Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 41)
На пост прибували поранені, декого несли на ношах, дехто шкандибав сам, а декого тягли на плечах через поле солдати. Усі були мокрі як хлющ і перелякані. Ми завантажили дві машини важкопораненими, що їх виносили на ношах з підвалу, де був пост, і коли я зачинив двері другої машини й замкнув їх на засув, відчув на обличчі, як краплинки дощу стають сніжинками. Одночасно з дощем стрімко повалив лапатий сніг.
Зранку сніг перестав падати, але буря й далі не вщухала. На мокрій землі сніг одразу розтанув, і тепер знову йшов дощ. На світанку була ще одна атака, але безуспішна. Цілий день ми чекали нового наступу, але аж до заходу сонця нічого не відбувалося. Бомбардування почалося на південь від нас з довгого лісистого хребта, де були скупчені австрійські гармати. Ми теж чекали обстрілу, але його не було. Ставало темно. З поля за селом стріляли наші гармати, і свист їхніх снарядів діяв на нас заспокійливо.
Ми довідалися, що атака на півдні була безуспішна. Тієї ночі вони вже не наступали, але ми чули, що на півночі таки прорвали оборону. Уночі прийшов наказ готуватися до відступу. Мені про це сказав капітан з нашого посту. Йому так повідомили зі штабу бригади.
Невдовзі, після чергової телефонної розмови, він сказав, що це була неправда. Бригада отримала наказ за будь-яких обставин утримати лінію оборони на Баїнзіцці. Я запитав про прорив, і він сказав, що в штабі бригади йому підтвердили, що австріяки прорвалися через позиції двадцять сьомого армійського корпусу в напрямку Капоретто. На півночі цілий день тривав запеклий бій.
— Якщо ті байстрюки пропустять їх, нам тут гаплик, — сказав він.
— Там наступають німці, — сказав один із офіцерів-медиків. Слово «німці» наводило на всіх страх. Ми не хотіли мати справу з німцями.
— Там п’ятнадцять німецьких дивізій, — сказав той офіцер-медик. — Вони прорвали фронт, і ми тепер будемо відрізані.
— У штабі бригади кажуть, що треба втримати цю лінію оборони. Кажуть, що прорив не був серйозний, і ми маємо втримувати гірські позиції від Монте Маджоре й далі.
— Звідки вони це дізналися?
— Зі штабу дивізії.
— Про те, що треба готуватися до відступу, також повідомляли з дивізії.
— Ми підпорядковані армійському корпусу, — сказав я. — Але тут я підпорядковуюся вам. Тому природно, що я поїду, куди ви мені скажете. З’ясуйте тільки, чи справді є такий наказ.
— Нам наказали залишатися тут. Вам треба вивезти звідси поранених на тимчасовий медпункт.
— Інколи ми їх також веземо з цих медпунктів до польових госпіталів, — сказав я. — А скажіть-но мені, бо я ніколи не бачив відступу, як під час нього евакуюють усіх поранених?
— Ніяк. Забирають, кого можуть, а решту залишають.
— Що я маю вивозити машинами?
— Госпітальне обладнання.
— Гаразд, — сказав я.
Наступної ночі розпочався відступ. Ми чули, що німці й австріяки прорвали фронт на півночі й наближаються гірськими долинами до Чивідале й Удіне. Відступали організовано, всі були мокрі й похмурі. Уночі, повільно просуваючись запрудженими дорогами, ми проминали війська, що марширували під дощем, гармати, запряжені кіньми підводи, мулів, вантажівки, і все це відходило від фронту. Безладу було не більше, ніж при наступі.
Тієї ночі ми допомагали евакуювати польові госпіталі, розташовані в найменш зруйнованих селах на плато, переправляючи поранених до Плави, а наступного дня під проливним дощем перевозили госпіталі і тимчасовий медпункт з Плави. Дощ не вщухав, і війська, що боронили Баїнзіццу, спускалися під цим жовтневим дощем з плато й форсували річку, де навесні того року були здобуті перші перемоги. Усередині наступного дня ми прибули в Ґоріцію. Дощ припинився, а місто було майже безлюдне. Проїжджаючи вулицею, ми побачили, як вантажили в машину дівчат з солдатського борделю. Дівчат було семеро, вони були в капелюшках і пальтах, з невеличкими валізками в руках. Двоє з них плакали. А ще одна всміхнулася нам, виставила язичок і потріпотіла ним. Була чорноока й мала пухкенькі губки.
Я зупинив машину, вийшов і поговорив з хазяйкою. Дівчата з офіцерського дому виїхали ще рано-вранці, сказала вона. А куди саме? У Конельяно, сказала вона. Вантажівка рушила з місця. Дівчина з пухкенькими губками знову показала нам язичок. Інші дві дівчини й далі плакали. Решта з цікавістю дивилися на місто. Я знову сів у машину.
— Ото було б поїхати з ними, — сказав Бонелло. — Гарна була б мандрівочка.
— І в нас буде гарна мандрівочка, — сказав я.
— Мандрівочка в пекло.
— Я й мав це на увазі, — сказав я.
Ми під’їхали до алеї перед нашою віллою.
— Хотів би я там бути, коли ці кралі розташуються на місці, і трохи з ними пострибати.
— Вони так зразу візьмуться за справу?
— Та ясно. Цю матрону знає вся Друга армія.
Ми вже були перед віллою.
— Її називають «матінка абатиса», — сказав Бонелло. — Дівчатка нові, але її тут усі знають. Їх, мабуть, привезли перед самим відступом.
— Матимуть тепер роботу.
— Та я ж і кажу, що матимуть. Хотів би побавитися з ними на халяву. Бо ціни в цьому домі явно завищені. Уряд нас ошукує.
— Завезіть машину механікам, нехай її оглянуть, — сказав я. — Поміняйте оливу й перевірте диференціал. Заправте бак, а тоді трохи поспіть.
— Слухаю,
Вілла була порожня. Рінальді поїхав з госпіталем. Майор повіз у штабній машині персонал госпіталю. Мені залишили на вікні записку з розпорядженням повантажити в машини всі речі, складені у вестибюлі, і просуватися до Порденоне. Механіки вже поїхали. Я пішов назад у гараж. За цей час під’їхали ще дві машини, і водії вийшли надвір. Знову почало дощити.
— Я був такий, бляха, сонний, що тричі задрімав, поки їхав сюди від Плави, — сказав Піані. — Що тепер робимо,
— Треба змінити оливу, змастити й заправити машини, а тоді під’їхати до входу й завантажити все барахло, що нам залишили.
— І зразу їдемо?
— Ні, годинки три поспимо.
— Господи Ісусе, оце мене тішить, — сказав Бонелло. — Бо я й так уже засинав за кермом.
— Як ваша машина, Аймо?
— Нормально.
— Дайте мені якийсь комбінезон, і я допоможу вам замініти оливу.
— Не треба,
— Та все вже спаковано, — сказав я. — Піду й повиношу те барахло, що залишили нам. А ви відразу під’їжджайте, як будуть готові машини.
Вони підігнали машини до входу, і ми завантажили їх госпітальним обладнанням, складеним у вестибюлі вілли. Коли закінчили, машини розташувалися рядком під дощем на обсадженій деревами алеї. Ми зайшли всередину.
— Розтопіть у кухні й висушіть свій одяг, — сказав я.
— Хай буде мокрий, мені байдуже, — сказав Піані. — Я хочу спати.
— Я ляжу на майорове ліжко, — сказав Бонелло. — Спатиму там, де задавав хропака старушок.
— А мені байдуже, де спати, — сказав Піані.
— Тут є два ліжка.
Я відчинив двері.
— Я навіть не знав, що там у цій кімнаті, — мовив Бонелло.
— Та то ж кімната старого щупака, — сказав Піані.
— Лягайте обидвоє тут, — сказав я. — Я вас розбуджу.
— Якщо задовго спатимете,
— Я не просплю, — відказав я. — А де Аймо?
— Пішов на кухню.
— Лягайте спати, — сказав я.
— Я вже засинаю, — сказав Піані. — Цілий день куняв за кермом. Очі так злипалися, ніби хтось тиснув на лоба.
— Скинь чоботи, — сказав Бонелло. — Це ж ліжко старого щупака.
— А що мені той щупак.
Піані розвалився на ліжку в брудних чоботах і підклав руку під голову. Я пішов до кухні. Аймо розтопив у плиті й поставив на неї казанок з водою.
— Я подумав, що варто зварити трохи спагеті,