Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 47)

— Ні, — сказав Бонелло і повернувся до мене. — Там на рейках таке могло будь-коли статися і з нами. 

— Ні, — сказав я. — Це сталося тому, що ми поперлися на поле. 

Бонелло похитав головою.  

— Аймо помер, — сказав він. — Хто буде наступний, Tenente? Куди нам тепер іти? 

— Стріляли італійці, — сказав я. — Німців там не було. 

— Якби то були німці, вони б нас усіх порішили, — сказав Бонелло. 

— Італійці нам небезпечніші за німців, — сказав я. — Ар’єргард боїться всього на світі. Німці хоч знають, за ким вони полюють. 

— У вас на все є відповідь, Tenente, — сказав Бонелло. 

— Куди нам тепер? — запитав Піані. 

— Краще десь заляжемо, поки стемніє. Якщо проб’ємося на південь, усе буде добре. 

— Вони нас усіх перестріляють, аби тільки довести, що й першого разу мали рацію, — сказав Бонелло. — Я не збираюся ставати їм мішенню. 

— Знайдемо якусь схованку якомога ближче до Удіне, а коли стемніє, рушимо далі. 

— Ну, то ходімо, — сказав Бонелло. 

Ми спустилися північним боком насипу. Я озирнувся. Аймо лежав у грязюці на схилі насипу. Був зовсім маленький, руки притиснуті до тіла, ноги в обмотках і брудних черевиках зсунуті докупи, обличчя затулене кашкетом. Виглядав цілком мертвим. Падав дощ. Мені він подобався не менше за інших, кого я знав. Я мав у кишені його документи і збирався написати його родині. За полем попереду стояла якась ферма. Довкола були дерева, а до будинку тулилися допоміжні приміщення. Колони підтримували балкон на другому поверсі. 

— Краще нам не триматися заблизько разом, — сказав я. — Я піду перший.  

Я рушив до будинку. До нього вела польова стежка. 

Ідучи полем, я зовсім не знав, чи не почнуть нас обстрілювати з дерев довкола ферми або і з самої ферми. Я йшов до будинку, дуже чітко бачачи його перед собою. Балкон на другому поверсі сполучувався з клунею, і між колон стирчало сіно. Подвір’я встелювали кам’яні плити, а з дерев стікали краплі дощу. Там стояв великий і порожній двоколісний візок, голоблі якого стирчали високо вгору назустріч дощу. Я вийшов на подвір’я, перетнув його й зупинився під захистом балкона. Двері будинку були відчинені, і я зайшов. Бонелло й Піані увійшли за мною слідом. Там було темно всередині. Я рушив до кухні. На дні великої відкритої печі лежав попіл. Над вогнищем висіли каструлі, але всі були порожні. Я роззирнувся довкола, але не міг знайти нічого їстівного. 

— Нам краще залягти в клуні, — сказав я. — Може, ви б пошукали якісь харчі, Піані, і принесли нам сюди? 

— Подивлюся, — сказав Піані. 

— Я теж подивлюся, — сказав Бонелло. 

— Гаразд, — сказав я. — А я піду й огляну нагорі клуню.  

Я знайшов кам’яні сходи, що вели нагору зі стайні. У стайні стояв сухий і приємний запах, особливо під час дощу. Худоби не було, мабуть, її забрали господарі, залишаючи ферму. Клуня була наполовину заповнена сіном. На даху було двоє віконечок, одне з них забите дошками, а друге вузеньке слухове віконце виходило на північ. До стайні вів жолоб, яким скидали сіно худобі. Ще був закладений навхрест балками отвір донизу, на перший поверх, куди під’їжджали вози з сіном, яке треба було закидати в клуню. Я чув, як періщить по даху дощ, вдихав пахощі сіна, а коли спустився вниз, ще й відчув свіжий запах висохлого гною у стайні. Ми могли б одірвати дошку на південному віконці й бачити через нього подвір’я. Друге віконце виходило на поле з північного боку. Ми могли б вилізти через будь-яке віконечко на дах, а тоді зістрибнути на землю або ж спуститися вниз жолобом для сіна, якби не можна було скористатися сходами. Клуня була велика, і ми могли б заховатися в сіні, якби когось почули. Місце виглядало надійним. Я був певний, що ми пробралися б на південь, якби по нас не почали стріляти. Тут не могло бути німців. Вони йшли з півночі, дорогою від Чивідале. З півдня прийти не могли. Італійці були ще небезпечніші. Вони перелякані і стріляють у всіх, кого побачать. Минулої ночі ми чули під час відступу, що чимало німців у італійській формі проникли в ряди відступаючих на півночі. Я в це не повірив. На війні постійно ходять подібні чутки. Їх завжди поширює ворог. Ви ніколи не зустрінете когось, хто вбирав би німецьку форму, щоб збаламутити інших. Може, таке й буває, але звучить не надто вірогідно. Я не вірив, щоб німці таке робили. 

І я не вірив, що їм це було потрібно. Наш відступ і так був достатньо хаотичний. Цьому сприяли численність армії та брак доріг. Для чого німці, якщо й так ніхто не віддавав жодних наказів. Та все одно нас могли застрелити, сприйнявши за німців. Застрелили ж Аймо. Сіно гарно пахло, і лежачи на ньому в клуні, ти немовби забував про час, що проминув. Ми теж тоді лежали на сіні, розмовляли і стріляли з пневматичної рушниці в горобців, коли ті сідали на краєчок трикутного отвору, вирізаного високо на стіні клуні. Нема вже тієї клуні, а одного року повирубували ялицеві ліси, і на їх місці залишилися хіба що пеньки, висохлі крони й гілки дерев та зарослі іван-чаю. Назад не повернутися. А що сталося б, якби і вперед не рухатися? Ніколи вже не повернутися в Мілан. А якби й повернутися, що сталося б? Я прислухався до стрілянини на півночі, біля Удіне. Чув кулеметні черги. Але з гармат не стріляли. Це вже було щось. Там на дорозі мали ще бути війська. Я глянув униз і побачив у присмерку клуні Піані, що стояв там на долішньому поверсі. Він мав у руках довгий шмат ковбаси і якусь банку, а під пахвою дві пляшки вина. 

— Лізьте сюди, — сказав я. — Там є драбина.  

Тоді я зрозумів, що треба йому допомогти, і спустився вниз. Від лежання на сіні в мене паморочилося в голові. Я був напівсонний. 

— А де Бонелло? — спитав я. 

— Зараз почуєте, — сказав Піані. 

Ми піднялися драбиною. Тоді розклали все на сіні. Піані дістав ножа зі штопором і відкоркував пляшку. 

— Запечатана воском, — сказав він. — Має бути гарне вино.  

Він усміхнувся. 

— То де Бонелло? — спитав я. 

Піані подивився на мене. 

— Він пішов, Tenente, — сказав він. — Вирішив здатися в полон. 

Я промовчав. 

— Він боявся, що його вб’ють. 

Я тримав у руці пляшку й мовчав. 

— Бачите, Tenente, ми взагалі проти війни. 

— Чому ж ви не пішли? — спитав я. 

— Я не хотів залишати вас. 

— І куди він пішов? 

— Не знаю, Tenente. Просто пішов. 

— Гаразд, — сказав я. — Можете покраяти ковбасу? 

Піані поглянув на мене в сутінках. 

— Я вже покраяв, поки ми говорили, — сказав він. 

Ми сиділи на сіні, їли ковбасу й запивали її вином. Мабуть, це вино берегли до якогось весілля. Було таке старе, що вже втрачало колір. 

— Зазирніть у це віконце, Луїджі, — сказав я. — А я піду й погляну в те друге. 

Ми пили кожен з окремої пляшки, тож я прихопив свою, підійшов до вузького віконечка, ліг на сіно й почав розглядати мокрі поля. Не знаю, що я сподівався побачити, але там не було нічого, крім полів, голих шовковиць і дощу, що не вщухав. Я пив вино, але мені не ставало від цього краще. Його занадто довго тримали, й воно вже зіпсувалося, втративши і смак, і колір. Я дивився, як западали сутінки; тут сутеніло дуже швидко. Ніч буде чорна й дощова. Не було сенсу розглядати пітьму, і я пішов назад до Піані. Він уже заснув, тож я його не будив, а просто присів біля нього. Він був кремезний чолов’яга, і сон його був міцний. Пізніше я його розбудив, і ми пішли. 

Ніч була дуже химерна. Не знаю, чого я очікував, можливо, смерті, стрілянини в темряві або погоні, але нічого такого не сталося. Ми перечекали, лежачи за рівчаком біля траси, поки пройде німецький батальйон, а коли він проминув, перебігли дорогу й рушили далі на північ. Двічі ми мало не наштовхнулися під дощем на німців, але вони нас не побачили. Ми обійшли місто з півночі, не зустрівши жодного італійця, і згодом опинилися на головних шляхах відступу й цілу ніч ішли в напрямку Тальяменто. Я навіть не усвідомлював таких гігантських масштабів відступу. Рухалася вся країна, а не тільки армія. Ми йшли всю ніч, випереджаючи транспорт на дорозі. У мене розболілася нога, і я був змучений, але ми подолали значну відстань. А от Бонелло явно вчинив дурницю, вирішивши здатися в полон. Тут не було жодної загрози. Ми проминули дві армії, і не сталося нічого лихого. Якби не вбили Аймо, ми взагалі б могли не відчути небезпеки. Ніхто нас не зачіпав, коли ми відкрито йшли залізничною колією. Його застрілили раптово й безпричинно. Цікаво, де був тепер Бонелло. 

— Як почуваєте себе, Tenente? — спитав Піані. 

Ми йшли край дороги, запрудженої машинами й військами. 

— Нормально. 

— Я вже втомився йти. 

— Ну, але нам більше нічого не залишається, тільки йти. І нема чим перейматися. 

— Бонелло був дурний. 

— Це точно, дурень. 

— А що ви з ним зробите, Tenente? 

— Не знаю. 

— Може, просто, напишете, що його захопили в полон? 

— Не знаю. 

— Бо бачите, якщо війна й далі триватиме, його сім’ю можуть серйозно покарати. 

— Війна не триватиме, — сказав якийсь солдат. — Ми вертаємось додому. Війні кінець. 

— Усі йдуть додому. 

— Ми всі вертаємось додому. 

— Ходімо, Tenente, — сказав Піані. 

Він хотів хутчіш їх обминути.