Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 39)
— А що чути з війною?
— Думаю, що скоро закінчиться. Не знаю чому, просто так відчуваю.
— А як ви це відчуваєте?
— Бачили, яким став наш майор? Трохи лагідніший? Тепер так з багатьма.
— Я й сам таке відчуваю, — сказав я.
— Літо було жахливе, — сказав священник.
Він тепер здавався впевненішим, ніж перед тим, як я поїхав звідси. — Ви не повірите, що відбувалося. Для цього треба було б там побувати й бачити все на власні очі. Цього літа багато хто збагнув, що таке війна. Навіть ті офіцери, про яких я думав, що вони не здатні це усвідомити.
— І що буде далі? — я провів рукою по ковдрі.
— Я не знаю, але не думаю, що так може довго тривати.
— А що станеться?
— Припинять воювати.
— Хто?
— Обидві сторони.
— Хотів би надіятися, — сказав я.
— Ви в це не вірите?
— Я не вірю, що обидві армії складуть зброю водночас.
— Мабуть, що ні. Це були б надмірні сподівання. Але коли я бачу, як міняються люди, я просто не думаю, що таке може довго тривати.
— А хто перемагав цього літа?
— Ніхто.
— Австрійці перемагали, — сказав я. — Вони не віддали Сан Ґабріеле. Це їхня перемога. Вони не перестануть воювати.
— Можуть і перестати, якщо відчують те саме, що й ми. Вони теж через усе це перейшли.
— Ніхто ще не складав зброю після перемог.
— Ви мене засмучуєте.
— Говорю тільки те, що думаю.
— То ви гадаєте, що це триватиме безконечно? І нічого не станеться?
— Не знаю. Просто не думаю, що австріяки після своїх перемог зупиняться. Лише поразка робить з нас християн.
— Австрійці й так християни, за винятком боснійців.
— Йдеться не про конфесію в буквальному сенсі. Йдеться про Господа нашого.
Він нічого не сказав.
— Ми всі тепер лагідніші, бо нас побито. Яким би став Господь наш, якби Петро врятував його тоді в Саду?
— Він був би такий самий.
— Я так не думаю, — сказав я.
— Ви мене засмучуєте, — сказав він. — Я вірю й молюся за те, що має щось статися. Я відчував, що це вже близько.
— Щось може статися, — сказав я. — Але тільки з нами. Якби вони почували себе так, як ми, було б добре. Але вони нас побили. І почувають себе зовсім інакше.
— Багато солдатів завжди себе почували, як ми. І не тому, що їх побито.
— Їх було побито від самого початку. Тоді, коли їх відірвали від землі й відправили у військо. Ось звідки в селянина його мудрість, бо він зазнав поразки вже від самого початку. Дайте йому владу й побачите, який він мудрий.
Він нічого не сказав. Був замислений.
— Тепер я й сам зажурився, — сказав я. — Тому я й не хочу ніколи про це думати. Не думаю, а от починаю говорити, і слова приходять самі, без зайвих роздумів.
— Я мав на щось надію.
— На поразку?
— Ні. На щось більше.
— Нема нічого більшого. Хіба що перемога. Хоч це, можливо, ще гірше.
— Я довго сподівався на перемогу.
— Я теж.
— А тепер не знаю.
— Щось буде, або те або інше.
— Я вже не вірю в перемогу.
— Я теж. Але і в поразку я не вірю. Хоч це, може, й на краще.
— А в що ви вірите?
— У сон, — сказав я.
Він підвівся.
— Вибачте, що я так засидівся. Але мені так подобаються розмови з вами.
— Дуже приємно було знову порозмовляти. А про сон я ляпнув просто так, не думаючи.
Ми встали й потисли один одному руки в пітьмі.
— Я тепер сплю в триста сьомому, — сказав він.
— А я завтра вранці їду на пост.
— Побачимося, коли повернетесь.
— Ми прогуляємось, тоді й поговоримо.
Я провів його до дверей.
— Не треба спускатися, — сказав він. — Дуже гарно, що ви знову тут. Хоч для вас це й не зовсім добре.
Він поклав мені руку на плече.
— Усе нормально, — сказав я. — На добраніч.
— На добраніч.
—
Мені страшенно хотілося спати.