Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 46)
— Який гарний міст, — сказав Аймо.
То був звичайний довгий залізний міст понад рікою, що зазвичай пересихала.
— Треба поквапитися й перейти на той бік, поки його не підірвали, — сказав я.
— Нема кому підривати, — сказав Піані. — Усі позникали.
— Мабуть, він замінований, — сказав Бонелло. — Переходьте першим,
— Послухайте того анархіста, — сказав Аймо. — Нехай сам іде перший.
— Я піду, — сказав я. — Навіть, якщо й замінований, то під вагою одної людини не вибухне.
— Бачиш, — сказав Піані. — Людина з мізками. А де твої мізки, анархісте?
— Якби я мав мізки, мене б тут не було, — сказав Бонелло.
— Щось у цьому є,
— Щось є, — сказав я. Ми вже підійшли до мосту. Небо знову захмарилось, і почало трохи дощити. Міст був довгий і міцний з вигляду. Ми видряпалися на залізничний насип.
— Ідемо по одному, — сказав я і рушив через міст. Я уважно придивлявся до шпал і рейок, шукаючи якихось дротиків або інших ознак вибухівки, але нічого не побачив. У проміжках між шпалами було видно, як унизу швидко струмує каламутна вода. По той бік мокрих полів я бачив під дощем Удіне. Перетнувши міст, я озирнувся. Трохи далі над річкою був ще один міст. Я раптом побачив, як на той міст заїхав жовтий, заляпаний грязюкою автомобіль. Парапет був високий, і сам автомобіль на мості майже не було видно. Але я бачив голови водія, пасажира поруч із ним і ще двох на задньому сидінні. На всіх були німецькі каски. Автомобіль переїхав міст і зник за деревами й покинутим на дорозі транспортом. Я махнув рукою Аймо, котрий переходив міст, та іншим, щоб вони поквапились. Тоді спустився під насип і зачаївся там. Аймо зійшов до мене.
— Ви бачили авто? — спитав я.
— Ні. Ми стежили за вами.
— Отим мостом переїхав німецький штабний автомобіль.
— Штабний автомобіль?
— Так.
— Пресвята Маріє.
Підійшли решта, і ми всі припали до брудної землі за насипом, дивлячись понад рейками на міст, дерева, канаву й дорогу.
— Думаєте, нас оточили,
— Не маю поняття. Знаю тільки, що німецьке штабне авто проїхало тією дорогою.
— А ви себе не почуваєте якось дивно,
— Сам ти баламут, Бонелло.
— Може, щось вип’ємо? — спитав Піані. — Якщо нас оточили, то можемо принаймні випити.
Він відчепив від пояса флягу й відкоркував її.
— Дивіться! Дивіться! — сказав Аймо, показуючи на дорогу. Ми побачили, як понад кам’яним парапетом мосту рухаються німецькі каски. Нахилені вперед, вони пересувалися аж якось неприродно плинно. Коли вони з’їхали з мосту, ми змогли добре їх розгледіти. Це були велосипедні війська. Я бачив обличчя перших двох. Були вони червонощокі і вгодовані. Каски закривали їм чоло і скроні. Карабіни були причеплені до велосипедних рам. З поясів звисали ручками донизу гранати. Їхні каски й сірі мундири були мокрі, й вони їхали неквапливо, роззираючись навсібіч. Спереду їхало двоє, тоді четверо в ряд, тоді знову двоє, а потім майже дюжина; пізніше ще одна дюжина і, врешті, останній один. Вони не розмовляли, хоч ми й так би їх не почули за шумом ріки. Вони виїхали на дорогу і зникли з виду.
— Пресвята Маріє, — сказав Аймо.
— То були німці, — сказав Піані. — То не австріяки.
— Чому їх ніхто не зупиняє? — сказав я. — Чому не підірвали міст? Чому немає кулеметів на насипі?
— Це ви нам поясніть,
Я просто лютував зі злості.
— Суцільне божевілля. Там унизу висаджують маленький мостик. А цей міст на головній трасі. Де всі пропали? Чому навіть не пробують їх зупинити?
— От і поясніть нам,
Я замовк. Це взагалі не моя справа; я повинен був доїхати трьома санітарними машинами до Порденоне. Я цього не зробив. І тепер я мав просто дістатися до Порденоне. Але виглядає, що я й до Удіне можу не добратися. Ну, й чорти б його забрали, як не зможу. Головне тепер зберігати спокій і не потрапити під кулю чи в полон.
— То де там твоя фляга? — спитав я Піані.
Він подав її мені. Я відпив добрячий ковток.
— Можемо йти далі, — сказав я. — Але без поспіху. Хочете щось перекусити?
— Тут не варто затримуватися, — сказав Бонелло.
— Гаразд. Тоді йдемо.
— Підемо цим боком, щоб нас не було видно?
— Краще йти згори. Вони можуть з’явитися й на цьому мості. Буде погано, якщо ми їх запізно помітимо, й вони опиняться над нами.
Ми рушили залізничною колією. Обабіч нас простягалася мокра рівнина. Попереду за рівниною височіло на пагорбі Удіне. Від замку на пагорбі збігали додолу дахи будинків. Ми бачили дзвіницю й годинникову вежу. Поля були всіяні шовковичними деревами. Попереду я побачив зруйновані рейки. Шпали також було викопано і скинуто під насип.
— Униз! Униз! — гукнув Аймо.
Ми скотилися додолу під насип. Дорогою їхала чергова група велосипедистів. Я визирнув з-за краю насипу й побачив, що вони поїхали далі.
— Вони нас бачили, але не спинилися, — сказав Аймо.
— Нас там нагорі повбивають,
— Ми їм не потрібні, — сказав я. — У них інша ціль. Нам буде гірше, якщо на нас натраплять зненацька.
— Я б волів іти тут, де нас не видно, — сказав Бонелло.
— Гаразд. А ми підемо колією.
— Думаєте, ми прорвемося? — спитав Аймо.
— Звісно. Їх тут ще небагато. У темряві дійдемо.
— А що робив той штабний автомобіль?
— Бог його знає, — сказав я.
Ми рушили далі колією. Бонелло втомився брьохати в грязюці під насипом і теж піднявся до нас. Залізниця повернула на південь, віддаляючись від шосе, і ми вже не могли бачити, хто там їде. Невеличкий місточок через канал було підірвано, але ми спромоглися перелізти на той бік по залишках підпор. Попереду лунали постріли.
За каналом ми знову піднялися на колію. Вона тяглася полями прямо до міста. Попереду виднілася ще одна залізнична колія. На півночі була головна траса, на якій ми бачили велосипедистів; на півдні перетинала поля невеличка бічна дорога, обсаджена розлогими деревами. Я подумав, що нам краще звернути на південь, обійшовши таким чином місто, і рухатися польовими дорогами до Кампоформіо та до шосе на Тальяменто. Ми б тоді уникали основного шляху відступу, тримаючись другорядних путівців за межами Удіне. Я знав, що там є багато таких бічних путівців. Я почав спускатися з насипу.
— Ходімо, — сказав я.
Нам треба було вийти на бічну дорогу, обходячи Удіне з півдня. Ми всі почали спускатися з насипу. Хтось вистрілив у нас з бічної дороги. Куля застрягла в грузькому насипу.
— Назад, — крикнув я. Тоді почав підніматися насипом, ковзаючи в багні. Водії були попереду. Я видирався на насип якомога стрімкіше. З-за густих кущів пролунало ще два постріли, і Аймо, котрий перебігав через рейки, втратив рівновагу, спіткнувся і впав долілиць. Ми стягли його на той бік і перевернули на спину.
— Треба, щоб голова була вгору, — сказав я.
Піані пересунув його. Він лежав у грязюці на насипу ногами вниз, уривчасто дихаючи й відхаркуючи кров. Ми втрьох сиділи навпочіпки під дощем довкола нього. Куля влучила йому в потилицю і, пройшовши навскоси вгору, вийшла назовні під правим оком. Він помер, поки я силкувався затулити ці два отвори. Піані поклав на землю його голову, обтер йому обличчя клаптем бинта з польової аптечки і залишив його у спокої.
— Срана німчура, — сказав він.
— То не були німці, — сказав я. — Там не могло бути німців.
— Італьяшки, — сказав Піані так, наче то було лайливе слово, —
Бонелло промовчав. Він сидів біля Аймо, не дивлячись на нього. Піані взяв кашкет Аймо, що скотився насипом униз, і накрив йому обличчя. Тоді дістав флягу.
— Хочеш випити? — Піані подав флягу Бонелло.