Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 43)
Він поклав дівчині на стегно руку і фамільярно стиснув його. Дівчина щільніше загорнулася в хустку і відштовхнула його руку.
— Гей! — сказав він. — Скажи
Дівчина люто на мене зиркнула. Друга опустила очі. Та, що поглянула на мене, сказала щось незнайомою мені говіркою, і я не зрозумів жодного слова. Це була пухкенька чорнявка років з вигляду шістнадцяти.
— Sorellа? — спитав я, показуючи на другу дівчину. — Сестра?
Вона кивнула й усміхнулася.
— Гаразд, — сказав я і поплескав її по коліну.
Я відчув, як вона напружилася від мого доторку. Її сестра так і не підводила очей. Була, мабуть, молодша десь на рік. Аймо поклав руку на стегно старшої дівчини, і вона її відштовхнула. Він засміявся до неї.
— Хороший чоловік, — показав він сам на себе. — Хороший чоловік, — він показав на мене. — Не треба переживати.
Дівчина кинула на нього розлючений погляд. Вони нагадували двох диких пташок.
— Чого ж вона до мене сіла, якщо я їй не подобаюся? — спитав Аймо. — Вони відразу залізли в машину, коли я їх поманив.
Він повернувся до дівчини.
— Не переживай, — сказав він. — Вас тут не виї…., — ужив він вульгарного матюка. — Немає де вас виї….
Я бачив, що вона зрозуміла це слово, і цього було досить. Вона нажахано дивилася на нього. Ще щільніше загорнулася в хустку.
— Машина повна, — сказав Аймо. — Вас тут не виї…. Немає де вас виї….
Щоразу, коли він говорив це слово, дівчина аж зіщулювалася. Тоді, заціпеніло дивлячись на нього, вона заплакала. Я бачив, як затремтіли її губи, а по пухкеньких щічках покотилися сльози. Її сестра, не підводячи очей, взяла її за руку, і вони так і сиділи вкупочці. Старша, що так люто на нас поглядала, почала вже ридати.
— Мабуть, я її налякав, — сказав Аймо. — А я ж не хотів лякати.
Бартоломео витяг свій мішок і відрізав два шматки сиру.
— Ось, — сказав він. — Не плач.
Старша дівчина захитала головою, не припиняючи плакати, але молодша взяла сир і почала їсти. Пізніше молодша дала сестрі другий шматок сиру, і вони вже їли разом. Старша ще й далі трохи схлипувала.
— Зараз заспокоїться, — сказав Аймо.
Раптом йому стрілило щось у голову.
— Незаймана? — спитав він ту, що була поруч.
Та енергійно закивала головою.
— І вона теж? — показав він на сестру.
Обидві дівчини закивали, а старша сказала щось на діалекті.
— Усе гаразд, — сказав Бартоломео. — Усе гаразд.
Обидві дівчини пожвавішали.
Я залишив їх з Аймо, котрий притулився в кутку кабіни, і пішов до машини Піані. Колона з транспортом далі стояла, але нас постійно минали солдати. Злива не вщухала, і я подумав, що деякі зупинки колони могли бути викликані намоканням проводок у машинах. Але, ймовірніше, це ставалося через те, що коні й люди просто засинали на ходу. Хоч корки трапляються і в містах, коли ніхто не засинає. А тут була комбінація кінного транспорту й автомобільного. Одне одному тільки заважало. Не кажучи вже про селянські вози. Гарних підібрав дівчаток Барто. І чого їм тут було робити під час відступу, цим двом незайманим дівчатам. Справді незайманим. Та ще й, мабуть, дуже побожним. Якби не війна, ми всі були б, мабуть, у ліжку. Лягаю в ліжечко своє. Ліжечко й дошка. Тверда, як дошка в ліжку. Кетрін зараз лежить у ліжку між двома простирадлами, над нею й під нею. А на якому боці вона спить? Може, взагалі не спить? Може, лежить і думає про мене? Вій, вій, вітерець. От він і повіяв, і навіяв не дрібненький дощик, а велику зливу. І лило так цілісіньку нічку. Ти знав, що буде так лити. Ось подивись. Господи, якби ж я міг кохану обіймати у ліжечку своєму. Кохану мою Кетрін. Якби ж то моя солодка Кетрін могла пролитися дощем. Навій її до мене знову. Ну, але це вже було. Не нас одних закрутило, і дощик це б не зупинив.
— Добраніч, Кетрін, — сказав я вголос. — Хай тобі гарно спиться. А якщо незручно, люба, ляж на другий бік, — сказав я. — Я принесу тобі холодної водички. Скоро вже розвидніється, і тобі буде краще. Вибач, що тобі через нього так незручно. Спробуй заснути, солодка моя.
Я спала весь час, сказала вона. Ти розмовляв уві сні. У тебе все гаразд?
Ти справді тут?
Звичайно, тут. Я нікуди не піду. Між нами жодної різниці.
Ти така гарна й солодка. І ти нікуди не підеш серед ночі, правда?
Звичайно, ні. Я завжди тут. Прийду, коли ти мене забажаєш.
— Бляха, — сказав Піані. — Знову почали їхати.
— Я задрімав, — сказав я.
Тоді глянув на годинник. Була третя година ночі. Я намацав за сидінням пляшку барбери.
— Ви говорили крізь сон, — сказав Піані.
— То був сон по-англійськи, — сказав я.
Дощ почав ущухати, і ми рушили далі. Перед світанком ми знову застрягли, а коли вже розвидніло, ми опинилися на невеличкому узвишші, з якого було далеко видно дорогу відступу, де все стояло, крім піхоти, що сунула поволі поміж машин. Ми знову почали їхати, але судячи з того, наскільки повільно ми просувалися вдень, я зрозумів, що нам треба залишити головну дорогу і спробувати поїхати навпростець полями, якщо ми хочемо колись дістатися до Удіне.
Уночі до колони долучилося чимало селян, що добувалися до траси сільськими дорогами, і тепер колоною рухалися вози, навантажені домашнім скарбом; з-поміж матрасів стирчали дзеркала, а за возами дріботіли прив’язані до них кури і качки. На підводі перед нами дощ поливав швейну машинку. Селяни рятували все найцінніше. На деяких підводах жінки тулилися одна до одної, ховаючись від дощу, а інші брели впритул до возів, намагаючись не відставати. Тепер у колоні були й собаки, що дріботіли під возами. Дорога була багниста, канави обабіч неї повнилися водою, а поля за деревами, що оточували трасу, виглядали занадто мокрими й розкислими, щоб ризикувати їхати навпростець. Я виліз з машини й пішов трохи далі дорогою, шукаючи якийсь бічний путівець, на який можна було б з’їхати. Я знав, що таких путівців було тут чимало, але не хотів опинитися на такому, що нікуди нас не заведе. Я їх усі не пам’ятав, бо ми завжди проминали їх на швидкості в машині, та й виглядали вони всі однаково. Але тепер я знав, що мушу знайти правильний шлях, якщо ми хочемо кудись дістатися. Ніхто не знав, де зараз австрійці, і яка взагалі ситуація, але я був певний, що варто тільки вщухнути дощу, як на колону налетять літаки, і тоді всім буде гаплик. Вистачить того, щоб кілька водіїв вискочили з машин або щоб убило кількох коней, як рух на дорозі остаточно зупиниться.
Дощ поступово вщухав, і я подумав, що невдовзі може проясніти. Я ще пройшов трохи далі узбіччям, а коли побачив невеличкий обсаджений живоплотом з дерев путівець, що вів на північ поміж полів, я подумав, що краще нам звернути на нього, й поквапився назад до машин. Я сказав Піані, куди повертати, а тоді пішов попередити Бонелло й Аймо.
— Якщо там буде глухий кут, ми встигнемо повернутися назад, — сказав я.
— А що з цими? — запитав Бонелло.
Два його сержанти сиділи поруч із ним. Були неголені, але навіть такої ранньої години мали доволі войовничий вигляд.
— Придадуться, як треба буде штовхати, — сказав я.
Тоді підійшов до Аймо і сказав, що спробуємо проїхати сільськими дорогами.
— А що з моїми непорочними дівами? — спитав Аймо.
Обидві дівчини спали.
— З них буде мало користі, — сказав я. — Тобі б мати когось, хто міг би штовхати.
— Можуть сісти у кузов, — сказав Аймо. — Там ще є місце.
— Та як хочеш, — сказав я. — Але знайди якогось здоровила з широким задом, щоб міг підштовхнути.
— Когось із берсальєрів, — вишкірився Аймо. — У них найширші зади. Їх їм обмірюють. А як ви,
— Нормально. А ви?
— Та добре. Тільки голодний як пес.
— Думаю, щось буде при дорозі, ми зупинимось і перекусимо.
— А як нога,
— Добре, — сказав я.
Стоячи на підніжці й дивлячись уперед, я бачив, як машина Піані звернула на маленьку бічну дорогу і рушила нею, мигтіла між голими гілками живоплоту. Бонелло звернув услід за ним, а коли Піані проїхав трохи далі, ми теж рушили слідом за тими двома санітарними машинами вузеньким путівцем, оточеним живоплотом. Він нас привів до якоїсь ферми. Піані й Бонелло зупинилася там на подвір’ї. Будинок, двері якого були вповиті виноградними лозами, був невисокий і подовгастий. На подвір’ї був колодязь, і Піані набирав з нього воду, щоб залити в радіатор. Ми так довго їхали на малій швидкості, що вода вся википіла. Ферма була покинута. Я озирнувся на дорогу, яку було добре видно, бо ферма стояла на узвишші, тож ми звідси бачили наш путівець, живопліт, поля й дерева обабіч головної траси, якою йшов відступ. Сержанти почали нишпорити в будинку. Дівчата прокинулися й позирали на подвір’я, криницю, дві великі санітарні машини перед будинком ферми і трьох водіїв біля криниці. Один із сержантів вийшов, тримаючи в руці годинник.
— Поставте на місце, — сказав я. Він зиркнув на мене, знову зайшов у будинок і повернувся вже без годинника.
— Де ваш напарник? — запитав я.
— Пішов у туалет.
Він заліз у кабіну машини. Боявся, що ми його тут залишимо.
— А що чути зі сніданком,
— Гадаєте, що ця дорога кудись нас виведе?