Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 35)
— Вітаю, — сказав він. — Як там ви?
Він постарів і немовби всох.
— Добре, — сказав я. — Як тут усе?
— Скінчилося, — сказав він. — Поставте свої речі й сідайте.
Я поклав рюкзак і сумки на підлогу, а кашкета зверху на рюкзак. Приніс від стіни ще одного стільця й сів біля столу.
— Погане було літо, — сказав майор. — Набралися вже сили?
— Так.
— А нагороди отримали?
— Так, усе отримав. Дуже вам дякую.
— Дайте подивитись.
Я відгорнув накидку, щоб він міг побачити дві стрічки.
— А коробочки з медалями вам не дали?
— Ні. Тільки посвідки.
— Медалі прийдуть пізніше. Це триває якийсь час.
— Що я тепер мушу робити?
— Машини всі поїхали. На півночі в Капоретто — шість. Бували в Капоретто?
— Так, — сказав я.
Мені пригадалося це маленьке біле містечко з дзвіницею в долині. Чистеньке містечко з гарним фонтанчиком на площі.
— Там багато роботи. Чимало хворих. Бої скінчилися.
— А решта де?
— Дві в горах, а чотири ще й далі на Баїнзіцці. Тоді ще два санітарні загони в Карсо, при третій армії.
— То що я маю робити?
— Якщо хочете, можете поїхати й перебрати на себе ті чотири машини, що на Баїнзіцці. Джіно там уже довго сидить. Ви ж так і не побачили, що там було?
— Ні.
— Дуже погані справи. Ми втратили три машини.
— Про це я чув.
— Ну, так, вам написав Рінальді.
— А де Рінальді?
— Тут у госпіталі. Мав нелегкі літо й осінь.
— Вірю вам.
— Було паскудно, — сказав майор. — Ви уявити собі не можете, наскільки паскудно. Я часто думав, як вам пощастило з тим вашим пораненням.
— Це правда.
— Наступного року буде ще гірше, — сказав майор. — Може, вони ще й зараз підуть у наступ. Погрожують наступом, хоч я в це не вірю. Занадто пізно. Ви бачили річку?
— Так. Вона вже розлилася.
— Не вірю, що вони кинуться в атаку тепер, коли почалися дощі. Скоро вже випаде сніг. А як там ваші землячки? Тут ще, крім вас, якісь американці з’являться?
— Готують десятимільйонне військо.
— Маю надію, що й нам щось перепаде. Але їх усіх перехоплять французи. Нам тут нічого не дістанеться. Ну, добре. Переночуйте нині тут, а завтра їдьте маленьким авто і змініть там Джіно. Я вишлю з вами когось, хто знає дорогу. Джіно вам усе розкаже. Там ще трохи обстрілюють, але в цілому вже все скінчилося. Вам буде цікаво побувати на Баїнзіцці.
— Буду радий побачити. І вас радий бачити знову,
Він усміхнувся.
— Дуже приємно почути це від вас. Мене вже дуже втомила ця війна. Якби я звідси поїхав, то вже навряд чи повернувся б.
— Настільки тут погано?
— Так. Не просто погано, а жахливо. Ідіть помийтесь і пошукайте свого друга Рінальді.
Я взяв багаж і поніс його нагору. Самого Рінальді не було в кімнаті, але там лежали його речі, тож я сів на ліжко, розмотав обмотки і скинув з правої ноги черевик. Ліг на ліжку горілиць. Я був змучений, а права нога боліла. Було якось дурнувато лежати на ліжку в одному черевику, тому я сів, розшнурував другий черевик, жбурнув його на підлогу і знову ліг. Вікно було зачинене, й у кімнаті була задуха, але я був занадто втомлений, щоб підніматися й відчиняти його. Усі мої речі були в кутку кімнати. Надворі сутеніло. Я лежав на ліжку, думав про Кетрін і чекав Рінальді. Я не збирався забагато думати про Кетрін, хіба що вночі перед сном. Але тепер я був змучений і не мав чим зайнятися, тож лежав собі й думав про неї. Я й далі про неї думав, коли в кімнату зайшов Рінальді. Він зовсім не змінився. Можливо, тільки трохи схуд.
— Ну, що, малий, — сказав він.
Я сів на ліжку. Він підійшов, сів поруч і обняв мене.
— Любенький мій малий.
Він ляснув мене по спині, а я взяв його за руки.
— Любий малий, — сказав він. — Покажи-но мені коліно.
— То ж треба скидати штани.
— Ну, то скидай, малий. Ми ж друзі з тобою. Я хочу подивитися, що вони тобі зробили.
Я встав, спустив бриджі і зняв пов’язку з коліна. Рінальді сів на підлогу й почав легенько згинати й розгинати мені ногу. Він провів пальцем по шраму, а тоді з’єднав великі пальці над колінною чашечкою і легенько погойдав ногу рештою пальців.
— І більше не згинається?
— Ні.
— Це просто злочин, що тебе відправили назад. Твій суглоб ще добре не функціонує.
— Було набагато гірше. Нога взагалі не розгиналася, була як дошка.
Рінальді ще трохи її зігнув. Я дивився на його руки. То були гарні руки хірурга. Я глянув на його потилицю — лискуче волосся з рівненьким проділом. Він надто сильно зігнув мені ногу.
— Ой! — сказав я.
— Тобі потрібно пройти ще один курс механотерапії, — сказав Рінальді.
— Але було ще гірше.
— Я бачу, малий. Я на таких речах розуміюся краще за тебе. — Він підвівся з підлоги й сів на ліжко. — З самим коліном усе зробили добре. — Коліно його вже не цікавило. — Розказуй тепер про все інше.
— Нема про що розказувати. Я мав спокійне життя.
— Ти вже говориш так, немовби одружився, — сказав він. — Та що таке з тобою?
— Нічого, — сказав я. — А що з тобою?
— Війна мене добиває, — сказав Рінальді. — Я через неї впав у депресію. — Він склав руки на коліні.
— Аж так, — сказав я.