Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 42)
— А ви не хочете поспати, Бартоломео?
— Ще ні. Ото закип’ячу воду, й піду подрімаю. А вогонь загасне сам.
— Краще б ви трохи поспали. Ми можемо поснідати сиром і консервами.
— Та це не те. Тим двом анархістам треба чогось гаряченького. А ви лягайте,
— Там є ліжко в майоровій кімнаті.
— То ви там і поспіть собі.
— Ні, я піду до старої своєї кімнати. Хочете щось випити, Бартоломео?
— Коли будемо їхати,
— Якщо прокинетесь через три години, а я проспав, розбудіть мене, добре?
— Та ж я не маю годинника,
— Годинник у майоровій кімнаті на стіні.
— Гаразд.
Я вийшов, проминув їдальню й вестибюль, а тоді піднявся мармуровими сходами до кімнати, в якій мешкав разом із Рінальді. Надворі падав дощ. Я підійшов до вікна й визирнув. Було вже досить темно, а всі три машини стояли рядком під деревами. З дерев скрапувала вода. Було холодно, і краплі зависали на гілках. Я підійшов до ліжка Рінальді, ліг і поринув у сон.
Перед від’їздом ми поснідали в кухні. Аймо подав нам миску спагеті з покришеною зверху цибулею й м’ясними консервами. Ми сіли довкола столу й розпили дві пляшки вина, залишених у підвалі вілли. Надворі ще було темно, а дощ ніяк не вщухав. Піані сидів за столом страшенно заспаний.
— Відступ мені подобається краще за наступ, — сказав Бонелло. — Відступаючи, ми п’ємо барберу.
— Це зараз ми її п’ємо. А завтра, можливо, питимемо дощову воду, — сказав Аймо.
— Завтра вже будемо в Удіне. І питимемо шампанське. Це ж там засіли всі гульвіси. Прокинься, Піані! Ми завтра питимемо шампанське в Удіне!
— Я й не сплю, — сказав Піані. Він наклав собі в тарілку спагеті й м’ясо. — А що, Барто, не міг ти роздобути томатного соусу?
— Та не було, — сказав Аймо.
— Нап’ємося в Удіне шампанського, — сказав Бонелло і налив собі повну склянку світло-червоної барбери.
— Ще будемо пити сечу, поки доїдемо до Удіне, — сказав Піані.
— Ви хоч наїлися,
— Удосталь. Подайте-но пляшку, Бартоломео.
— Я ще маю по пляшці на брата в дорогу, — сказав Аймо.
— А ви хоч мали нагоду поспати?
— Мені багато не треба. Трохи поспав.
— Завтра ми спатимемо на королівському ліжку, — сказав Бонелло. Він мав чудовий настрій.
— Завтра ми, можливо, спатимемо в лайні, — сказав Піані.
— Я буду спати з королевою, — сказав Бонелло.
Він зиркнув на мене, чи оцінив я його жарт.
— Ти будеш срати з королевою, — сказав напівсонний Піані.
— Це зрада,
— Помовч, — сказав я. — Щось дуже це вино тебе розвеселило.
Надворі лило як з відра. Я зиркнув на годинника. Було вже пів на десяту.
— Час закруглятися, — сказав я й підвівся.
— З ким ви поїдете,
— З Аймо. За нами ви. А тоді Піані. Їдемо дорогою на Кормонс.
— Боюся, щоб я не заснув, — сказав Піані.
— Гаразд. Тоді я їду з вами. Після нас Бонелло. А останнім Аймо.
— Це найкращий варіант, — сказав Піані. — Бо я занадто сонний.
— Я сяду за кермо, і ви трохи подрімаєте.
— Ні. Я можу вести машину, якщо знатиму, що хтось мене розбудить, якщо почну засинати.
— Я вас розбуджу. Повимикайте світло, Барто.
— Та чого його вимикати, — сказав Бонелло. — Нам це місце вже не знадобиться.
— Я маю там у кімнаті невеличку скриню, — сказав я. — Допоможете мені її знести вниз, Піані?
— Ми знесемо її, — сказав Піані. — Ходімо, Альдо.
Він вийшов у вестибюль разом із Бонелло. Я чув, як вони піднімаються сходами.
— Гарне було тут місце, — сказав Бартоломео Аймо. Він поклав собі у речовий мішок дві пляшки вина й півкружала сиру. — Такого більше не знайдемо. А куди ми відступаємо,
— Кажуть, що кудись за Тальяменто. Госпіталь і наш відділ мають розташуватися в Порденоне.
— Це містечко краще за Порденоне.
— Не знаю я про те Порденоне, — сказав я. — Був там тільки проїздом.
— Нічого там доброго, — сказав Аймо.
Розділ двадцять восьмий
Ми виїжджали під дощем темним і цілком безлюдним містом, якщо не враховувати колони військ і гармат, що рухалися головною вулицею. Бічними вуличками також сунуло багато вантажівок і підвод, вливаючись у загальний потік на шосе. Коли ми теж виїхали на трасу, проминувши дубильні, там уже поволі рухалася довжелезна колона військових, вантажівок, кінних візків і гармат. Ми поволі, але неухильно просувалися під дощем, майже впираючись радіатором у задній борт доверху навантаженої і вкритої мокрим брезентом вантажівки. Аж тут вантажівка спинилася. Спинилася вся колона. Тоді рушила далі, якийсь час їхала і знову спинилася. Я виліз з машини й почимчикував уперед, обходячи вантажівки й підводи і пригинаючись під мокрими конячими шиями. Дорога була заблокована далі попереду. Я звернув з дороги, перейшов кладкою через рівчак і пішов далі полем з другого боку. Я міг бачити між деревами під дощем нерухому колону, віддаляючись од неї полем. Так я пройшов майже милю. Колона стояла, хоч було видно, як її обминають з другого боку солдати. Я пішов назад до машин. Цей затор міг тягтися аж до самого Удіне. Піані спав за кермом. Я заліз на сидіння поруч, і теж заснув. Минуло кілька годин, і я почув, як заскреготіла коробка передач вантажівки перед нами. Я розбудив Піані, ми рушили з місця, проїхали декілька метрів, знову спинилися, а тоді знову поїхали. Дощ так і не вщухав.
Уночі колона ще раз застрягла і не рухалася. Я виліз з кабіни й пішов провідати Аймо і Бонелло. У Бонелло на пасажирському сидінні вмостилися два сержанти інженерних військ. Коли я підійшов, вони заціпеніли.
— Їх залишили зробити щось із мостом, — сказав Бонелло. — Не можуть знайти свою частину, тож я їх вирішив підкинути.
— З дозволу пана лейтенанта.
— Маєте дозвіл, — сказав я.
— Лейтенант американець, — сказав Бонелло. — Він будь-кого підкине.
Один сержант усміхнувся. Другий запитав у Бонелло, з Північної Америки я італієць чи з Південної.
— Він не італієць. Він англієць з Північної Америки.
Сержанти ввічливо його вислухали, але не повірили. Я залишив їх і підійшов до Аймо. У нього на сидінні були дві дівчини, а сам він курив, сидячи в кутку.
— Барто, Барто, — сказав я.
Він засміявся.
— Поговоріть з ними,