Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 33)

— А що є з дичини? 

— Можна замовити фазана або вальдшнепа. 

— Вальдшнепа, — сказав я. 

Ми рушили далі коридором. Килим був потертий. Було багато дверей. Адміністратор зупинився, відімкнув одні двері і прочинив їх. 

— Прошу вас. Гарна кімнатка. 

Хлопчик у лівреї з ґудзиками поклав пакунок на стіл посеред кімнати. Адміністратор розсунув портьєри. 

— Туман надворі, — сказав він. Кімната була обставлена червоними плюшевими меблями. Там було багато дзеркал, два крісла і велике ліжко з атласною ковдрою. Бічні двері вели до ванної. 

— Я пришлю меню, — сказав адміністратор. Тоді вклонився й вийшов. 

Я підійшов до вікна, визирнув з нього, а тоді смикнув за шнур, зсуваючи важкі плюшеві портьєри. Кетрін сиділа на ліжку, дивлячись на кришталеву люстру. Скинула капелюшок, і її волосся виблискувало під світлом. Вона побачила себе в одному з дзеркал і поправила рукою зачіску. Я бачив її ще в трьох інших дзеркалах. Вона не виглядала радісною. Її пелерина впала на ліжко. 

— Що сталося, люба? 

— Я ще ніколи не почувала себе такою повією, — сказала вона. 

Я підійшов до вікна, відхилив портьєру й визирнув. Не думав, що так воно обернеться. 

— Ти зовсім не повія. 

— Я знаю, дорогенький. Але не дуже приємно почувати себе такою, — говорила це якось сухо й невиразно. 

— Тут кращого готелю не знайти, — сказав я. Визирнув з вікна. По той бік площі світилися вокзальні вогні. Вулицею їхали екіпажі, а вдалині я бачив дерева в парку. Світло з готелю відбивалося від мокрої бруківки. Чорти б його забрали, подумав я, невже ми маємо тепер сперечатися? 

— Ходи сюди, будь ласка, — сказала Кетрін. Її голос тепер пожвавішав. — Прошу тебе. Я знову чемна дівчинка.  

Я обернувся до ліжка. Вона усміхалася. 

Я підійшов, сів біля неї на ліжко й поцілував. 

— Ти моя чемна дівчинка. 

— Це точно, що твоя, — сказала вона. 

Ми повечеряли і нам стало краще, а потім — узагалі чудово, й невдовзі ми почували себе в цій кімнаті як удома. Моя госпітальна палата була нашим домом, а тепер цим домом став готельний номер. 

Під час вечері Кетрін накинула собі на плечі мій мундир. Ми дуже зголодніли, страви були смачні, і ми випили пляшку капрі та пляшку сент-естефа. Здебільшого пив я, але Кетрін також трохи випила, і в неї з’явився чудовий настрій. Нам подали вальдшнепа з картопляним суфле і пюре з каштанів, салат, і сабайон на десерт. 

— Гарна кімната, — сказала Кетрін. — Дуже симпатична. Треба було нам оселитися тут на весь той час, поки ми були в Мілані. 

— Трохи кумедна кімнатка. Але гарненька. 

— Чудова річ розпуста, — сказала Кетрін. — Люди, що нею займаються, мають непоганий смак. Червоний плюш тут дуже доречний. Те, що треба. І дзеркала дуже привабливі. 

— Ти така чарівна дівчинка. 

— Не знаю, як прокидатися в такій кімнаті зранку. А так вона просто чудова.  

Я налив ще склянку сент-естефа. 

— Хотіла б я по-справжньому з тобою согрішити, — сказала Кетрін. — Бо все, чим ми займаємось, таке цнотливе й невибагливе. Просто не вірю, що ми робимо щось погане. 

— Ти просто розкішна дівчинка. 

— Але я й далі голодна. Страшенно голодна. 

— Ти мила й простодушна дівчинка. 

— Я справді простодушна. Ніхто, крім тебе, цього не розумів. 

— Якось, коли я тільки зустрів тебе, я півдня уявляв, як ми підемо разом у готель «Кавур», і як нам там буде. 

— Страшенне нахабство з твого боку. Але ж це не «Кавур», правда? 

— Ні. Нас би туди не пустили. 

— Пустять колись. От цим, дорогенький, ми й відрізняємось. Бо я ніколи про таке не думала. 

— Ніколи взагалі? 

— Ну, трішечки, — сказала вона. 

— Яка ти мила дівчинка. 

Я налив ще вина. 

— Я дуже простодушна, — сказала Кетрін. 

— Спочатку мені так не здавалося. Я думав, ти якась навіжена. 

— А я й була трохи навіжена. Але це було поверхове божевілля, без ускладнень. Я тебе не дуже тоді збаламутила, дорогенький? 

— Розкішна річ вино, — сказав я. — Усе погане забувається. 

— Приємна річ, — сказала Кетрін. — Але в мого батька від нього була жахлива подагра. 

— Ти маєш батька? 

— Так, — сказала Кетрін. — У нього подагра. Тобі не обов’язково з ним знайомитися. А в тебе батько є? 

— Ні, — сказав я. — У мене вітчим. 

— Він мені сподобається? 

— Тобі не обов’язково з ним знайомитися. 

— Нам так гарно вдвох, — сказала Кетрін. — Мене більше нічого не цікавить. Я така щаслива бути твоєю дружиною. 

Прийшов кельнер забрати посуд. Невдовзі ми цілком замовкли і чули, як падає дощ. Десь унизу на вулиці пролунав автомобільний клаксон. 

— «Та чую, за спиною мчиться крилата часу колісниця», — сказав я. 

— Я знаю ці рядки, — сказала Кетрін. — Це з вірша Марвелла. Але це про дівчину, що не хотіла віддатися чоловікові. 

Моя голова була ясна й холодна, і я хотів говорити про реальні речі. 

— Де ти збираєшся народжувати? 

— Не знаю. У найкращому місці. 

— А як ти це влаштуєш? 

— Найкращим чином. Не переймайся, дорогенький. Поки скінчиться війна, ми матимемо, можливо, не одну дитину. 

— Нам скоро треба йти. 

— Я знаю. Можемо й зараз, якщо хочеш. 

— Ні. 

— Тоді не хвилюйся, дорогенький. Ти досі був такий чудовий, а тепер розхвилювався. 

— Не буду. Як часто ти писатимеш?