Эрнест Хемингуэй – Чоловіки без жінок та інші оповідання (страница 44)
[
[
Банальна історія
Він їв апельсин, повільно випльовуючи зернята. Надворі сніг переходив у дощ. Електрична пічка в кімнаті немовби й не гріла, і він, підвівшись з-за письмового стола, сів просто на неї. Як добре! Нарешті — так і жити можна.
Він сягнув рукою по другий апельсин. Десь далеко в Парижі Маскар відправив Денні Фраша у нокаут уже в другому раунді. Далеко в Месопотамії випав двадцять один фут снігу. На другому краю світу, в Австралії, англійські гравці в крикет відточували удари по ворітцях. Ось де Романтика.
Покровителі мистецтв і красного письменства відкрили для себе журнал «Форум», прочитав він. Наставник, філософ і приятель меншості, яка уміє думати. Оповідання, що здобули премії, — чи напишуть їхні автори завтрашні бестселери?
Вам сподобаються ці по-домашньому теплі американські оповідки — замальовки зі справжнього життя на ранчо, у багатолюдних кварталах і на затишних віллах — з бадьорими нотками гумору.
Треба прочитати, подумав він.
Він читав далі. Діти наших дітей — що з ними буде? Хто з них виросте? Треба знайти нові шляхи, як нам усім поміститися під сонцем. Доведеться воювати — чи вистачить мирних методів?
А може, ми всі будемо змушені перебратися до Канади?
Наші найщиріші переконання — чи розвіє їх Наука? Наша цивілізація — чи не поступається вона древньому укладу…
А тим часом у далеких вологих джунглях Юкатану стукали сокири збирачів каучуку. Хто нам потрібен: богатирі чи культурні люди? Згадайте Джойса. Згадайте президента Куліджа. На яку зорю мають орієнтуватися наші студенти? Є Джек Бріттон. І є доктор Генрі ван Дайк. Як їх обох примирити? Згадайте молодого Стриблінґа.
А як же наші доньки, які мусять власноруч вимірювати Глибини вод? Ненсі Готорн вимушена самотужки вимірювали Життєве море. Сміливо й розважливо постає вона перед клопотами, що чекають на кожну вісімнадцятилітню дівчину.
Прекрасна брошура.
Тобі, дівчино, вісімнадцять років? Подумай про Жанну д’Арк. Подумай про Бернарда Шоу. Подумай про Бетсі Росс.
Подумай про все це 1925 року. Чи була в історії пуританства бодай одна легковажна сторінка? Чи приховувала Покахонтас у собі інший бік? Чи мала вона четвертий вимір?
А сучасне малярство… і поезія… і Мистецтво? Так і Ні. Подумай про Пікассо.
Чи мають волоцюги кодекс поведінки? Відправ свої думки у веселі пригоди.
Романтика всюди. Дописувачі «Форуму» влучно висловлюються, вони кмітливі і мають почуття гумору. Але водночас не вихваляються своїм розумом і ніколи не переливають з пустого в порожнє.
Живіть повноцінним інтелектуальним життям, захоплюючись новими ідеями й упиваючись романтикою незвичайного. Він відклав брошуру.
А тим часом у заштореній кімнаті в будинку у Тріані Мануель Ґарсіа Маера розпластався на ліжку з трубками в обох легенях, захлинаючись від пневмонії. Усі газети в Андалузії випустили спеціальні додатки, присвячені його смерті, якої чекали вже кілька днів. Дорослі чоловіки й хлопчаки купували кольорові портрети у повен зріст на згадку про нього і, дивлячись на літографії, забували його образ у власних спогадах. Матадори зітхнули з полегшенням, коли він умер, бо він завжди виробляв на арені те, що їм лиш інколи вдавалося. Вони всі йшли під дощем за його домовиною — сто сорок сім матадорів провели покійного на кладовище, де його поховали поруч із Хоселіто. Після похорону всі до одного заховалися від дощу в кав’ярнях, і багато кольорових портретів Маери було продано чоловікам, які поскручували їх і заховали в кишенях.
Тихий вечір настає[52]
Тієї ночі ми лежали на підлозі в кімнаті і я слухав, як їдять шовкопряди. Вони поїдали листя шовковиці, і всю ніч було чутно шурхіт так, наче щось раз за разом падало. Спати мені не хотілось, бо я вже давно жив із думкою про те, що як тільки заплющу в темряві очі й задрімаю, душа покине моє тіло. Так тривало вже давно, ще відтоді, як біля мене стався вибух і я відчув, що душа вийшла з мене й полетіла, а тоді знову повернулась. Я старався про це не думати, але з того часу щоночі, як тільки я збирався заснути, все починалося знову і треба було докласти чималих зусиль, аби цьому завадити. Тепер я майже певен, що насправді вона нікуди не вилетить, але тоді, того літа, я не мав охоти до експериментів.
Лежачи без сну, я займав свої думки всякою всячиною. Згадував річку, в якій малим ловив форель, і подумки проходив її всю, від витоку й аж до гирла, не минаючи ні колоди, ні вигину русла, закидаючи вудку у глибокі вирви й на прозору мілину, і рибина то ловилась на гачок, то зривалась назад у воду. Ополудні я відкладав вудку й обідав — часом на колоді біля води, часом під деревом високо на березі — і завжди їв неквапливо, спостерігаючи за тим, як унизу плине вода. Не раз у мене закінчувалась наживка, бо спершу я брав зі собою тільки десять хробаків у бляшанці з-під тютюну. Коли вони закінчувались, я мусив шукати ще хробаків, а копáти голу вологу землю на березі річки, де кедри затуляли сонце і не росла трава, було дуже важко, і часом я не знаходив жодного хробака. Якась принада все одно траплялась, але одного разу на болоті я взагалі нічого не знайшов і мусив порізати на наживку щойно спійману форель.
Часом я знаходив у болотистих лугах, у траві чи під кущами комах і тоді брав за наживку їх. Жуків і комах із ніжками, схожими на травинки, й личинок у старих, зігнилих колодах — білих личинок із брунатними чіпкими голівками, які ніяк не хотіли триматися на гачку й немов безслідно розчинялися у холодній воді; а ще кліщів під колодами, де я інколи знаходив черв’яків, що падали на землю, варто було тільки підняти колоду. Якось я настромив на гачок саламандру, яку піймав під трухлявою колодою. Саламандра була дуже маленька, акуратна, жвава й чудесного кольору. Вона мала крихітні ніжки, якими чіплялася за гачок, і після того разу я більше ніколи не брав за наживку саламандр, хоч і часто їх знаходив. Не брав і цвіркунів, бо вони крутилися на гачку.
Деколи річка текла широким лугом, і в сухій траві я ловив коників-стрибунців і настромлював їх на гачок, а часом ловив і кидав їх у воду й дивився, як вони пливуть, кружляючи за течією, а потім зникають, щойно виринає форель. Інколи я рибалив за одну ніч у чотирьох-пятьох річках, починаючи якомога ближче до витоку й спускаючись за течією аж до гирла. Якщо закінчував надто швидко, а до ранку ще лишалось багато часу, починав усе спочатку, з місця, де річка впадала в озеро, й рухався назад проти течії, намагаючись піймати всю форель, яку проминув перед тим. Бували ночі, коли я вигадував нові річки — деякі з них були дуже цікаві, і то були немов сни наяву. Я досі пам’ятаю декотрі з тих річок і думаю, що рибалив у них, плутаючи їх із річками, які знаю насправді. Я всім їм дав імена, їхав до них потягом, а часом ішов багато миль, щоб дістатися до них.
Але бували ночі, коли я не міг рибалити — тоді я лежав з розплющеними очима й шепотів одна за одною молитви, стараючись помолитись за всіх, кого знав. Це займало багато часу, бо коли намагаєшся згадати всіх, кого знав, починаючи з найраніших спогадів у житті, — а для мене то було горище в будинку, де я народився, і весільний торт моїх батьків у бляшаній коробці, що звисала з балок, і там же, на горищі, слоїки зі зміями й іншими плазунами, що їх малим зібрав і заспиртував у тих слоїках мій батько, а з часом трохи спирту вивітрилось і спинки деяких змій і плазунів побіліли, — коли вертаєшся аж у такі далекі часи, пригадуєш чимало людей. Якщо молитися за них усіх, промовляючи за кожного «Богородице Діво» й «Отче наш», це триває довго, аж ось нарешті світає і можна лягати спати, якщо ви в такому місці, де можна спати вдень.
Такими ночами я старався пригадати все, що сталося зі мною у житті: починав із часу, коли я мав от‑от іти на війну, й вертався назад від одного епізоду до іншого. Виявилось, що мої спогади закінчуються на тому горищі в дідусевому домі. Тоді я відштовхувався від них і рухався вже вперед, аж поки не доходив до війни.