Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 40)

Розділ двадцять сьомий 

Я прокинувся, коли прийшов Рінальді, але він мовчав, тож я знову заснув. Уранці я вбрався й вийшов з кімнати ще вдосвіта. Рінальді не прокидався. 

Я ще не бував на Баїнзіцці, тож було дивно підніматися схилом, де перед тим були австрійці, проминувши те місце на річці, де мене поранило. Нова стрімка дорога була запруджена вантажівками. Далі дорога стала рівнішою, і я бачив оповиті імлою ліси та круті пагорби. Ті ліси, що їх захопили швидко, залишились неушкоджені. Там, де дорога не була захищена пагорбами, її замаскували з боків і згори щитами-циновками. Закінчувалася дорога в зруйнованому селі. Далі починалися позиції. Будинки були серйозно понищені, але все було дуже добре організовано, і скрізь стояли вказівники. Ми розшукали Джіно, він пригостив нас кавою, а тоді ми пішли вдвох зустрітися з різними людьми й оглянути пости. Джіно сказав, що англійські машини знаходяться далі на Баїнзіцці, біля Равне. Він захоплювався англійцями. Обстріли остаточно не припинилися, сказав він, але поранених мало. Зате тепер, коли почалися дощі, буде багато хворих. Ходять чутки, що австрійці готують наступ, але він у це не вірив. Ми також мали б атакувати, але досі не було жодного поповнення, тож він припускав, що й цього не буде. Бракувало їжі, і він був би радий хоч раз добре попоїсти в Ґоріції. Що я мав учора на вечерю? Я розповів йому, і він сказав, що мріє про таке. Особливо його вразив десерт, dolce. Я не вдавався в деталі, просто сказав, що було dolce, тож я думаю, що він уявив собі щось набагато розкішніше, ніж хлібний пудинг. 

Чи знаю я, куди йому доведеться поїхати? Я сказав, що ні, але кілька інших машин зараз у Капоретто. Він мав надію, що його теж туди відішлють. Це було гарне маленьке містечко, оточене здаля високими горами, що дуже йому подобалися. Він був приємний хлопець, і всі його любили. Він сказав, що справжнє пекло було на Сан Ґабріеле, а ще тоді, як зірвалася наша атака за Ломом. Сказав, що в австрійців дуже багато артилерії в лісах уздовж хребта Тернова, позаду й вище від нас, тож ночами вони постійно обстрілюють дороги. Там є батарея морських гармат, що діють йому на нерви. Я б розпізнав їх з того, як низько летить снаряд. Чуєш залп і майже відразу свист. Зазвичай стріляють одразу з двох гармат, одна за одною, і осколки від вибуху величезні. Він показав мені один такий гладенький металевий уламок зі щербатими краями, сантиметрів тридцять завдовжки. Метал був схожий на бабіт. 

— Не думаю, що вони аж такі ефективні, — сказав Джіно. — Але мене вони лякають. Звучить так, ніби вони летять прямо на тебе. Спочатку постріл, тоді відразу свист і вибух. Яка з того радість, що тебе не поранило, якщо налякало до смерті? 

Він сказав, що навпроти нас тепер стоять хорвати, а ще там є трохи мадярів. Наші війська й далі займають наступальні позиції. Загороджень з колючого дроту практично немає, і якби австрійці пішли в атаку, не було б куди відступати. Там на плато, де невисокі гори, можна було б облаштувати гарні оборонні позиції, але ніхто цим не займається. А що я взагалі думаю про Баїнзіццу? 

Я сподівався, що місцевість буде пласкіша, як на справжньому плато. Не думав, що тут стільки горбів. 

— Alto piano, — сказав Джіно. — Але не piano. 

Ми повернулися до будинку, в якому він мешкав, і спустилися в підвал. Я сказав, що на мою думку плаский гірський гребінь з невеличкою западиною легше і зручніше втримувати, ніж пасмо невисоких гір. Наступати схилом гори не важче, ніж на рівнині, переконував я.  

— Залежно, які гори, — сказав він. — Ось гляньте на Сан Ґабріеле. 

— Так, — сказав я, — але найважче було на верхівці, де пласко. А піднялися туди доволі легко. 

— Не аж так легко, — сказав він. 

— Нехай, — сказав я. — Але це був особливий випадок, бо то була справжня фортеця, а не гора. Австрійці роками її укріплювали. — Я мав на увазі тактику під час маневреної війни, коли недоцільно займати оборону в гірських пасмах, бо ці позиції легко обійти. Треба мати свободу маневру, а в горах маневрувати важко. А ще, стріляючи зверху, легше промахнутися. Якщо ж вам відріжуть фланги, кращі сили залишаться на найвищих вершинах. Не вірив я у війну в горах. Багато про це думав, сказав я. Ви зайняли одну гору, а вони другу, та коли почнеться щось справжнє, усім доведеться спускатися вниз. 

— А що ж тоді робити, якщо кордон у горах? — запитав він. 

Я ще над цим не замислювався, сказав я, і ми розсміялися.  

— Але, — сказав я, — раніше австрійців били в чотирикутнику довкола Верони. Давали їм спуститись на рівнину, а тоді били. 

— Так, — сказав Джіно. — Але то були французи, а на чужій території завжди легше розв’язувати воєнні проблеми. 

— Так, — погодився я. — Коли ти на своїй землі, холодний розрахунок не спрацьовує. 

— Росіяни змогли заманити в пастку Наполеона. 

— Так, але в них величезна територія. Якщо відступати в Італії, щоб заманити в пастку Наполеона, то можна опинитися в Бриндізі. 

— Жахливе місце, — сказав Джіно. — Ви там колись були? 

— Проїздом. 

— Я патріот, — сказав Джіно. — Але я не зміг би полюбити Бриндізі чи Таранто. 

— А Баїнзіццу любите? — спитав я. 

— Ця земля священна, — сказав він. — Хоч було б добре, щоб тут краще родила картопля. Знаєте, коли ми сюди прийшли, побачили картопляні поля, насаджені австрійцями. 

— Тут справді бракує харчів? 

— Я особисто ніколи не наїдався досхочу, а я люблю добряче попоїсти, хоч голодувати також не доводилося. У їдальні годують так собі. Полки на передовій мають добрий харч, а от військам підтримки дістається менше. Щось тут не так. Їжі має бути вдосталь. 

— Хтось на цьому наживається. 

— Так, передовим батальйонам дістається все, а тим, що позаду, майже нічого. Вони вже викопали всю австрійську картоплю і позривали в гаях каштани. Нас треба краще годувати. Ми любимо попоїсти. Я певний, що харчів не бракує. А дуже погано, коли солдати напівголодні. Ви помічали, що тоді в них з’являються зовсім інші думки? 

— Так, — сказав я. — З такими думками не переможеш, а от програти можна. 

— Не треба говорити про поразку. Про це й так забагато розмов. Те, що сталося цього літа, не могло бути намарне. 

Я нічого не сказав. Мене завжди бентежили слова «священний», «славний», «жертва», «намарне». Ми вже багато разів, стоячи, бувало, під дощем, чули їх здаля, коли до вух долітали тільки окремі вигуки, читали на прокламаціях, наліплюваних розклеювачами плакатів поверх старих прокламацій, але я так і не побачив там нічого священного, а славні здобутки не мали нічого спільного зі славою, і жертви викликали згадку про чиказькі бойні, де невикористане м’ясо просто закопували в землю. Багатьох слів ти й чути вже не міг без відрази, а гідність, як на те пішло, зберігали хіба що назви місць. Ти ще міг вимовляти деякі номери й деякі дати, бо тільки вони разом із назвами місць мали для тебе бодай якесь значення. Такі абстрактні слова як «слава», «честь», відвага» чи «святиня» здавались якимись непристойними на тлі конкретних назв сіл, номерів доріг, назв річок, номерів полків і дат. Джіно був патріотом, і деякі речі, які він говорив, нас інколи роз’єднували, але все ж таки він був добрим хлопцем, і я розумів його патріотичні почуття. Він таким народився. Разом із Педуцці він поїхав машиною назад до Ґоріції. 

Цілий день бушувала буря. Вітер періщив дощем по землі, і скрізь були баюри й багно. Штукатурка на зруйнованих будинках намокла й посіріла. Десь аж надвечір дощ ущух, і з нашого другого посту я бачив оголені й мокрі осінні поля з хмарами понад верхівками пагорбів і солом’яні маскувальні циновки на дорогах, з яких стікала вода. Сонце ненадовго визирнуло перед тим, як зайти, освітивши голі ліси на гірському хребті. У цих лісах на хребті було багато австрійських гармат, але стріляли далеко не всі. Я дивився на круглі хмарки диму від шрапнельних пострілів, що виникали враз у небі над зруйнованою фермою біля самої лінії фронту; пухкенькі хмарки з жовтаво-білим спалахом у центрі. Спочатку цей спалах, тоді ви чули тріск, а тоді бачили димову кулю, що деформувалася і тоншала на вітрі. Серед руїн будинків і на дорозі біля розваленої хати, де був наш пост, лежало безліч залізних шрапнельних кульок, але пост і околиці того вечора не обстрілювали. Ми завантажили дві машини й поїхали замаскованою мокрими циновками дорогою, а останні промені сонця світили крізь шпари між цими циновками. Коли ми виїхали на відкриту дорогу за пагорбами, сонце вже зайшло. Якийсь час ми їхали цією відкритою дорогою, а коли після повороту заїхали в чотирикутну арку тунелю з циновок, знову почався дощ. 

Уночі вітер посилився, а о третій ранку під супровід проливного дощу почалося бомбардування, і на наші передові позиції посунули через гірські луки й латки гаїв хорвати. Вони пішли в наступ у темряві й під дощем, але контратака переляканих солдатів з другої лінії оборони відкинула їх назад. Був потужний обстріл, у небо під дощем шугали ракети, і скрізь по всій передовій лунали постріли гвинтівок і кулеметні черги. Вони не пішли в повторну атаку, стрілянина стихла, а в паузах між поривами вітру й дощу можна було чути залпи гарматної канонади далеко на півночі.