за течією. Берег уже зовсім сховався з виду.
Розділ тридцять перший
Буває важко визначити, скільки часу пливеш річкою, коли течія така швидка. Здається, що довго, хоч насправді це може бути зовсім коротко. Вода була холодна і стояла високо, а на поверхні плавало багато речей, змитих з берегів повінню. Мені пощастило, що колода, за яку я тримався, була важка, тож я лежав у крижаній воді, спираючись об колоду підборіддям і притримуючи її легенько обидвома руками. Я боявся корчів і надіявся, що нас приб’є до берега. Ми пливли за водою, а річка робила велику дугу. Починало світати, і я міг уже бачити кущі на березі. Попереду з’явився ще один порослий чагарями острівець, а течія завертала до берега. Я думав, чи не варто позбутися черевиків та одягу і спробувати поплисти до берега, але вирішив не робити цього. Я весь час думав про те, що рано чи пізно виберусь на берег, але босому мені б там було непереливки. Мені ж потрібно було ще якось дістатися до Местре.
Я дивився, як наближається берег, тоді враз віддаляється, а потім знову піступає ближче. Ми тепер пливли поволіше. Берег був зовсім близенько. Я вже міг бачити гілочки верболозу. Колода помалу розвернулася, і ось уже берег опинився за моєю спиною, а я зрозумів, що ми потрапили у вир. Ми поволі кружляли у воді. Коли я знову побачив берег, який був зовсім поруч, я спробував обхопити колоду однією рукою, а другою гребти до берега, допомагаючи собі ногами, але мені не вдалося попхати колоду бодай трохи ближче. Я боявся, що нас винесе з виру на середину річки, тому, тримаючи однією рукою колоду, я підтягнув ноги, вперся ними об колоду і щосили відштовхнувся до берега. Кущі були зовсім близько, та попри силу інерції й усі мої зусилля, течія відносила мене назад. Я ще тоді подумав, що черевики можуть потягти мене на дно, і з останніх сил борсався і колошматив воду, а коли звів погляд, то побачив, що берег наближається до мене, тож я з подвійною енергією почав борсатися, жахаючись тягаря важезних черевиків, аж поки його досяг. Я схопився за верболозові гілки, і хоч мені забракло сил підтягнутися, я знав, що вже не потону. Поки я чіплявся за колоду, мені навіть на гадку не спадало, що я можу втопитися. Я був цілковито виснажений, мене аж нудило від перенапруги, тож я просто тримався за гілки й вичікував. Коли минулася млість, я підтягнувся до кущів верболозу і знову перепочив, охопивши руками кущ і міцно вчепившись за гілляччя. Тоді я виліз остаточно з води і вибрався з хащів верболозу на берег. Уже майже розвидніло, й навколо не було ні душі. Я розпластався на березі, слухаючи плюскіт води й дощу.
За якийсь час я підвівся й рушив далі берегом. Я знав, що до самої Латізани не буде мосту через річку. Здається, я був десь навпроти Сан-Віто. Я почав розмірковувати, що робити далі. Попереду був канал, що впадав у річку. Я рушив до нього. Довкола й далі нікого не було видно, тож я сів під кущами на березі каналу, роззувся й вилив з черевиків воду. Тоді зняв з себе мундир, витяг з внутрішньої кишені гаманець з промоклими документами та грішми, і викрутив мундир. Після цього зняв штани й теж їх викрутив, а тоді сорочку і спідню білизну. Поляскав себе по тілу, добре розтерся і знову одягнувся. Кашкета я десь загубив.
Перш ніж одягати мундир, я поздирав з рукавів суконні зірочки й поклав їх разом із грішми у внутрішню кишеню. Гроші намокли, але вціліли. Я їх полічив. Нарахував трохи більше трьох тисяч лір. Мій одяг був мокрий і липкий, і я поплескав себе по руках, щоб розігнати кров. Я мав вовняну білизну і сподівався не застудитися, якщо весь час буду в русі. Мій пістолет забрали ще на дорозі, і я сховав кобуру під мундир. Я не мав плаща, а дощ був холодний. Я рушив берегом каналу. Вже зовсім розвидніло, і все довкола було мокрим, пласким і понурим. Поля були голі й мокрі; десь удалині над рівниною стирчала дзвіниця. Я вийшов на якусь дорогу. Попереду я побачив військову колону, що йшла мені назустріч. Я йшов, шкутильгаючи, узбіччям дороги, а вони проминули мене, не звертаючи уваги. То був кулеметний загін, що прямував до ріки. Я рушив далі дорогою.
Того дня я перетнув Венеціанську рівнину. Це пласка низина, що під дощем здається ще пласкішою. Ближче до моря там починаються солончаки, а доріг майже немає. Ті дороги, що є, ведуть понад гирлами річок до моря, і щоб перейти цю низину, треба йти стежками вздовж каналів. Я прямував з півночі на південь, перейшов дві залізничні колії й чимало доріг, аж поки одна стежка вивела мене до залізниці, що простяглась понад болотистою заплавою. Це була головна лінія, що з’єднувала Венецію і Трієст, з високим міцним насипом і широким двоколійним полотном. Трохи далі був полустанок, де я побачив солдатів-вартових. З другого боку було видно міст через потік, що впадав у заплаву. Біля мосту я також побачив вартового. Коли я перетинав рівнину з північного боку, я бачив як цією колією рухався поїзд, видний здалеку на пласкій низині, і я ще подумав, що поїзд, можливо, їде з Портоґруаро. Спостерігаючи за вартовими, я ліг на краю насипу, щоб добре бачити колію з обидвох боків. Вартовий біля мосту якийсь час прямував колією в мій бік, а тоді розвернувся й пішов назад. Я лежав, відчуваючи голод, і чекав поїзда. Той поїзд, який я бачив, був такий довжелезний, що паровоз ледве його тягнув, і я був певний, що встигнув би на нього заскочити. Коли я вже втрачав надію чогось дочекатися, я побачив удалині поїзд. Паровоз ставав дедалі більшим, наближаючись до мене. Я подивився на вартового біля мосту. Він ходив з ближчого до мене кінця мосту, але по той бік колій. Отже, він мене не побачить, коли проїжджатиме поїзд. Я дивився, як наближається паровоз. Він їхав поволі й важко. Я бачив, як багато вагонів він тягне. Я знав, що на поїзді також будуть охоронці, і спробував їх побачити, але не міг, бо й сам ховався від них. Паровоз уже майже порівнявся зі мною. Коли ж він почав проминати мене, важко пахкаючи навіть на рівному місці, і я провів очима машиніста, я встав і підступив до самих вагонів. Якби вартові й помітили мене, я викликав би менше підозр, стоячи отак біля колії. Повз мене проїхало кілька закритих товарних вагонів. Тоді я побачив відкриту платформу з низькими бортами, з тих, що тут їх називають гондолами, накриту зверху брезентом. Я стояв, аж поки вона майже мене проминула, а тоді стрибнув, ухопився ззаду за поруччя й підтягнувся. Тоді заліз і сховався у проміжок між платформою і високим товарним вагоном за нею. Здається, мене ніхто не побачив. Я сидів навпочіпки, тримаючись руками за поруччя, а ногами впираючись у буфер. Ми вже були майже біля мосту. Я пригадав вартового. Коли ми проминали його, він подивився на мене. Це був хлопчина у завеликій для нього касці. Я презирливо глянув на нього, і він відвернувся. Подумав, мабуть, що я з обслуги поїзда.