Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 36)
— А в чому річ? Невже я не можу мати людських емоцій?
— Ні. Я бачу, тут тобі було весело. Розкажи мені.
— Ціле літо й осінь роблю операції. Працюю безперервно. Один за всіх. Усе найскладніше залишають мені. Бог свідок, малий, що я стаю чудовим хірургом.
— Це вже звучить краще.
— Я просто не думаю. Справді, Бог мені свідок, я зовсім не думаю, а тільки оперую.
— Ну, й добре.
— Але тепер, малий, це все скінчилося. Я вже не оперую, і почуваю себе препаскудно. Ця війна жахлива, малий. Повір мені, це правда. Ну, а тепер розвесели мене. Ти привіз платівки?
— Так.
Вони були загорнуті в папір і лежали в картонній коробці в рюкзаку. Я був такий втомлений, що просто не мав сил їх витягнути звідти.
— А ти себе добре почуваєш, малий?
— Як у пеклі.
— Жахлива ця війна, — сказав Рінальді. — Вставай-но. Зараз нап’ємося й піднімемо собі настрій. А тоді підемо й кинемо по паличці. І буде нам добре.
— Я мав жовтяницю, — сказав я. — І не можу напиватися.
— Ой, малий, яким ти повернувся до мене. Таким серйозним і з хворою печінкою. Кажу тобі, ця війна препаскудна. Чого ми взагалі в неї вляпалися.
— Ми трохи вип’ємо. Напиватися не хочу, але трохи вип’ємо.
Рінальді пішов до вмивальника з другого кінця кімнати й повернувся з двома склянками і пляшкою коньяку.
— Австрійський коньячок, — сказав він. — Сім зірочок. Це все, що змогли захопити на Сан Ґабріеле.
— А ти там був?
— Ні. Я ніде не був. Весь час сидів тут і оперував. Дивись, малий, це та твоя стара склянка, з якою ти чистив зуби. Я її не викидав, бо вона нагадувала мені про тебе.
— Нагадувала тобі чистити зуби.
— Ні. Я ж маю свою. Я її зберігав, щоб нагадувала, як ти вранці намагався відчистити зуби від «Вілла-Росси», лаявся, ковтав аспірин і проклинав шльондр. Щоразу, коли я бачив цю склянку, я згадував, як ти силкувався відчистити свою совість зубною щіткою.
Він підійшов до ліжка.
— Поцілуй мене разочок і скажи, що ти зовсім не такий серйозний.
— Я не збираюся тебе цілувати. Ти мавпа.
— Я знаю, ти чемнесенький англосаксонський хлопчик. Знаю. Хлопчик з муками сумління, знаю. Нічого, почекаю, поки наш англосаксончик почне відчищатися зубною щіточкою від блудниць.
— Налий у склянку коньяку.
Ми цокнулися й випили. Рінальді підсміхнувся з мене.
— Я тебе впою, витягну твою печінку й заміню її доброю італійською печіночкою, і знову зроблю тебе людиною.
Я простягнув склянку, щоб він долив коньяку. Надворі вже було темно. Тримаючи склянку з коньяком, я підійшов до вікна й відчинив його. Дощ уже не падав. Надворі стало холодніше, а дерева були вповиті туманом.
— Не виливай у вікно коньяк, — сказав Рінальді. — Не можеш пити, то дай мені.
— Пішов ти знаєш куди, — сказав я.
Я був радий знову бачити Рінальді. Він два роки поспіль глузував з мене, і мені це завжди подобалося. Ми чудово розуміли один одного.
— Ти одружився? — запитав він з ліжка.
Я стояв біля вікна, спершись на стіну.
— Ще ні.
— Закоханий?
— Так.
— У ту англійку?
— Так.
— Бідолашка. Вона тебе задовольняє?
— Звичайно.
— Я мав на увазі, чи задовольняє тебе на практиці?
— Заткайся.
— Мовчу. Побачиш, наскільки я делікатна людина. А в яких позах…?
— Ріні, — сказав я. — Прошу тебе заткатися. Якщо хочеш бути моїм другом, заткай свою пельку.
— Я не хочу твоїм другом бути, малий. Я вже твій друг.
— Тоді заткай пельку.
— Гаразд.
Я підійшов до ліжка й сів біля Рінальді. Він тримав у руці склянку й дивився на підлогу.
— Розумієш, як воно є, Ріні?
— Ще й як. Я все своє життя наштовхуюся на святі й непорушні теми. Але з тобою такого майже не було. Мабуть, і в тебе вони з’явилися.
Він не відводив очей від підлоги.
— А в тебе таких немає?
— Ні.
— Жодної?
— Ні.
— То я можу щось таке сказати про твою матір, а тоді про твою сестру?
— А тоді про твою сестру, — швидко сказав Рінальді.
Ми розреготалися.
— Старий супермен, — сказав я.
— А може, я ревную, — сказав Рінальді.
— Та де там.
— Я не в цьому сенсі. Я мав на увазі інше. Ось у тебе є одружені друзі?
— Так, — сказав я.
— А в мене немає, — сказав Рінальді. — Якщо вони закохані одне в одного.