Эрнест Хемингуэй – Чоловіки без жінок та інші оповідання (страница 36)
Ударили в гонг, і ми підштовхнули Джека на ринг. Він поволі вийшов на середину. Волкотт услід за ним. Джек ударив йому в обличчя лівою, Волкотт прийняв удар, тоді підступив ближче й почав лупцювати Джека по корпусу. Джек спробував його утримати, але то було те саме, що намагатися стримати циркулярну пилку. Джек вирвався і хотів зацідити йому правою, але промахнувся. Волкотт ударив його лівою, і Джек упав. Упав на руки й коліна і дивився на нас. Рефері почав рахувати. Джек дивився на нас і хитав головою. Коли рефері дійшов до восьми, Джон дав йому знак. За ревищем публіки нічого не було чути. Джек встав. Рахуючи, рефері весь час тримав однією рукою Волкотта.
Коли Джек став на ноги, Волкотт посунув на нього.
— Вважай, Джиммі, — крикнув до нього Соллі Фрідмен.
Волкотт наблизився до Джека, не зводячи з нього очей. Джек ударив його лівою. Волкотт тільки мотнув головою. Він притиснув Джека до каната, зміряв його поглядом, а тоді лівою легко вдарив у голову, а правою щосили і якомога нижче зацідив по корпусу. Він поцілив дюймів на п’ять нижче пояса. Я думав, що у Джека вискочать очі. Вони аж на лоба полізли. Рот розтулився.
Рефері схопив Волкотта. Джек ступив крок уперед. Якщо він упаде, то потягне за собою і свої п’ятдесят тисяч. Він ішов так, ніби в нього от‑от виваляться кишки.
— Удар не був низький, — сказав він. — Просто так вийшло.
Натовп так шаленів, що годі було щось почути.
— Все нормально, — мовив Джек.
Вони стояли просто перед нами. Рефері подивився на Джона й похитав головою.
— Іди сюди, довбаний поляку, — сказав Джек Волкотту.
Джон перехилився через канат. Він уже тримав напоготові рушника. Джек стояв за крок від каната. Він ступив уперед. Я бачив, що з його обличчя ллється піт, так наче його хтось викрутив, — по носі стікала велика краплина.
— Давай, бийся, — мовив Джек до Волкотта.
Рефері глянув на Джона й махнув Волкоттові.
— Іди, бицюро ти такий, — сказав рефері.
Волкотт вийшов. Він розгубився. Не думав, що Джек витримає. Той ударив його лівою. Натовп шаленів. Вони були просто навпроти нас.
Волкотт двічі його вдарив. Я ще ніколи не бачив такого лиця, як у Джека тієї миті — такого страшного виразу! Він тримався з останніх сил, тримав своє тіло — і його зусилля відображалися на обличчі. Він весь час зосереджено напружував м’язи там, куди вціляли удари.
А тоді почав лупити. Його обличчя мало моторошний вигляд. Він бив Волкотта здалеку, низько опустивши руки. Волкотт затулявся, а Джек тим часом гамселив його боковими ударами по голові. Потім розмахнувся і зацідив лівою у пах, а правою — туди, куди Волкотт ударив його. Набагато нижче пояса. Волкотт упав, схопився за те місце, перевернувся на бік і скорчився.
Рефері схопив Джека і штовхнув його в куток. Джон застрибнув на ринг. У залі стояло ревище. Рефері порадився з боковими суддями, тоді на ринг піднявся конферансьє з мегафоном і оголосив: «Волкотт переміг. Заборонений удар».
Рефері розмовляв із Джоном. Він сказав:
— А що я міг вдіяти? Джек не хотів визнати забороненого удару. А потім уже сам не знав, що робить, і сам його занизько вдарив.
— Він би й так програв, — відповів Джон.
Джек сидів на стільці. Я стягнув з нього рукавиці, і він підпер голову руками. Так його лице виглядало ліпше.
— Іди вибачся перед ним, — шепнув йому на вухо Джон. — Людям сподобається.
Джек встав — його обличчям котився піт. Я накинув на нього халат, і він, притиснувши під халатом руку до живота, перейшов через ринг. Волкотта вже підняли й приводили до тями. У його кутку товклося багато людей. До Джека ніхто ні слова не промовив. Він схилився над Волкоттом.
— Вибач, — сказав Джек. — Я не хотів тебе так вдарити.
Волкотт промовчав. На ньому не було лиця.
— Що ж, тепер ти чемпіон, — мовив Джек. — Сподіваюся, це тебе тішить.
— Дай йому спокій, — сказав Соллі Фрідмен.
— Здоров був, Соллі, — відказав Джек. — Вибач, що я так вдарив твого хлопця.
Фрідмен глянув на нього і нічого не сказав.
Джек повернувся у свій куток дивною ходою, мов спотикаючись на кожному кроці; ми допомогли йому перелізти через канат, провели його попри столи репортерів і далі через прохід.
Багато хто з глядачів хотів поплескати Джека по спині. А той, у своєму халаті, пробирався через натовп до роздягальні. На Волкотта тим часом чекала народна любов і слава. Отак у «Ґардені» вигравали гроші.
Коли ми добралися до роздягальні, Джек ліг і заплющив очі.
— Зараз їдемо в готель і викличемо лікаря, — сказав Джон.
— У мене кишки вогнем горять, — мовив Джек.
— Пробач мені, Джеку, — сказав Джон.
— Та нічого, — відповів той.
Він далі лежав із заплющеними очима.
— А вони таки хотіли обвести нас навколо пальця, — сказав Джон.
— Твої друзяки Морґан і Стайнфелт, — мовив Джек. — Хороші в тебе друзі.
Він лежав, уже розплющивши очі. Лице його досі було скривлене й моторошне.
— Коли на кону стільки грошей, голова так швидко варить, що аж дивно, — сказав Джек.
— Молодчина, Джеку, — відказав Джон.
— Ет, — відмахнувся той. — Дурниці.
Просте запитання
Надворі снігу насипало аж по вікна. Сонячне проміння проникало крізь шибку й падало на карту, що висіла на стіні зі соснових дощок. Сонце стояло високо, і промені проходили над сніговими заметами. Перед хатиною була викопана траншея, і кожного ясного дня сонце, відбиваючись від стіни, падало на сніг, підтоплювало його і розширювало траншею. Був кінець травня. Майор сидів за столом біля стіни. Його ад’ютант сидів за сусіднім столом.
Довкола майорових очей — там, де окуляри захищали обличчя від сонця на снігу, — залягли два білі кола. Решта лиця спеклась на сонці, потім засмагла, а тоді знову спеклась через засмагу. Ніс напух — на місці пухирів лущилася шкіра. Працюючи над паперами, майор вмочував пальця лівої руки у блюдце з олією і змащував нею лице, легенько торкаючись його самими кінчиками пальців. Він акуратно витер пальці об край блюдця, щоб на них залишилась тільки тонка плівка олії, і, помастивши чоло й щоки, обережно намазав олією носа. Закінчивши, майор підвівся, узяв блюдце з олією і пішов до кімнатки, де він спав.
— Піду подрімаю, — сказав він ад’ютантові. У тому війську ад’ютанти не мали офіцерського звання. — А ти закінчи роботу.
— Добре,
Він відхилився на спинку крісла й позіхнув. Витягнув з кишені пальта книжку в паперовій обгортці й розгорнув її, потім поклав на стіл і запалив люльку. Нахилився над книжкою, пахкаючи люлькою. Тоді згорнув її і поклав назад до кишені. Надто багато паперів ще треба передивитись. Доки з тим не закінчить, задоволення від читання буде мало. Надворі сонце вже зайшло за гору й більше не світило на стіну. Увійшов солдат і підкинув у пічку нерівно порубаних соснових гілляк.
— Не шуми, Пініне, — сказав йому ад’ютант. — Майор спить.
Пінін був ординарець майора, смаглявий молодий хлопчина. Він акуратно поклав гілляки в пічку, зачинив дверцята й вийшов. Ад’ютант повернувся до своїх паперів.
— Тонані! — гукнув майор.
—
— Пришли до мене Пініна.
— Пініне! — крикнув ад’ютант.
Пінін увійшов до кімнати.
— Тебе кличе майор, — сказав ад’ютант.
Пінін пройшов через кімнату до дверей, які вели до майорової спальні. Постукав у напівпрочинені двері:
—
— Заходь, — почув майорові слова ад’ютант, — і зачини двері.
Майор лежав на ліжку у своїй кімнаті. Пінін підійшов до нього. Майор поклав голову на рюкзак, напханий запасним одягом, що був йому замість подушки. Його витягнуте, обпечене, намащене олією лице дивилося на Пініна. Руки лежали на ковдрі.
— Скільки тобі років? Дев’ятнадцять? — запитав він.
— Так,
— Ти колись був закоханий?