Эрнест Хемингуэй – Чоловіки без жінок та інші оповідання (страница 40)
Носильник підкотив візок, повантажив на нього наш багаж, і ми з дружиною попрощалися з американкою, чиє прізвище представник агентства вже знайшов серед купи надрукованих на машинці паперів, які знову запхав до кишені.
Ми пішли уздовж потяга довгим бетонним пероном услід за носильником та візком. У кінці стояв турнікет, де працівник станції забрав наші квитки.
Ми повертались до Парижа, щоб розлучитись.
Альпійська ідилія
Навіть рано-вранці у долину було спекотно спускатися. Сонце розтопило сніг на лижах, які ми несли, і насухо їх висушило. У долині ще була весна, однак сонце добряче припікало. Ми йшли дорогою у Ґальтюр, несучи лижі й наплічники. Коли минали кладовище, там якраз закінчувався похорон. Із кладовища вийшов і пройшов повз нас священик; «
— Цікаво, чому священики ніколи не відповідають? — спитав Джон.
— Мав би сказати «Слава навіки!», правда?
— Вони ніколи не відповідають, — мовив Джон.
Ми зупинилися на дорозі, спостерігаючи за тим, як гробар засипає яму. Біля могили стояв селянин з чорною бородою і у високих шкіряних чоботах. Гробар перестав кидати землю і випростав спину. Селянин у високих чоботах забрав від нього лопату й продовжив засипати яму, розкидаючи землю так рівно, як на городі розкидають гній. Засипання ями сонячного травневого ранку здавалося чимось нереальним. Важко було уявити, що в такий день хтось лежить мертвий.
— Уяви собі, що тебе ховають в такий день, — сказав я Джонові.
— Я б такого не хотів.
— Що ж, — відказав я, — ми ще не мусимо вмирати.
Ми рушили вгору до готелю повз міські будинки. Ми цілий місяць каталися на лижах у Сільвретті й раділи, що нарешті спустилися в долину. Сільвретта — гарна місцина для лижників, але навесні сніг був такий, як треба, тільки вранці й увечері. Решту часу його псувало сонце. Ми обоє від нього втомилися. Від сонця не втечеш. Єдиний затінок створювали скелі й хатинка, збудована під однією з них біля льодовика, проте в затінку просякла потом білизна замерзала. Біля хатини без темних окулярів неможливо було всидіти. Засмагати до чорноти було приємно, але сонце страх як виснажувало. Не давало відпочити. Я радів, що ми спустилися подалі від снігу. Надто пізня весна, щоб кататися у Сільвретті. Мені вже трохи набридли лижі. Ми забагато часу провели в горах. Я досі відчував присмак талої води, яку ми пили, збираючи її з бляшаного даху хатини. Той присмак був частиною моєї нехоті до лиж. Я радів, що на світі є й інші заняття, крім катання, радів, що вже спустився того травневого ранку в долину, подалі від неприродної високогірної весни.
Власник готелю сидів на ґанку, відхилившись на кріслі до стіни. Біля нього сидів кухар.
—
—
— Як там у горах? — запитав власник.
—
— Ага. Як на весну, то справді занадто пригріває.
Кухар сидів у кріслі. Господар зайшов з нами до готелю, відчинив контору й виніс нашу пошту. Оберемок листів і кілька газет.
— Випиймо пива, — запропонував Джон.
— Давай. Тільки не на вулиці.
Власник приніс дві пляшки — ми пили пиво, читаючи листи.
— Випиймо ще, — сказав Джон.
Цього разу пиво принесла якась дівчина. Відкриваючи пляшки, вона усміхнулась.
— Багацько листів, — сказала вона.
— Ага. Трохи є.
—
— Я вже забув смак пива.
— А я ні, — відповів Джон. — Я часто думав про нього у тій хатині в горах.
— Ну, тепер воно перед нами, — сказав я.
— Не можна займатися чимось надто довго.
— Не можна. А ми надто довго там пробули.
— До біса довго, — сказав Джон. — Коли щось задовго робиш, нічого доброго з того не вийде.
Сонце світило крізь прочинене вікно, пронизуючи пляшки з пивом на столі. Ті були до половини повні. Пиво у пляшках пінилось, але тільки трохи, бо було дуже холодне. Коли ми наливали його у високі склянки, піна здіймалась аж до краю. Я дивився у відчинене вікно на білу дорогу. Дерева на узбіччі покрилися курявою. За ними виднівся луг і потічок. Попри берег росли дерева, трохи далі стояв тартак із водяним колесом. З одного боку він був відкритий, і я побачив довгу колоду й пилку, яка рухалась то вгору, то вниз. Її начебто ніхто не пильнував. Лугом походжало четверо ворон. Одна ворона сиділа на дереві й спостерігала. На вулиці кухар встав із крісла на ґанку й зайшов у коридор, що вів на кухню. Усередині сонце світило крізь порожні склянки на столі. Джон схилився на стіл, поклавши голову на руки.
Через вікно я побачив, як сходами піднімаються двоє чоловіків. Вони зайшли до пивниці. Один був той бородатий селянин у високих чоботах. Другий — гробар. Вони сіли за стіл під вікном. Увійшла дівчина й зупинилась біля їхнього стола. Селянин мовби її й не бачив. Сидів, поклавши руки на стіл. Він мав на собі старий військовий однострій. На ліктях стояли латки.
— Що будемо пити? — запитав гробар.
Селянин мовчав, ніби не чув його.
— Що питимеш?
—
— І кварту червоного вина, — сказав гробар дівчині.
Дівчина принесла питво, і селянин випив свою горілку. Він дивився у вікно. Гробар спостерігав за ним. Джон сидів, схиливши голову на стіл. Він спав.
Увійшов господар і підійшов до їхнього стола. Він сказав щось на тутешній говірці, і гробар йому відповів. Селянин дивився у вікно. Господар вийшов з пивниці. Селянин підвівся. Витягнув зі шкіряного гаманця згорнуту банкноту в десять тисяч крон і розпростав її. Підійшла дівчина.
—
—
— Я заплачу за вино, — сказав гробар.
—
Дівчина сягнула рукою до кишені фартуха, вийняла жменю монет і відрахувала решту. Селянин вийшов з пивниці. Щойно він пішов, як зайшов господар і завів розмову з гробарем. Він сів за стіл. Вони розмовляли на тутешній говірці. Гробар посміхався. Господар гидливо кривився. Гробар підвівся. Він був низького зросту, вусатий. Вихилився з вікна й подивився на дорогу.
— Он куди пішов, — сказав він.
— До «Левів»?
—
Вони ще трохи поговорили, а тоді господар підійшов до нашого стола. Високий, старий чоловік. Він подивився на Джона — той спав.
— Добряче він втомився.
— Ага, ми рано встали.
— Обідати скоро будете?
— Хоч вже, — сказав я. — А що ви маєте?
— Все, що хочете. Служниця принесе вам список.
Дівчина принесла меню. Джон прокинувся. Меню було написане чорнилом на картці, а картка вставлена у дерев’яну рамку.
— Ось тобі
Той глянув на меню. Він ще повністю не прокинувся.
— Вип’єте з нами? — запитав я господаря.
Він сів біля нас.
— Ті селяни — не люди, а звірі, — сказав господар.
— Ми бачили того чоловіка на похороні, дорогою до міста.
— Він поховав свою дружину.