Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 34)

— Щодня. Ваші листи переглядають? 

— Вони погано знають англійську, тому нічого страшного. 

— Я їм цілком збаламучу голову, — сказала Кетрін. 

— Тільки не занадто. 

— Я тільки трошки збаламучу. 

— Боюся, вже треба виходити. 

— Гаразд, дорогенький. 

— Дуже не хочеться йти з нашого затишного дому. 

— Мені теж. 

— Але мусимо йти. 

— Гаразд. Бо ми ще ніколи не жили довго вдома. 

— Ще житимемо. 

— Коли ти повернешся, я чекатиму тебе в нашому гарному домі. 

— Може, я відразу ж повернуся. 

— Може, тебе легесенько поранить у ніжку. 

— Або у вушко, в мочку. 

— Ні, я хочу щоб твої вушка були ціленькі. 

— А ніжки? 

— Твої ніжки вже й так були поранені. 

— Мусимо йти, люба. Справді. 

— Гаразд. Тоді йди перший. 

Розділ двадцять четвертий 

Замість того, щоб їхати ліфтом, ми спустилися сходами. Килим на сходах був потертий. За вечерю я заплатив ще тоді, коли її подали, а кельнер, який її приносив, сидів біля дверей на стільці. Він зірвався на ноги й уклонився, а тоді пішов разом зі мною в бічну кімнату, де я розрахувався за номер. Адміністратор упізнав у мені давнього приятеля, й відмовився брати плату наперед, але потім завбачливо залишив офіціанта біля дверей, щоб я не зник, не заплативши. Мабуть, таке вже траплялося, навіть із його приятелями. Під час війни з’являється чимало приятелів. 

Я попросив кельнера знайти нам екіпаж, він узяв з моїх рук пакунок Кетрін і вийшов з парасолькою на вулицю. Ми бачили у вікні, як він переходив її під дощем. Ми стояли в бічній кімнаті й дивились у вікно. 

— Як почуваєшся, Кет? 

— Сонлива. 

— А я якийсь вичерпаний і голодний. 

— Ти хоч маєш щось їсти? 

— Так, у дорожній сумці. 

Я бачив, як під’їжджає екіпаж. Він зупинився, кінь схилив голову під дощем, а кельнер вийшов, відкрив парасольку і рушив до готелю. Ми зустріли його в дверях і пішли разом під парасолькою мокрим хідником до екіпажа біля узбіччя. В канаві вирувала вода. 

— Ваш пакунок на сидінні, — сказав кельнер. Він тримав над нами парасолю, поки ми сіли в екіпаж, і я віддячив йому чайовими. 

— Дуже вам дякую. Щасливої дороги, — сказав він. Візник смикнув за віжки, і кінь зрушив з місця. Кельнер відвернувся і пішов під парасолькою назад до готелю. Ми проїхали вулицею, звернули ліворуч, а тоді під’їхали з правого боку до вокзалу. Під ліхтарем, куди майже не сягав дощ, стояли два карабінери. Світло падало на їхні капелюхи. У сяйві вокзальних ліхтарів дощ здавався чистим і прозорим. З-під вокзальної арки вийшов, зіщулившись під дощем, носій. 

— Ні, — сказав я. — Дякую. Ви не потрібні. 

Він знову сховався під арку. Я обернувся до Кетрін. Її обличчя було затінене дашком екіпажа. 

— Тут, мабуть, і попрощаємось. 

— Я не можу зайти? 

— Ні. До побачення, Кет. 

— Скажеш йому адресу госпіталю? 

— Так. 

Я сказав візникові, куди треба їхати. Він кивнув головою. 

— До побачення, — сказав я. — Бережи себе й маленьку Кетрін. 

— До побачення, дорогенький. 

— До побачення, — сказав я. 

Тоді вийшов під дощ, а екіпаж почав їхати. Кетрін висунулася з нього, і я побачив її освітлене ліхтарями обличчя. Вона всміхнулася й помахала мені. Екіпаж віддалявся, а Кетрін показувала на арку. Я озирнувся, але, крім двох карабінерів, під аркою нікого не було. Тоді я збагнув, що це вона хотіла, щоб я сховався там від дощу. Я зайшов, а тоді стояв і дивився, як завертає за ріг екіпаж. Після чого покрокував вокзалом до поїзда. 

На платформі мене вже чекав швейцар. Я зайшов услід за ним у вагон, протиснувся крізь натовп у проході й зазирнув у двері переповненого купе, де в куточку сидів кулеметник. Мій рюкзак і дорожні сумки лежали в нього над головою на багажній полиці. 

У проході було море людей, а коли ми зайшли, всі пасажири купе подивилися на нас. У поїзді бракувало вільних місць, і всі були вороже налаштовані. Кулеметник підвівся, звільняючи мені місце. Хтось поплескав мене по плечу. Я озирнувся. То був високий і худющий артилерійський капітан з червоним шрамом на щелепі. Він бачив усе з коридора крізь скляні двері, а тепер зайшов у купе. 

— Ви щось хотіли сказати? — запитав я. 

Тоді повернувся лицем до нього. Він був вищий за мене, затінене козирком обличчя здавалося дуже худим, а шрам був свіжий і лискучий. Усі в купе дивилися на мене. 

— Не можна так робити, — сказав він. — Не можна посилати солдата займати вам місце. 

— Пізно, я вже послав. 

Він ковтнув слину, і я побачив, як зарухався його борлак. Кулеметник стояв, тримаючи мені місце. Через скляні двері зазирали інші люди. Ніхто в купе не прохопився жодним словом. 

— Не маєте права так чинити. Я тут був на дві години раніше від вас. 

— То що ви хочете? 

— Сидіти. 

— Я теж. 

Я дивився йому в обличчя й відчував, що всі в купе налаштовані проти мене. Я їх не звинувачував. Він був правий. Але я хотів сидіти. Усі й далі мовчали. 

«Чорт забирай», — подумав я. 

— Сідайте, Signor Capitano, — сказав я. Кулеметник звільнив місце, і високий капітан сів. Він зиркнув на мене. Його обличчя виглядало ображеним. Але він тепер сидів.  

— Дістаньте мої речі, — сказав я кулеметнику. Ми вийшли в коридор. Поїзд був переповнений, і я знав, що місця мені не знайти. Я дав швейцару й кулеметнику по десять лір. Вони пройшли назад коридором, зійшли на платформу й почали зазирати у вікна, але місця ніде не було. 

— Можливо, хтось вийде у Брешії, — сказав швейцар. 

— У Брешії ще більше підсядуть, — сказав кулеметник. 

Я попрощався з ними, потиснув їм руки, і вони пішли. Обидва були зажурені. Ми всі так і стояли у проході, коли рушив поїзд. Я дивився, як залишаються позаду вогні вокзалу й сортувальної станції. Дощ не вщухав, вікна вкрилися краплями, і вже нічого не було видно. Пізніше я заснув у коридорі на підлозі, перед тим засунувши гаманець із грошима й документами під сорочку і штани, так що він опинився в холоші моїх бриджів. Я проспав цілу ніч, прокидаючись лише у Брешії й Вероні, коли на поїзд сідали нові пасажири, але тоді знову миттєво засинав. Одну дорожню сумку я підклав собі під голову, другу обхопив руками, рюкзак був також біля мене, тож усі, кому треба, могли переступити через мене, не зачіпаючи ногами. Скрізь у коридорі спали на підлозі люди. Інші стояли, тримаючись за віконні поруччя або притулившись до дверей. Той поїзд був завжди переповнений. 

Розділ двадцять п’ятий 

Тепер, коли настала осінь, дерева були голі, а дороги багнисті. З Удіне до Ґоріції я їхав вантажівкою. Дорогою ми обминали інші вантажівки, а я роздивлявся довкола. Шовковичні дерева стояли голі, а поля були бурого кольору. Дорогу вкривало мокре змертвіле листя, що поопадало з довколишніх голих дерев, а робітники брали з куп на узбіччі щебінь, засипаючи й затрамбовуючи глибокі колії від коліс. Ми побачили місто, вповите мрякою, за туманом не було видно гір. Переїхали річку, і я побачив, як високо піднялася вода. У горах не вщухали дощі. Ми в’їхали в місто, минаючи фабрики, а тоді будинки й вілли, і я помітив, що за цей час обстріли зруйнували ще більше будинків. На вузенькій вуличці ми розминулися з санітарною машиною англійського Червоного Хреста. Обличчя водія в кашкеті було худе й дуже засмагле. Він був мені незнайомий. Я зліз з вантажівки на великій площі перед будинком мера, водій подав мені рюкзак, я надів його й закинув на плечі обидві дорожні сумки, а тоді рушив до нашої вілли. Не відчував, що повертаюся додому. 

Я крокував встеленою гравієм мокрою доріжкою, дивлячись на віллу поміж деревами. Усі вікна були зачинені, але двері відкриті. Я зайшов і застав там майора, що сидів за столом у голій кімнаті, на стінах якої висіли карти і віддруковані аркуші паперу.