Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 48)

— Tenente? Який ще тут Tenente? A basso gli ufficiali! Геть офіцерів! 

Піані схопив мене за руку.  

— Краще я звертатимусь до вас по імені, — сказав він. — Бо інакше вони можуть накоїти лиха. Кількох офіцерів уже застрелили.  

Ми пришвидшили ходу, залишивши їх позаду. 

— Я не напишу в рапорті нічого такого, що б зашкодило його родині, — продовжив я нашу розмову. 

— Якщо війна закінчиться, це вже не матиме значення, — сказав Піані. — Але я щось не вірю, що їй кінець. Це було б занадто добре. 

— Скоро вже довідаємося, — сказав я. 

— Не вірю, що війна закінчиться. Усі так думають, а я не вірю. 

— Viva la Pace! — вигукнув якийсь солдат. — Хай живе мир! Вертаємось додому! 

— Було б гарно, якби ми всі пішли додому, — сказав Піані. — А ви б хотіли піти додому? 

— Так. 

— Але ми нікуди не підемо. Не думаю, що війні кінець. 

— Andiamo a casa! — крикнув інший солдат. — Ідемо додому! 

— Вони викидають гвинтівки, — сказав Піані. — Знімають з плечей і кидають прямо на дорогу. Тоді починають вигукувати. 

— Краще б вони тримали гвинтівки при собі. 

— Вони думають, що їх ніхто не змусить воювати, якщо вони повикидають гвинтівки. 

Ми йшли в темряві й під дощем узбіччям дороги, і я бачив, що в багатьох солдатів були ще на плечах гвинтівки. Вони стирчали над їхніми накидками. 

— Що за бригада? — гукнув якийсь офіцер. 

— Brigata di Pace, — крикнув йому хтось. — Бригада миру!  

Офіцер нічого не відповів. 

— Що він каже? Що каже той офіцер? 

— Геть офіцера. Viva la Pace! 

— Ходімо, — сказав Піані. Ми проминули дві англійські санітарні карети, покинуті серед інших застряглих машин. 

— Це з Ґоріції, — сказав Піані. — Я знаю ці машини. 

— Вони заїхали далі, ніж ми. 

— Бо виїхали раніше. 

— Цікаво, де їхні водії? 

— Мабуть, десь там попереду. 

— Німці зупинились перед Удіне, — сказав я. — Ці всі люди встигнуть ще перейти річку. 

— Так, — сказав Піані. — Тому я й думаю, що війна триватиме далі. 

— Німці могли б іти вперед, — сказав я. — Цікаво, чому вони цього не зробили. 

— Я не знаю. Нічого не знаю про цю війну. 

— Мабуть, мусили дочекатися решти транспорту. 

— Не знаю, — сказав Піані. Наодинці зі мною він став значно лагіднішим. Бо в колі інших водіїв він бував дуже гострий на язик. 

— Ви одружені, Луїджі? 

— Ви знаєте, що так. 

— Це тому ви не хотіли потрапити в полон? 

— Одна з причин. А ви, Tenente, одружені? 

— Ні. 

— Бонелло теж ні. 

— Те, що чоловік одружений, ще нічого не означає. Але мені здається, що одруженого тягне назад, до своєї дружини, — сказав я. 

Мені хотілося поговорити про дружин. 

— Так. 

— Як ваші ноги? 

— Та як, болять. 

Ще вдосвіта ми вийшли на берег Тальяменто і рушили вздовж річки, що широко розлилася, до мосту, яким усі переправлялися на той бік. 

— Вони могли б закріпитися на цій річці, — сказав Піані. 

У темряві здавалося, що вода піднялася дуже високо. Вона клекотіла у руслі, що стало значно ширшим. Дерев’яний міст був завдовжки майже в три чверті милі, і річка, що зазвичай текла вузькими потічками по широкому кам’яному річищу далеко внизу під мостом, тепер мало не сягала дерев’яних дошок настилу. Ми пройшли берегом, а тоді злилися з натовпом, що переходив міст. Поволі просуваючись під дощем у кількох футах над вируючим потоком, затиснутий у натовпі, мало не впритул до артилерійського зарядного ящика переді мною, я дивився через огорожу мосту на річку. Тепер, коли ми вже не могли йти так, як самі цього бажали, я відчув страшенну втому. Перехід через міст не викликав якогось особливого пожвавлення. Мені було цікаво, що сталося б, якби серед білого дня цей міст почали бомбити з літака. 

— Піані, — сказав я. 

— Я тут, Tenente.  

У цій тисняві він опинився трохи далі в юрбі. Ніхто не розмовляв. Усі намагалися якомога швидше перейти міст, не думаючи більше ні про що. Ми були вже майже на тому боці. Наприкінці мосту стояли з двох сторін офіцери й карабінери, світячи ліхтариками. Я бачив їхні силуети на тлі неба. Коли ми підійшли ближче, я побачив, як один з офіцерів показав на когось у колоні. До того чоловіка рушив карабінер і вивів його, тримаючи за руку. Тоді відвів його вбік від дороги. Ми майже порівнялися з ними. Офіцери пильно приглядалися до кожного в колоні, інколи перемовляючись між собою, а тоді виходили вперед і висвічували чиєсь обличчя ліхтариком. Якраз перед тим, як ми порівнялися з ними, вони вивели з колони ще когось. Я побачив цього чоловіка. То був підполковник. Коли його освітили ліхтариком, я побачив зірочки у прямокутнику на його рукаві. Він був сивочолий, низькорослий і гладкий. Карабінер потягнув його кудись за спини тих офіцерів. Коли ми порівнялися з ними, я побачив, як один чи двоє придивилися до мене. Тоді один показав на мене і сказав щось карабінерові. Я побачив, що карабінер прямує до мене, проштовхуючись крізь крайні ряди колони, а тоді відчув, як він хапає мене за комір. 

— Що ти робиш? — сказав я і вдарив його в обличчя. 

Я побачив під капелюхом його мармизу, закручені вгору вуса і кров, що стікала по щоці. Ще один кинувся до нас. 

— Що ти таке робиш? — сказав я. 

Він не відповів. Вичікував зручної нагоди схопити мене. Я сягнув рукою за спину, щоб витягти пістолет. 

— Ти що, забув, що не маєш права чіпати офіцера? 

Той другий схопив мене ззаду і викрутив руку догори. Я повернувся до нього, а тоді перший вчепився мені за шию. Я вдарив його ногою по гомілках, а лівим коліном засадив йому в пах. 

— Стріляйте, якщо опирається, — почув я чийсь голос. 

— Що це все означає? — спробував я крикнути, але мій голос був не надто гучний. 

Вони вже затягли мене на узбіччя. 

— Стріляйте, якщо опирається, — сказав офіцер. — Відведіть його туди. 

— Хто ви такі? 

— Побачите. 

— Хто ви такі? 

— Польова жандармерія, — сказав інший офіцер.