Эрнест Хемингуэй – Чоловіки без жінок та інші оповідання (страница 42)

— Вчора ввечері, — відповів Вільям Кемпбелл через покривало. Йому подобалось так говорити. — Ти колись розмовляв через покривало? 

— Не грай вар’ята. Тут нема нічого смішного. 

— А я й не граю. Я просто говорю через покривало. 

— Я бачу. 

— Можеш іти, Тернере, — сказав Кемпбелл. — Я більше на тебе не працюю. 

— Ти вже й це знаєш. 

— Я багато чого знаю, — відповів Вільям Кемпбелл. Він стягнув з голови покривало й подивився на містера Тернера. — Я стільки всього знаю, що можу дивитися тобі в очі. Хочеш почути, що я знаю? 

— Ні. 

— То й добре, — сказав Вільям Кемпбелл. — Бо насправді я нічого не знаю. Я просто так сказав. 

Він знову натягнув покривало на голову. 

— Як добре під покривалом, — мовив він. 

Містер Тернер стояв біля ліжка. Це був чоловік середнього віку, з черевцем і голомозий, який мав чимало всяких справ. 

— Ти б зупинився тут, Біллі, й підлікувався, — сказав він. — Якщо хочеш, я можу тебе влаштувати. 

— Не хочу я лікуватись, — відповів Вільям Кемпбелл. — Не треба мені ніякого лікування. Я й так щасливий. Я все життя щасливий. 

— Скільки це вже триває? 

— Оце так питання! — Вільям Кемпбелл вдихав і видихав через покривало. 

— Скільки ти вже пиячиш, Біллі? 

— Хіба я не робив свою роботу? 

— Робив. Я просто питаю, скільки ти вже пиячиш, Біллі? 

— Не знаю. Але мій вовк уже вернувся, — він торкнувся покривала язиком. — Тиждень, як вернувся. 

— Та що ти вигадуєш! 

— Нічого не вигадую. Мій любий вовчик. Як тільки я випиваю, він виходить з кімнати. Терпіти не може спиртного. Бідолаха, — він крутив язиком по покривалу. — Гарний вовчик. Такий, як і завжди. 

Вільям Кемпбелл заплющив очі й глибоко вдихнув. 

— Тобі треба лікуватися, Біллі, — сказав містер Тернер. — Кілі тобі сподобається. Там непогано. 

— Кілі, — повторив Вільям Кемпбелл. — Це недалеко від Лондона. 

Він заплющив очі й знову розплющив, торкаючись віями покривала. 

— Люблю покривала, — сказав він і подивився на містера Тернера. — Послухай, ти думаєш, я напився? 

— Так воно і є. 

— Ні, не напився. 

— Напився до білої гарячки. 

— Неправда, — Вільям Кемпбелл обгорнув голову покривалом. — Моє покривальце, — сказав він і легенько на нього дихнув. — Гарненьке покривальце. Ти любиш мене, покривальце, правда? І все це входить в ціну кімнати. Точно як у Японії. Ні, — мовив він. — Послухай, Біллі, дорогенький Пролаза Біллі, я маю для тебе сюрприз. Я не п’яний. Я нашпигався по самі вуха. 

— Та ну, — сказав містер Тернер. 

— Подивись, — Вільям Кемпбелл підкотив правий рукав піжами і висунув з-під покривала руку. — Глянь сюди. 

Уся рука, від зап’ястя до ліктя, була вкрита темно-синіми цятками, оточеними блакитними кільцями. Кільця мало не налізали одне на одне. 

— Новий спосіб, — сказав Вільям Кемпбелл. — А пиячу я тільки час від часу, просто щоб вигнати вовка з кімнати. 

— Вони й таке лікують, — мовив Тернер на прізвисько Пролаза Біллі. 

— Ні, — заперечив Вільям Кемпбелл. — Нічого вони не лікують. 

— Не можна опускати руки, Біллі, — сказав Тернер. 

Він сів на ліжко. 

— Обережно з моїм покривальцем, — мовив Вільям Кемпбелл. 

— У твоєму віці не можна отак взяти й опустити руки і напомповувати себе тою гидотою тільки тому, що десь там не пощастило. 

— Це протизаконно. Ти це маєш на увазі? 

— Ні, я хочу, щоб ти це поборов. 

Біллі Кемпбелл пестив покривало губами і язиком. 

— Дороге покривальце, — сказав він. — Я можу цілувати покривало і водночас все через нього бачити. 

— Досить вже про те покривало. Не можна звикати до тої гидоти, Біллі. 

Вільям Кемпбелл заплющив очі. Його почало нудити. Він знав, що нудота поступово посилюватиметься, але його так і не знудить, якщо нічого не зробити. Саме тоді він запропонував містерові Тернеру випити. Містер Тернер відмовився. Вільям Кемпбелл хильнув із пляшки. То було тимчасове рішення. Містер Тернер спостерігав за ним. Він пробув у тій кімнаті значно довше, ніж мав — справ у нього назбиралась ціла купа, — але він жахався наркотиків, бо день у день жив поряд з людьми, які їх вживали, а що до Вільяма Кемпбелла ставився дуже прихильно, то не хотів покидати його самого. Він дуже його шкодував і був упевнений, що лікування йому допомогло б. Він знав, що у Канзас-Сіті є добрі лікарі. Але вже настав час іти. Він підвівся. 

— Слухай, Біллі, — сказав Вільям Кемпбелл, — я хочу тобі щось сказати. Тебе кличуть Пролазою Біллі. Бо ти всюди пролазиш. А мене просто Біллі. Бо я ніколи не міг нікуди пролазити. Не вмію я пролазити, Біллі. Не вмію. Завжди за щось зачіпаюсь. Тільки я намагаюся кудись пролізти, відразу зачіпаюсь, — він заплющив очі. — Я не вмію пролазити, Біллі. Гіршого й не придумаєш. 

— Ага, — сказав Тернер на прізвисько Пролаза Біллі. 

— Що «ага»? — глянув на нього Вільям Кемпбелл. 

— Ти щось казав. 

— Ні, — заперечив Вільям Кемпбелл. — Нічого я не казав. Ти переплутав. 

— Ти говорив, що не вмієш пролазити. 

— Ні. Не міг я такого казати. Але послухай, Біллі, я тобі зараз скажу один секрет. Кохайся з покривалами, Біллі. Тримайся подалі від жінок, коней і, і…  — він затнувся, — орлів, Біллі. Бо як кохатимеш коней, сам коником станеш, а як орлів, то…  — він замовк, натягнувши на голову покривало. 

— Я мушу йти, — сказав Тернер на прізвисько Пролаза Біллі. 

— А як кохатимешся з жінками, то підчепиш якусь заразу, — правив своєї Вільям Кемпбелл. — А як з конями… 

— Ти вже про це казав. 

— Про що казав? 

— Про коней і орлів. 

— Ага, точно. А якщо кохатимеш покривала… — він дихнув на покривало й потерся об нього носом. — Про них я нічого не знаю, — сказав він. — Я тільки-но закохався в це покривальце. 

— Мені пора, — повторив містер Тернер. — Роботи багато. 

— Добре, йди, — відповів Вільям Кемпбелл. — Всі мусять кудись іти. 

— Ну, я пішов. 

— Добре, йди. 

— А ти як чуєшся, Біллі?