Эрнест Хемингуэй – Чоловіки без жінок та інші оповідання (страница 35)

— Добре. 

Повернувшись до готелю, Джек скинув черевики й куртку і ліг на ліжко. Я сів за листа. Кілька разів обертався до нього, але Джек не спав. Він мовчки лежав і не ворушився, але час від часу розплющував очі. Врешті-решт сів на ліжку. 

— Зіграємо в крибедж, Джеррі? — запитав він. 

— Давай, — сказав я. 

Він пішов до валізи й витягнув карти й дошку для гри. Ми зіграли партію — я програв йому три долари. У двері постукали — ввійшов Джон. 

— Граєш з нами у крибедж, Джоне? — запитав його Джек. 

Джон поклав капелюха на стіл. Той промок до нитки. Куртка теж промокла. 

— Падає дощ? — запитав Джек. 

— Ллє як з відра, — відповів Джон. — Я взяв таксі, але там був такий затор, що я вийшов і пішов пішки. 

— Давай, зіграй з нами у крибедж, — сказав Джек. 

— Тобі час вечеряти. 

— Ні, — відповів Джек, — я ще не зголоднів. 

Тож вони півгодини пограли у крибедж — Джек виграв у нього півтора долара. 

— Ну, пора вечеряти, — мовив Джек. 

Він підійшов до вікна й визирнув на вулицю. 

— Дощ так і не перестав? 

— Ні. 

— То повечеряймо в готелі, — запропонував Джон. 

— Добре, — відповів Джек. — Зіграймо ще партію — хто програє, той платить за вечерю. 

За якийсь час Джек підвівся і сказав: «Вечеря за тобою, Джоне». Тоді ми зійшли вниз і повечеряли у просторій їдальні. 

Потім повернулися нагору, і Джек зіграв із Джоном ще партію у крибедж, вигравши в нього два з половиною долари. Джек був у доброму настрої. Джон мав при собі сумку з усім необхідним для поєдинку. Джек скинув сорочку й комірця і одягнув пуловер і светр, щоб не застудитися на вулиці, а боксерський костюм і халат поклав у сумку. 

— Готовий? — запитав його Джон. — Тоді я скажу, хай викличуть таксі. 

Невдовзі задзвонив телефон — таксі чекає. 

Ми спустилися ліфтом, перейшли через вестибюль, сіли в таксі й поїхали до «Ґардена». Ішов проливний дощ, але на вулиці юрмилося чимало люду. Усі квитки розкупили. Дорогою до роздягальні я побачив, що в залі ніде яблуку впасти. З верхніх рядів до рингу було не менш як півмилі. І повна темрява. Тільки над рингом світили прожектори. 

— Добре, що йде дощ, а то б вони призначили поєдинок на відкритому ринзі, — зауважив Джон. 

— Нічогенький натовп зібрали, — сказав Джек. 

— На такий поєдинок зійшлося б іще більше, тільки в «Ґардені» стільки не влізе. 

— Погоду наперед не вгадаєш, — мовив Джек. 

Джон підійшов до дверей роздягальні і зазирнув усередину. Джек сидів у халаті, склавши руки на грудях, і дивився у підлогу. Разом із Джоном прийшли два помічники. Вони виглядали з-за його плеча. Джек підняв голову. 

— Він вже вийшов? — запитав він. 

— Ага, щойно, — відповів Джон. 

Ми почали спускатися. Волкотт якраз заходив на ринг. Натовп голосно привітав його оплесками. Він переліз через канат, склав кулаки докупи й, усміхнувшись, помахав ними перед глядачами — спершу з одного боку рингу, потім з другого, — а тоді сів. Джек сходив униз між рядами — йому теж бурхливо плескали. Джек — ірландець, а ірландців завжди добре приймають. Так гаряче, як єврея чи італійця, ірландця у Нью-Йорку не вітатимуть, та все ж оплесків не шкодуватимуть. Джек піднявся на східці й зігнувся, щоб пролізти під канатом, коли Волкотт вийшов зі свого кутка й притримав канат, щоб Джек переліз. Глядачам це дуже сподобалось. Волкотт поклав руку Джекові на плече, і якусь мить вони так і стояли. 

— Підлизуєшся до публіки? — запитав Джек. — Забери з мого плеча свою чортову руку. 

— Поводься по-людськи, — відповів Волкотт. 

Публіка таке любить. Які ввічливі хлопці перед боєм! Як щиро вони бажають один одному удачі! 

Поки Джек обмотував собі руки, до нашого кутка підійшов Соллі Фрідмен, а Джон рушив до Волкотта. Джек просунув великого пальця у розріз в пов’язці, а тоді акуратно й рівно замотав собі руку. Я заклеїв кінець на зап’ясті липкою стрічкою і двічі обмотав її довкола кісточок пальців. 

— Агов, — сказав Фрідмен, — навіщо стільки стрічки? 

— Помацай, — відповів Джек. — Вона ж м’яка. Чого ти її жалієш? 

Фрідмен не відходить від Джека, доки той замотує другу руку, а коли один із помічників приносить рукавиці, я допомагаю йому натягнути їх і зав’язую. 

— Слухай, Фрідмене, — сказав Джек, — а звідки він, той Волкотт? 

— Не знаю, — відповів Соллі. — Нібито з Данії. 

— З Чехії, — мовив хлопака, який приніс рукавиці. 

Рефері викликав боксерів на середину рингу — Джек пішов. Волкотт теж вийшов, усміхаючись. Вони стали поруч, і рефері поклав їм обом руки на плечі. 

— Здоров був, підлизо, — сказав Джек Волкотту. 

— Поводься по-людськи. 

— А з якого дива ти називаєш себе Волкоттом? — запитав Джек. — Ти що, не в курсі, що той був негром? 

— Слухайте сюди… — сказав рефері й перелічив відомі всім правила. Раптом Волкотт урвав його. Він схопив Джека за руку і запитав: 

— А я можу вдарити, якщо він тримає мене отак? 

— Тримай руки при собі, — мовив Джек. — То тобі не кіно. 

Вони розійшлися кожен у свій куток. Я скинув халат із Джека, він сперся на канат, кілька разів зігнув ноги в колінах і натер підошви живицею. Ударили в гонг — Джек швидко обернувся й вийшов на ринг. Волкотт підійшов до нього, вони торкнулись рукавицями, і щойно Волкотт опустив руки, як Джек двічі ударив лівою йому по обличчю. Ліпшого боксера, ніж Джек, годі було знайти. Волкотт посунув на нього, весь час притискаючи підборіддя до грудей. Він — майстер коротких бокових ударів і тримає руки доволі низько. Знає тільки одне: добратися до супротивника і вдарити. Та щоразу, як він наближається, Джек лупить його лівою в лице. Він робить це немовби машинально. Просто піднімає ліву — і вона тут же потрапляє Волкотту в обличчя. Три чи чотири рази Джек підносить і праву руку, але Волкотт перехоплює удар плечем або головою. Точно так, як усі любителі бокових ударів. Він боїться тільки одного: щоб його самого так не вдарили. Прикривається всюди, де йому можуть зацідити. А удари лівою по обличчю його не хвилюють. 

Наприкінці четвертого раунду від Джекових ударів у нього вже текла кров і все лице було розбите, але щоразу, як Волкотт підступав до Джека, він так сильно його лупив, що у Джека під ребрами по обидва боки виступили великі червоні плями. Щоразу, як він підступав, Джек утримував його, а тоді бив знизу вільною рукою, тоді як Волкотт, коли випадала нагода, так гамселив Джека по корпусу, що аж на вулицю було чути. Удари в нього були богатирські. 

Так тривало ще три раунди. Вони не розмовляли. Весь час працювали. Ми теж добре працювали над Джеком між раундами. Він здавався млявим, але, зрештою, Джек ніколи не був жвавий на рингу. Мало рухався, машинально працюючи лівою рукою. 

Вона була немов прив’язана до Волкоттового лиця, і, щоб ударити, Джекові треба було тільки захотіти. У близькому бою Джек завжди спокійний і даремно не тратить сил. Він знає, як битися на короткій відстані, і вміє відхилятися від ударів. Коли поєдинок відбувався у нашому кутку, я бачив, як він стримав Волкотта, вивільнив праву руку, повернув її і знизу зацідив йому по носі нижньою частиною рукавиці. У Волкотта з розбитого носа юшила кров — він сперся Джекові на плече, немов хотів обмастити його своєю кров’ю, а тоді Джек різко те плече підняв і ще раз дав йому по носі, а тоді відвів униз праву руку і знову йому зацідив. 

Волкотт був злий як чорт. Наприкінці п’ятого раунду він ненавидів Джека усіма фібрами своєї душі. Джек не злився, тобто був не лютіший, ніж завжди. Він, звісно, любив доводити своїх супротивників до шаленства. Саме тому Джек так ненавидів Річі Льюїса. Він так і не зміг йому допекти. Річі Льюїс завжди мав напохваті два-три нові брудні прийоми, яких Джек не знав. Поки Джек був повен сил, йому нічого не загрожувало. Волкотта він, звісно, збив на квасне яблуко. Найсмішніше те, що збоку здавалося, нібито Джек веде чесний класичний бій. А все тому, що він і таке вмів утнути. 

Після сьомого раунду Джек сказав: 

— Моя ліва поважчала. 

З того моменту він почав здаватись. Спершу це було непомітно. Однак тепер поєдинок вів уже не він, а Волкотт, а Джек опинився в халепі, а не в повній безпеці. Він більше не міг стримувати його лівою. На перший погляд, нічого не змінилося, але якщо раніше Волкоттові удари його минали, то тепер вони сипалися на нього. Той кілька разів щодуху зацідив йому по корпусу. 

— Який раунд? — запитав Джек. 

— Одинадцятий. 

— Я більше не можу, — мовив Джек. — Ноги не тримають. 

Волкотт хоч і лупцював його, але не сильно. Так, наче гравець у бейсболі ловить м’яча, забираючи на себе частину удару. Але тепер Волкотт почав бити по-справжньому. Він махав кулаками, наче машина. Джек старався блокувати його удари. Збоку було непомітно, яке то побоїще. У перерві між раундами я масував Джеку ноги. М’язи дрижали під моїми руками весь час, поки я їх розтирав. Він мало не падав з ніг. 

— Ну як? — обернувся він до Джона, його обличчя розпухло. 

— Він веде. 

— Я протримаюсь, — сказав Джек. — Не хочу, щоб той бик мене поклав. 

Усе йшло точнісінько так, як він передбачав. Він знав, що не зможе перемогти Волкотта. Йому бракувало сил. Але нічого. З грошима все гаразд, тепер він мусить завершити бій так, як треба. Він не хотів нокауту.