Эрнест Хемингуэй – Чоловіки без жінок та інші оповідання (страница 39)

— З ким вона була? — запитав Нік. 

— З Френком Вошберном. 

— А вони… а вони… 

— Що «вони»? 

— Вони були щасливі? 

— Та ніби. 

Тато встав з-за стола і вийшов з кухні на вулицю. Коли він повернувся, Нік сидів, утупившись у тарілку. Видно було, що він плакав. 

— Хочеш ще? — тато взяв ножа, щоб врізати кавалок пирога. 

— Ні, — відповів Нік. 

— З’їж іще шматок. 

— Дякую, не хочу. 

Тато поприбирав посуд зі стола. 

— А де саме вони були? — запитав Нік. 

— За табором. 

Нік сидів, утупившись в тарілку. 

— Ліпше йди спати, Ніку, — мовив тато. 

— Добре. 

Нік пішов до своєї кімнати, роздягнувся і заліз у ліжко. Він чув татові кроки у вітальні. Лежав на ліжку, заховавши лице у подушку. 

«Моє серце розбите, — подумав він. — Мені так погано: напевно, моє серце розбите». 

За якийсь час він почув, що тато загасив лампу й пішов у свою кімнату. Він почув, як вітер зашумів у кронах дерев на вулиці, і відчув, як з дверей повіяло прохолодою. Він ще довго лежав, уткнувшись лицем у подушку, аж доки не перестав думати про Пруденс і врешті не заснув. Прокинувшись серед ночі, він почув, як вітер шелестить у ялинках за хатою і як хвилі накочуються на берег озера, а тоді знову задрімав. Уранці дув сильний вітер, високі хвилі набігали на узбережжя, і минуло багато часу, поки він згадав, що серце його розбите. 

Канарка в подарунок 

Потяг швидко промчав повз довгий цегляний будинок із садком і чотирма товстими пальмами, під якими в затінку стояли столи. З другого боку простягалося море. Потім колія пішла через улоговину зі схилами з рудого каменю та глини, і море лиш зрідка миготіло далеко внизу, між скелями. 

— Я купила її в Палермо, — сказала американка. — Ми стояли там тільки годину, у неділю зранку. Продавець хотів, щоб йому заплатили в доларах, і я дала йому півтора долара. Вона чудесно співає. 

У поїзді було задушливо; у спальному купе теж душно. Крізь прочинене вікно навіть вітерець не віяв. Американка опустила занавіску — тепер моря взагалі не було видно, не те що зрідка. Навпроти були засклені двері, далі коридор і прочинене вікно, а за ним — запорошені дерева, лискуча дорога і рівні виноградники на тлі сірих пагорбів. 

З десятків високих димарів тягнувся дим — почався Марсель; потяг сповільнив ходу і однією з численних колій в’їхав на вокзал. Він стояв у Марселі двадцять п’ять хвилин; американка купила «Дейлі мейл» і маленьку пляшку мінеральної води. Вона трохи пройшлась уздовж перону, але далеко від вагона не відходила, бо в Каннах, де вони зупинялись на дванадцять хвилин, потяг рушив без сигналу, і вона ледве встигла застрибнути в останній момент. Американка трохи недочувала і хвилювалась, що, може, потяг і дав сигнал про те, що рушає, але вона його не почула. 

Потяг покинув залізничний вокзал у Марселі, і тепер, озирнувшись, можна було побачити не лише колії та димарі, а й саме місто, гавань, кам’янисті пагорби за нею і останні відблиски сонця на воді. У сутінках потяг проминув ферму, що горіла посеред поля. На узбіччі стояли автівки, з будинку повиносили ковдри з подушками та інші речі й покидали на полі. За пожежею спостерігало багато людей. Коли стемніло, потяг прибув до Авіньйона. Пасажири виходили й заходили. Французи, які поверталися до Парижа, купували свіжі французькі газети в кіоску. На пероні стояли чорношкірі солдати. Вони були вбрані в коричневі мундири, високі, з лискучими від електричного світла обличчями. Їхні лиця були чорні-пречорні, а самі вони такі височезні, що з вікна їх ледве було видно на повний зріст. Коли потяг від’їжджав з Авіньйона, негри так і стояли на пероні. З ними був низький білошкірий сержант. 

У спальному купе провідник опустив три полиці й застелив їх. Уночі американка не спала, бо потяг був rapide[39], а вона боялася швидкої їзди серед ночі. Американка лежала на полиці коло вікна. Канарку з Палермо поставили у накритій тканиною клітці подалі від протягу, в коридорі, що вів до вбиральні. За дверима купе світилося блакитне світло, потяг мчав крізь ніч, а американка не спала й чекала, що він от‑от перекинеться. 

Уранці потяг наближався до Парижа; американка вийшла із вбиральні, свіжа, бадьора — дарма що не спала, — типова жителька Америки середнього віку, і, скинувши тканину з клітки й повісивши клітку на сонці, пішла до вагона-ресторану снідати. Коли вона повернулася до купе, полиці вже склали, перетворивши їх на сидіння, канарка стріпувала пір’ячко на сонці, що проникало крізь відчинене вікно, а потяг під’їжджав до Парижа. 

— Вона любить сонечко, — сказала американка. — Зараз заспіває. 

Канарка, стріпнувшись, взялася чистити пір’ячко. 

— Мені завжди подобалися пташки, — мовила американка. — Цю я везу додому для своєї донечки. О, заспівала! 

Канарка защебетала — пір’ячко в неї на шийці настовбурчилось, — а тоді опустила дзьобика й знов узялася чиститись. Потяг переїхав через річку і проминув доглянутий ліс. Проїхав через численні паризькі передмістя. Там їздили трамваї, а на стінах, повз які проїжджав потяг, висіли оголошення: «Бель Жардіньєр», «Дюбоне», «Перно». Усе, що він проминав на своєму шляху, мало такий вигляд, мов було натщесерце. Спочатку я не прислухався до американки, яка розмовляла з моєю дружиною. 

— Ваш чоловік теж американець? — запитала вона. 

— Так, — відповіла моя дружина. — Ми обоє американці. 

— А я думала — англійці. 

— Ні-ні. 

— Це, мабуть, тому, що я ношу шлейки, — зауважив я. 

Я хотів, було, сказати, «підтяжки», але в останню секунду вимовив «шлейки», щоб звучало в англійському дусі. Американка мене не почула. Вона й справді була глуха, читала по губах, а я сказав це, не глянувши на неї. Я дивився у вікно. Вона далі балакала з моєю дружиною. 

— Я така рада, що ви американці. Кращого чоловіка за американця не знайдеш, — говорила вона. — Ось чому ми покинули Європу, скажу я вам. У Веве моя донька закохалася, — вона замовкла. — Вони шалено кохали одне одного, — вона знову вмовкла. — Я, звісно, її звідти забрала. 

— І як — вона його забула? — запитала моя дружина. 

— Не думаю, — відповіла американка. — Вона нічого не їсть і майже не спить. Я пробувала її зацікавити всім, чим можна, але марно. Їй усе байдуже. Але я не дозволю, щоб вона вийшла за іноземця, — вона замовкла. — Один мій добрий знайомий сказав мені: «З іноземця не вийде хорошого чоловіка для американки». 

— Ага, — відповіла моя дружина. — Мабуть, не вийде. 

Американка зауважила, що в моєї дружини дуже гарне пальто, і виявилось, що вона вже двадцять років замовляє своє вбрання у тому ж maison de couture[40] на Рю-Сент-Оноре. Вони мають усі її мірки, а vendeuse[41] знає її та її смаки, підбирає їй сукні й висилає їх до Америки. Вони приходять на пошту неподалік від її будинку в передмісті Нью-Йорка — там їх розпаковують та оцінюють, і митний збір ніколи не буває високий, бо сукні завжди дуже прості й без золотої тасьми чи оздоб, що дорого виглядають. Перед цією vendeuse на ім’я Тереза з нею працювала інша vendeuse — Амелі. За двадцять років тільки ці дві. Couturier[42] не змінився. Зате ціни зросли. Втім, курс обміну покриває різницю. Тепер вони зняли мірки і з її доньки. Вона вже виросла, тож навряд чи вони з часом зміняться. Потяг під’їжджав до Парижа. Укріплення зрівняли з землею, але трава досі не виросла. На коліях стояло багато вагонів: коричневі дерев’яні вагони-ресторани й коричневі дерев’яні вагони-купе, що вирушать до Італії о п’ятій по обіді, якщо той потяг і тепер їде о п’ятій; до них були причеплені таблички «Париж — Рим»; а ще там були вагони з лавками на дахах, які у певні години ходили з міста до передмістя і назад, напхом напхані людьми, що позаймали всі місця всередині і на даху — якщо так і тепер їздили; а повз вікна потяга пролітали тим часом білі стіни й численні вікна будинків. Усе було мов натщесерце. 

— Найкращі чоловіки — американці, — мовила американка моїй дружині. 

Я знімав на підлогу валізи. 

— Якщо виходити заміж, то тільки за американця. 

— А коли ви покинули Веве? — запитала моя дружина. 

— Два роки тому восени. Цю канарку якраз доньці і везу. 

— Ваша донька закохалася у швейцарця? 

— Так, — відповіла американка. — Він був з прекрасної родини у Веве. Збирався стати інженером. Вони там і зустрілися. Довго гуляли разом. 

— Я колись була у Веве, — сказала моя дружина. — Ми їздили туди на медовий місяць. 

— Справді? Гарно, мабуть, провели час. Але я, звісно, подумати не могла, що вона закохається в нього. 

— Там справді дуже гарно, — відповіла моя дружина. 

— Ага, — кивнула американка. — Дуже. А де ви там мешкали? 

— У «Трьох коронах», — мовила моя дружина. 

— Чудовий старий готель, — сказала американка. 

— Ага, — відповіла моя дружина. — У нас був хороший номер, і восени там чудово. 

— О, то ви восени там були? 

— Ага, — відповіла моя дружина. 

Ми проїжджали повз аварію — зіткнулися три вагони. Стінки зім’ялися, дах просів. 

— Дивіться, — сказав я. — Аварія. 

Американка визирнула з вікна й побачила останній вагон. 

— Саме цього я всю ніч і боялася, — промовила вона. — Деколи в мене буває жахливе передчуття. Більше ніколи не їхатиму вночі швидкісним. Мусять бути й інші зручні потяги, які не мчать так швидко. 

Потяг в’їхав під накриття Ліонського вокзалу і зупинився, до вікон підійшли носильники. Я передав сумки через вікно, ми вийшли на довгий тінистий перон, і американка довірилась одному з трьох чоловіків із агентства «Кук», який сказав: «Хвилиночку, мадам, я тільки знайду ваше прізвище».