Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 45)

— Мусимо спробувати, — сказав я. — Інакше її не зрушити. 

Машини Піані й Бонелло могли рухатися вузьким путівцем тільки вперед. Ми зв’язали докупи обидві машини й потягли. Колеса тепер крутилися в колії навкоси. 

— Нічого не вийде, — крикнув я. — Зупиніться. 

Піані й Ботелло злізли з машин й повернулися назад. Аймо також виліз. Дівчата сиділи метрів за сорок від нас на кам’яній стіні при дорозі. 

— Що скажете, Tenente? — спитав Бонелло. 

— Підкопаємо і спробуємо додати ще галузок, — сказав я. 

Тоді подивився на дорогу. Це була моя вина. Я їх сюди завів. З-за хмар уже визирало сонце, а під живоплотом лежало тіло сержанта. 

— Підкладемо його мундир і плащ, — сказав я. 

Бонелло пішов по ці речі. Я наламав галузок, а Аймо та Піані підкопали спереду й між колесами. Я надрізав плащ, тоді роздер його навпіл і поклав у багно під колеса, а зверху понакладав галузок, щоб колеса не буксували. Ми наготувалися, й Аймо вмостився на своєму сидінні й завів мотор. Колеса прокручувалися, а ми все штовхали і штовхали. Але все було безрезультатно. 

— Хрін з нею, — сказав я. — Вам щось потрібне в цій машині, Барто? 

Аймо заліз до Бонелло разом із сиром, двома пляшками вина і плащем. Бонелло, сидячи за кермом, нишпорив у кишенях сержантового мундира. 

— Викиньте краще той мундир, — сказав я. — А що робимо з дівчатами, Барто? 

— Нехай сідають у кузов, — сказав Піані. — Не думаю, що ми далеко заїдемо. 

Я відчинив задні дверцята. 

— Нумо, — сказав я. — Залазьте.  

Обидві дівчини залізли й сіли в кутку. Вони, здається, взагалі не зауважили пострілів. Я озирнувся на дорогу. Сержант лежав у брудній спідній сорочці з довгими рукавами. Я вмостився біля Піані, й ми поїхали. Вирішили їхати полем навпростець. Коли під’їхали до поля, я виліз і пішов попереду. По той бік поля була дорога, треба було тільки його якось перетнути. Але ми не змогли цього зробити. Земля там була занадто м’яка й багниста для машин. Коли вони безнадійно загрузли в грязюці, ми залишили їх у полі й рушили до Удіне пішки. 

Коли ми вийшли на дорогу, що вела до головної траси, я показав на неї дівчатам. 

— Ідіть туди, — сказав я. — Там будуть люди.  

Вони подивилися на мене. Я витяг гаманець і дав кожній по десять лір.  

— Ідіть туди, — показав я їм. — Там друзі! Родина! 

Вони нічого не второпали, але затисли в долонях гроші й попрямували дорогою. Тоді озирнулися, немовби боялися, що я можу відібрати в них гроші. Я дивився, як вони віддалялися, щільно загорнувшись у хустки й боязко озираючись на нас. Трійця водіїв розреготалися. 

— А скільки дасте мені, щоб я туди пішов, Tenente? — спитав Бонелло. 

— Як їх упіймають, краще їм бути серед людей, ніж самим, — сказав я. 

— Дайте мені двісті лір, і я готовий піти хоч до самої Австрії, — сказав Бонелло. 

— Там їх у тебе й відберуть, — сказав Піані. 

— А може, війна скінчиться, — сказав Аймо. 

Ми дуже швидко йшли дорогою. Сонце намагалося пробитися крізь хмари. Край дороги стояли шовковиці. Я бачив за деревами наші великі санітарні фургони, що загрузли в полі. Піані також озирнувся. 

— Змусять прокласти туди дорогу, щоб їх витягти, — сказав він. 

— Шкода, що в нас нема велосипедів, — сказав Бонелло. 

— А в Америці їздять на велосипедах? — запитав Аймо. 

— Було таке. 

— Тут це потрібна річ, — сказав Аймо. — Чудова річ велосипед. 

— Шкода, що в нас нема велосипедів, — сказав Бонелло. — Не люблю я ходити пішки. 

— Там що, стріляють? — запитав я. 

Мені здалося, що я почув удалині постріли. 

— Не знаю, — сказав Аймо. Він прислухався. 

— Здається, так, — сказав я. 

— Спочатку ми побачимо кінноту, — сказав Піані. 

— Не думаю, що в них є кіннота. 

— Дав би Бог, щоб не було, — сказав Бонелло. — Не хочу, щоб мене проштрикнув пікою якийсь гівняний кавалерист. 

— Ви так без зайвих розмов пристрелили того сержанта, Tenente, — сказав Піані. 

Ми не вповільнювали ходу. 

— Його вбив я, — сказав Бонелло. — Я ще нікого не вбив цієї війни, а все життя мріяв убити сержанта. 

— Ну, так, убив лежачого, — сказав Піані. — Він щось не дуже швидко біг, коли ти його вбивав. 

— Яка різниця. Я це ніколи не забуду. Я вбив того засранця сержанта. 

— І що ти скажеш на сповіді? — спитав Аймо. 

— Скажу: «Благословіть мене, отче, я вбив сержанта».  

Усі зареготали. 

— Він анархіст, — сказав Піані. — Не ходить до церкви. 

— Піані теж анархіст, — сказав Бонелло. 

— Ви справді анархісти? — спитав я. 

— Ні, Tenente. Ми соціалісти. Родом з Імоли. 

— Ви там ніколи не були? 

— Ні. 

— Бог свідок, це чудове місце, Tenente. Приїжджайте після війни, і ми вам дещо покажемо. 

— Там усі соціалісти? 

— Кожен. 

— І це гарне містечко? 

— Чудове. Ви ще такого зроду не бачили. 

— А як ви стали соціалістами? 

— Бо там усі соціалісти. Кожен. Ми завжди були соціалістами. 

— Приїдьте, Tenente. Ми й вас зробимо соціалістом. 

Дорога попереду завертала ліворуч, там, де був невеличкий пагорб і яблуневий сад за кам’яним муром. Угору всі піднімалися мовчки. Ми крокували дуже швидко, наввипередки з часом. 

Розділ тридцятий 

Пізніше ми опинилися на дорозі, що вела до річки. До самого мосту на дорозі простяглася довжелезна вервечка покинутих вантажівок і возів. Не видно було ні душі. Вода піднялася високо, а міст був підірваний посередині; кам’яна арка впала в річку, і зверху її омивала бура вода. Ми рушили вздовж берега, шукаючи якоїсь переправи. Я знав, що попереду був залізничний міст, і мав надію перейти там річку. Стежка була мокра й багниста. Ми не бачили жодних військ, тільки покинуті вантажівки й обладнання. Берег річки був безлюдний, там узагалі не було нічого, крім мокрих кущів і грузької землі. Ми йшли далі берегом, аж поки нарешті побачили залізничний міст.